- •1. Постановка проблеми свідомості в історії філософії.
- •2. Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.
- •3. Взаємозв'язок діяльності, мислення та мови.
- •4. Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість.
- •5. Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об'єкт і суб'єкт пізнання.
- •6. Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.
- •7. Практика як критерій істини
- •8. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.
- •9.Єдність чуттєвого й раціонального в пізнанні. Основні фоми чуттєвого та раціонально пізнання.
- •12. Предмет соціальної філософії
- •13. Специфіка буття суспільства як співбуття людей. Суспільне буття та суспільна свідомість.
- •14. Соціальний простір і соціальний час як буття людини в культурі
- •15. Суспільне буття та суспільна свідомість
- •16. Структурованість соціальної системи. Основні елементи соціальної структури суспільства та їх історичний характер.
- •Структурованість соціальної системи. Основні елементи соціальної структури суспільства та їх історичний характер. Предмет і структура соціальної філософії
- •Структурованість соціальної системи
- •1. Продуктивні сили і їх структура.
- •2.3. Сутність і методи організації виробництва.
- •18.Історична періодизація суспільного розвитку формаційний та цивілізаційний підходи.
- •19.Історична періодизація суспільного розвитку осьовий і хвильовий підходи.
- •23.Проблема взаємозв’язку свободи і необхідності в житті людини та суспільства.
- •25.Культура як символічний світ людського буття. Співвідношення культури й цивілізації.
- •26.Суспільна свідомість та її структура буденна й наукова свідомість, суспільна психологія та ідеологія.
- •28.Особистість як міра соціальності в людині. Особистість та особа. Роль індивідуальних якостей у процесі формування особистості.
- •2. Проблема особистості в сучасній філософії
- •29.Діалектика об’єктивного й суб’єктивного в історичному процесі, його рушійні сили.
- •30. Співвідношення еволюційного та революційного моментів у розвитку людської цивілізації
5. Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об'єкт і суб'єкт пізнання.
Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття "суб'єкт" і "об'єкт". Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, поскільки він оволодів створеним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання, тобто знання.
Об'єкт — це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання - це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності.
Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людською розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:
• принцип об'єктивності;
• принцип пізнаваності світу;
• принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;
• принцип відображення;
• принцип творчої активності суб'єкта пізнання.
Названі принципи коротко можна сформулювати так:
Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний. Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини.
Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі.
Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання грунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.
Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення "другої реальності" (другої природи) — світу культури.