9. Київська Русь у добу феодального роздроблення.

Жителі країни вважалися підданими великого князя, а всі землі - його володіннями. Отже, поступово склалася розгалужена система васально-ієрархічних відносин. У залежності від великого князя перебували "світлі князі", котрі володіли окремими землями та містами. Дрібним феодалам-васалам належали невеликі містечка і села. Важливу роль у суспільстві відігравали такі привілейовані групи, як бояри та князівськи дружинники. Суттєвою особливістю феодальних відносин у східнослов'янських народів була відсутність рабовласницького ладу, що зумовлювала тривале існування данинної форми експлуатації. Із захопленням знано общинних земель почали формуватися феодальні маєтки. Тому данину поступово замінила відробіткова форма експлуатації селян.

Доба феодальної роздробленості настала в результаті об'єктивного соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства і була спричинена не одним, а кількома факторами.

Одним з найважливіших серед них можна назвати зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному характері господарювання, в основі якого лежала замкненість, створювали передумови для прогресуючого процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Як зазначалося, зі зростанням населення Київської Русі адекватно збільшувалась кількість міст та міських жителів. Міста на Русі традиційно були оплотом боярської опозиції великокнязівській владі. Особливо сильною була боярська опозиція в містах Галичини та Волині. Тому не випадково вже, наприкінці XI ст. Галичина стала першою землею. яка відокремилася від Києва.

Велика територія Давньоруської держави та поліетнічність її населення, де поруч зі слов'янами на північному сході проживали чудь, меря, мурома, мордва, на північному заході - литва і ятвяги, а на півдні - печеніги, половці, турки і каракалпаки, також створювали сприятливий грунт для посилення відцентрових тенденцій.

Постійні напади спочатку хазар, потім печенігів, половців татар та інших кочівників, а також зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі на традиційних шляхах поступово розхитували міць Київської Русі. Неспроможність великокнязівської влади поставити надійну перепону зовнішній експансії змушувала прикордонні князівства створювати власні збройні сили для гарантування безпеки.

І Нарешті, одним із чинників, який іноді трактується як головний і майже єдиний, була відсутність чіткого незмінного механізм успадкування князівської влади. Київ був своєрідним важелем для нарощення та розширення власного впливу. Тому лише за 100 років і - з 1146-го по 1246-й - київський престол 46 разів переходив із рук у руки, причому 35 князів перебували при владі не більш як один рік.

10. Боротьба за галицьку спадщину у першій половині 13 століття.

Через раптову смерть Романа, у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди — Польща й Угорщина.

Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у «Слові о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утримувались в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього, у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич, лідер проугорського угрупування галицької знаті. Після його вигнання у 1214 році монархи Угорщини та Польщі, користуючись слабкістю галицьких земель, вдерлися до них і розділили між собою. Незабаром угорці пересварилися з поляками і заволоділи усією Галичиною.

Війну проти іноземних поневолювачів очолив Мстислав Удатний, виходець з дрібних київських князів, який до того владарював у Новгороді. За допомоги половців він розбив угорські війська у вирішальній битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став панувати у ньому. Задля укріплення свого положення Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом про-угорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228, яке заповідав угорському королеві Андрію ІІ.

Тим часом, Волинь по смерті Романа розпалася на дрібні удільні князівства, а її західні землі були захоплені польськими військами. Законні володарі Галицько-Волинське князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні волості. У 1215 році вони спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі. У 1227 році Романовичі звільнилися з під польського протекторату через смерть Лешка І Білого, розбили удільних волинських князів і на 1230 рік об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Наступні вісім років вони вели війну за свою другу «вотчину» Галичину, яка була окупована угорцями. У 1238 році Данило здобув Галич, вигнав іноземців і відновив Галицько-Волинське князівство.