Виховання і процес соціалізації.

Період навчання у вищих навчальних закладах - важливий період соціалізації людини.

Соціалізація - процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння соціального досвіду, у процесі якого людина перетворює його у власні цінності, вибірково вводить у свою систему поведінки норми та шаблони, узвичаєні в певній групі та суспільстві.

У студентському віці діють усі механізми соціалізації: засвоєння соціальної ролі студента, підготовка до оволодіння соціальною роллю (фахівця-професіонала), механізми наслідування та механізми соціального впливу з боку викладачів та студентської групи. Явища конформізму також можливі в студентському середовищі.

Для студентського віку характерне також прагнення самостійно й активно обирати життєвий стиль та ідеал, що відповідає умовам соціалізації, згідно з якими, індивід має відігравати активну роль.

Процеси й результати соціалізації мають внутрішньо суперечливий характер, тому що в ідеалі соціалізована людина має відповідати соціальним вимогам і водночас протистояти негативним тенденціям у розвитку суспільства, життєвим обставинам, які гальмують розвиток її індивідуальності. Зокрема, нерідко трапляються люди настільки соціалізовані, фактично розчинені в соціумі, що виявляються не готовими і не спроможними до особистішої участі в утвердженні життєвих принципів. Значною мірою це залежить від типу виховання.

Виховання, на відміну від соціалізації, яка відбувається в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, розглядають як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання). Обидві соціалізації мають низку розбіжностей у різні періоди розвитку особистості. Одна із найбільш істотних розбіжностей, що наявні у всіх періодах вікового розвитку особистості, - те, що виховання є своєрідним механізмом керування процесами соціалізації.

У цьому аспекті вихованню властиві дві основні функції: упорядкування всього спектру впливів (фізичних, соціальних, психологічних та ін.) на особистість і створення умов для пришвидшення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. Відповідно до цих функцій, виховання дає змогу перебороти або послабити негативні наслідки соціалізації, надати їй гуманістичної орієнтації, дати запит на науковий потенціал для прогнозування й конструювання педагогічної стратегії й тактики.

Типи (моделі) виховання зумовлені рівнем розвитку суспільств, їхньою соціальною стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і прошарків) і соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання є різним у тоталітарному і демократичному суспільствах. У кожному з них відтворюють свій тип особистості, свою систему залежностей і взаємодій, ступінь волі й відповідальності особистості.

В усіх підходах до виховання педагог є активним суб'єктом поряд з іншою активною людиною. У зв'язку з цим виникає запитання про завдання, які має розв'язувати цілеспрямована соціалізація, яку організовує педагог.

О. В. Мудрик умовно виокремив три групи завдань, що їх розв'язують на кожному етапі соціалізації: природно-культурні, соціально-культурні і соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання пов'язані з досягненням на кожному віковому етапі зазначеного рівня фізичного і сексуального розвитку, для якого характерні деякі нормативні розбіжності в тих чи інших регіонально-культурних умовах (різні темпи статевого дозрівання, еталони мужності й жіночності в різних етносах і регіонах та ін.).

Соціально-культурні завдання - пізнавальні, моральні, ціннісно-змістові завдання, специфічні для кожного вікового етапу в конкретному історичному соціумі. їх визначає суспільство загалом, локальне і найближче оточення людини.

Соціально-психологічні завдання пов'язані із становленням самосвідомості особистості, її самовизначенням, самоактуалізацією й самоутвердженням, що на кожному віковому періоді мають специфічний зміст і способи свого досягнення.

Розв'язання названих завдань у процесі виховання зумовлене необхідністю розвитку особистості. Якщо яка-небудь група завдань або найбільш значущі з неї залишаються не розв'язаними на тому чи іншому етапі соціалізації, це або затримує розвиток особистості, або робить її неповноцінною.

Отже, навчання у вищих навчальних закладах є потужним фактором соціалізації особистості студента.

Контрольні запитання та завдання:

Розкрийте особливості фізіологічного розвитку студенте першого курсу.

Опишіть особливості психічного розвитку студента першого курсу.

Охарактеризуйте основні труднощі, з якими стикаються

студенти першого курсу.

Назвіть основні фази адаптації студента.

Які рівні політичної культури студента ви знаєте?

Опишіть типологію українського студентства за Б. Ананьсвим.

Сформулюйте класифікацію студентів за С. Солодуховою. Назвіть особливості розвитку особистості студента на різних курсах навчання.

Назвіть основні типи студентів за В. Лісовським.

У чому полягає сутність процесу соціалізації студентів?

4.4. Закони, закономірності та основні принципи виховання студентів

Процес виховання, як специфічний вид соціальної діяльності, підпорядковується певним правилам, має свої специфічні закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення у виховному процесі цілей і завдань виховання, сприяють ефективному управлінню виховною діяльністю, дають змогу передбачити результати виховної роботи й науково обґрунтувати, гуманізувати та оптимізувати мету, зміст, методи та форми виховання на сучасному етапі розбудови нашої держави.

Методологічна актуальність цих проблем підвищується необхідністю розроблення, обгрунтування і вдосконалення єдиного понятійно-категоріального апарату з проблем виховання в українській педагогіці. У зв'язку з актуальністю викладених проблем виховання і наявністю в сучасній педагогіці розбіжностей у розумінні цих понять виникає необхідність уточнити зміст педагогічних понять "закони і закономірності виховання".

Також актуальною є проблема обґрунтування зв'язків і залежностей між закономірностями та системою принципів виховання, тому що закони, закономірності та принципи перебувають у безпосередньому взаємозв'язку: із законів виховання випливають закономірності виховання і, відповідно, із закономірностей - принципи.

Закони виховання дають змогу з'ясувати сутність виховного процесу, які відбивають його об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки. У педагогічних працях А.М. Алексюка, Ю. К. Бабанського, А. М. Бойко, С. У. Гончаренка, С. Г. Карпенчук, І. П. Підласого, М. М. Фіцули, І. Ф. Харламова, В. В. Ягупова, М.Д. Ярмаченката низки інших сучасних учених сформульовано значну кількість педагогічних законів. Проаналізуємо зміст тих законів, які мають свій вияв у більшості освітньо-виховних систем.

Закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання.

Виявляє об'єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання. Знання виявів цього закону у виховному процесі та їх врахування допомагає вихователям повно й оптимально перекласти соціальне замовлення з боку держави та суспільства на рівень педагогічних категорій.

Наприклад, сьогодні вкрай актуальною є проблема національного виховання або національної спрямованості виховання. Теорія виховання на основі загально педагогічних концепції виховання громадян України має визначитися в цьому напрямі та опрацювати мету, ідеал, завдання, принципи, зміст, форми і критерії оцінки. Цей процес неминучий, оскільки пов'язаний з українським державотворенням, формуванням національної системи освіти та виховання, формуванням менталітету українського громадянина, вихованням не загалом громадянина, а громадянина України.

Звідси випливає наступна закономірність виховання найуспішніше виховання відбувається в природному для нього національному руслі з урахуванням національного менталітету вихованця. З огляду на це, вихованця має оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції та ін. На основі української мови у вихованців найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності українського народу.

Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців.

З'ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців, як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто власне характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинуті особистості з менталітетом народу України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови та здійснити свій життєвий шлях. У цьому процесі діяльність і спілкування є важливими факторами формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.