2. Літературне «шістдесятництво» як суспільне та культурне явище. Аналіз життя та творчості одного з поетів-шістдесятників (за вибором учня). Прочитати напам'ять вірш аналізованого автора

«Шістдесятниками* називають молоде творче покоління 60-х pp. XX ст., яке заявило про себе в часи «відлиги», пов'язані з розвінчанням культу особи Сталіна і певною демократизацією радянського суспільства.

Шістдесятництво стало загальнонаціональним явищем, у якому знайшли втілення глобальні українські проблеми: викриття тоталітарної системи та її імперської політики, утвердження самосвідомості українства, входження його в систему світової цивілізації і культури, пробудження індивідуальної гідності людини, усвідомлення нею своїх прав, свобод і обов'язків, в галузі мист­ецтва — урівноваження краси і правди.

Ковток волі сформував нове покоління митців, найперше в літературі, яке орієнтувалося на світовий мистецько-літературний досвід та істинні націо­нальні традиції, прагнуло відновити естетичні критерії творчості. Серед пред­ставників цього покоління поети І. Драч, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Стус, І. Калинець, поети «київської школи» В. Голобородько, В. Корзун, М. Воробйов, прозаїки Валерій Шевчук, Є. Гуцало, Григір Тю­тюнник, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, Михайлина Коцю­бинська та ін. -

Яскравою постаттю української літератури 60-70 років є Васим Стус (1938-1985). Його доля яскраво засвідчує безвихідь становища, у якому впродовж століть бездержавності перебувала Україна. Василь Стус належить до тих діячів української культури, яким перешкоджали творити. На Бать­ківщині за життя поета не друкували його творів. А тим часом кандидатуру Ва­силя Стуса було висунуто на найавторитетнішу міжнародну премію в царині лі­тератури — Нобелівську (нею, до речі, не відзначено жодного українського письменника).

Життєпис поета скупий на події. Народився Василь Стус на Вінниччині. Коли був іще зовсім малим, батьки переїхали на Донбас. Там минули роки шкільного навчання. Там здобув вищу освіту — навчався на історико-філоло­гічному факультеті Донецького педагогічного інституту. Відбув строкову війсь­кову службу. Учителював. З 1963 р. молодий поет живу Києві: поглиблював освіту, переймався літературною творчістю... І прагнув кращої долі своєму народові.

У короткому зверненні до читача Василь Стус писав: «Поет — не людина. Насамперед. А людина — насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі». Отож Поет вірив у велику силу Слова. Вірив, що його слово здатне змінити світ. Нехай не весь. Аде хоча б ту його частину,де

Гойдання лип гуде золото-каре,

соснова жалощ, урочистість глиць

і присмеркові розсипи суниць,

і в погарі спочили крутояра. Образом України просякнута вся поезія Стуса. І навіть якщо поет гово­рить про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовіїчи сопки Колими, про життя чи смерть, — завжди і скрізь, названа чи неназвана, у кожному слові присутня його втрачена батьківщина. Україна — це трунок, що п'янить поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вби­ває його тіло й дух і веде до загибелі:

За стодалями вітчизна,

перестрашене пташа,

то мій трунок і трутизна,

нею витліла душа... Україна для Стуса — то й спогади дитинства. Звідти, з дитинства, з мами­них пісень — і перші уроки поезії. «Найбільший слід на душі — од маминої ко­лискової "Ой, люлі-люлі, моя дитино". Шевченко над колискою — це не забу­вається», — згадував поет. До рівня високої поезії підносить вдячна синівська пам'ять усі нехитрі реалії дитячих літ:

...татом зроблений стіл,

кривий на одну ніжку,

а на столі — чотири руки,

мамині й тата. Головною світляною плямою спогадів дитинства є мати. Поет вивищує й освячує її як уособлення чистоти йдобра, що не зраджує, дає віру й сили: «Ве­ликі очі мамині... на мене йшли... Світили очі і мене тримали». Так у Сту-совій поезії перетинаються образи України й матері, перетинаються, щоб постати в одному нерозривному логічному ланцюжку: «Вітчизно, Матере, Жоно...».

Україна для Стуса — це й Шевченко. Він — більше ніж поет, більше ніж пророк. Він — повітря. Поезія Стуса дихає Шевченком. Та йдеться не про на­слідування чи вплив: без Шевченка Стусові вірші неможливі, як неможлива без Шевченка Україна. Парафрази, цитати, спільні теми й образи — то густо сплетене коріння, що живить новий, не бачений раніше дивосад. Програмо­ве гасло Шевченка «караюсь, мучуся... але не каюсь!» у Стуса втілилося в «де не стоятиму — вистою». Шевченкове «на нашій не своїй землі» у Стуса відлунюється гірким «нестерпна рідна чужина».

Перебувати, існувати в Шевченковому духовному й інтелектуальному кліматі — це для Стуса, як зауважує Юрій Шевельов, стиль і зміст життя. І справа не стільки в подібності біографій. Справа, за словами дослідника, «в злитті двох особистостей в одну, коли Шевченкове стає Стусови.м». Відтак зрозуміло, що в творчості Стуса багато важать навіть поодинокі Шевченкові слова. Стусові образи України — «могили тужать» і «Дніпро далекий в низькі баси всиляє хлюпіт свій» несподівано відновлюють в уяві Шевченко­ве козацтво, хоч у Стуса нема й згадки про козаків.

Якщо Шевченко писав про Україну «як про нашу не свою землю», маючи на увазі насамперед зовнішнє панування — панування чужинців, то в Стуса провідним стає мотив внутрішнього підпорядкування — рабства. Сам непо­хитний і безкомпромісний, поет звинувачує свій «рід без'язикий». Образи «ревних рабів», «байдужих баляндрасників», «цвинтаря душ на білім цвинтарі народу», «німих рабів, сном окритих», «торговища совістей, радощів, душ» вплітаються в образ самої України, зрадженої й зрадливої, моєї й чужої мені, божевільної «втужілої вітчизни», «храму, зазналого скверни», «нестерпноїрідної чужини» — України, де нема живих людей:

Горить свіча —

а спробуй відшукай людину

на всю велику Україну... Та звідки б бралися ті прокльони й дорікання, якби Україна не боліла кож­ним нервом, кожною краплею крові, кожною думкою? І хіба не через любов до рідної землі та її працьовитого й щирого народу так карався поет? Хіба особи­стих вигод прагнув, звертаючись у найвищі інстанції зі словами обвинувачення на адресу компартійної влади за те, що «корінне українське населення тримає­ться в темряві», а «нормальний розвитоі^української нації всіляко гальмується й консервується»? Відірваний фізично від рідного грунту, Василь Стус ніколи не втрачав духовного зв'язку зі своїм народом. Про себе й інших сі радників, закинутих долею на чужину, він писав:

..ми ще повернемось,

обов'язково повернемось,

бодай —

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Як добре те, що смерті не боюсь я...

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Білет № 16