Історичне значення козацтва для культурного розвитку

Друга половина XVII-XVIII ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Культурний розвиток об’єднував український народ в складних суспільно-політичних умовах, що сприяло формуванню української нації. Культурні надбання козацьких часів не втратили свого значення і донині. Ця доба завершує період розвитку усієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія. В наступному столітті свідома частина українського суспільства шукала іншого фундаменту для подальшого культурного руху. Відбувається перехід до нового етапу розвитку культури зі світською і демократичною домінантою.

ЛЕКЦІЯ№7

Культура України в XIX ст.

Ключові поняття і терміни: аматорський театр, бурлескно-травестійний жанр, еклектика, етнографія, інтелігенція, історіографія, Малоросія, офорт, реалізм, русифікація, слов’янознавство.

План

1. Особливості розвитку періоду від зруйнування Гетьманщини до початку XX ст.

2. Формування національної самосвідомості. Розвиток історіографії та етнографії.

3. Роль освітніх закладів та наукових інституцій в українському національному Відроджені.

4. Тенденції розвитку художньої культури XIX ст.

Особливості розвитку періоду від зруйнування Гетьманщини до початку XX ст.

У 1775 році указом Катерини II Запорізьку Січ, з якої починала свою історію українська козацька держава, було знищено. На колишніх етнічних територіях активно впроваджувалася політика русифікації. За своїм статутом Україна перетворилася на звичайну російську провінцію. Вона навіть втратила своє ім’я і стала офіційно називатися «Малоросія», натомість Московській державі – «Великоросія».

В соціальній структурі українського суспільства відбулися значні зміни: селянство, втрачаючи свободу, перетворюється на кріпаків, козацтво – на державних селян, міщани вже не мають колишньої повноти соціально-політичних прав, українське духовенство під впливом секуляризації суспільного життя втрачає своє місце в суспільстві. Єдиним привілейованим станом в Російській імперії, що визначав собою суспільно-політичне і культурне життя всієї країни, було дворянство. Значне місце в його складі займала інтелігенція – наукова і творча. Вона утворилася внаслідок специфічних умов розвитку світської культури в Російській імперії.

Отже, в умовах втрати політичної самостійності, лише культура забезпечувала збереження цілісності, ідентичності етносу, пробуджувала та формувала національну самосвідомість.

Формування національної самосвідомості. Розвиток історіографії та етнографії

Національна самосвідомість, взагалі, включає в себе розуміння історичної, мовно-культурної, побутової, природної окремішності свого народу.

У II пол. XVII – XVIII ст. малоросійська свідомість виступала складовою частиною загальноросійської свідомості.

На зорі національного Відродження (початок XIX ст.) починає формуватися нова українська самосвідомість, що спиралась на фольклор, простонародну мову та історичну традицію. Її формуванню сприяв розвиток історіографії.

Першою узагальнюючою працею з історії України була 4-х томна «История Малой России» Д.Бантинш-Каменського. Головна увага концентрується на діяльності історичних осіб та зовнішньополітичних подіях.

Помітний внесок у розвиток історичної думки зробив Михайло Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а було особливим станом українського суспільства.

Одним з найвидатніших істориків XIX ст. вважається Микола Костомаров. Більшість праць історика видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він уперше спирався не тільки на історичну роль лише видатних осіб, а й на роль широких масових рухів.

Відомий вчений В.Антонович написав понад 300 праць, створив так звану «документальну» школу українських істориків, в якій є фактичний матеріал та посилання на джерела видатних науковців М.Грушевського, Д.Багалія, О.Єфименка та їх численних учнів.

Особливе місце у розвитку історіографії посів Михайло Драгоманов, завдяки якому Європа в свій час дізнавалася про Україну. Змушений назавжди виїхати за кордон, він організував у Женеві вільну друкарню і почав випускати український політичний журнал «Громади». М.Драгоманов публікував те, що не могло вийти у світ на пригнобленій Україні.

З розвитком історичної думки тісно пов'язаний розвиток етнографії.

Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який у 1777 р. в Петербурзі видав «Описание свадебных малороссийских обрядов». Через 20 років з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малоросси» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну. Але ще більше значення мала видана в тому ж році «Енеїда» Котляревського, з виходом якої пов’язують початок українського Відродження.

У 1827 році Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університету складає «Малороссийские народные песни» Його справу продовжив Ізмаїл Срезневський, якому належить збірка народних пісень і оригінальних поезій під назвою «Український альманах».

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працюють Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців. Етнографів цікавили усі аспекти народного життя в усіх його проявах – від особливостей одягу та устрою житла в різних регіонах до назв предметів народного побуту.