Глава 71

не розглядало спадкове майно як єдине ціле, а поділяло його на дві самостійні спадкові маси: родове майно переходило тільки до спадкоємців за законом, а для іншого майна існував загальний порядок спадкування. Спадкування за законом будувалося на принципах кровних родинних зв'язків.

Між дітьми спадкодавця майно поділялося у рівних частках, проте позашлюбні та усиновлені діти взагалі не могли спадкувати.

Дореволюційне спадкове право не визнавало спадкоємцями батьків та інших родичів по висхідній лінії, батьки тільки діставали право довічного володіння майном померлих дітей, але лише в тому разі, якщо у самого спадкодавця не було дітей. Другий з подружжя, який залишився, не входив до кола спадкоємців, він отримував право лише на визначену законом частку.

Складати заповіт дозволялося лише у письмовій формі. Заповіти були домашні, нотаріальні, у виняткових випадках — військово-морські, закордонні та Ін.

Зазначимо, що закон покладав на спадкоємців відповідальність за боргами спадкодавця без обмеження такої відповідальності вартістю спадкового майна. Тільки у двох випадках відповідальність обмежувалася визначеними розмірами:

1) якщо спадкодавець, здійснивши злочин, заподіяв майнову шкоду іншійособі;

2) за наявності безстрокових боргових зобов'язань, виданих спадкодавцем.Розвиваючись, спадкове право поступово позбулося станового характеру,

закріпився принцип єдності спадкової маси, зрівнялися спадкові права жінки зі спадковими правами чоловіка.

Радянське спадкове право. Націоналізація, яку здійснила радянська держава на початку свого існування, безпосередньо вплинула і на розвиток радянського спадкового права. Так, 27 квітня 1918 р. було видано Декрет ВЦВК "Про скасування спадкування", який скасував спадкування фізичних осіб, після їх смерті належне їм майно переходило до держави. Родичі померлого, якщо вони були непрацездатними і не мали прожиткового мінімуму, одержували від держави утримання з майна, що залишилося після особи, яка могла бути потенційним спадкодавцем.

У ст. 9 зазначеного декрету було сказано: "Якщо майно померлого не перевищує 10 тисяч карбованців і складається із садиби, хатньої обстановки та засобів виробництва трудового господарства в місті або селі, надходить у безпосереднє керування, в управління і розпорядження до наявних дружини і вказаних вище родичів". Така позиція законодавства викликала неоднозначне трактування з боку вчених. Деякі вчені, зокрема А. Приградов-Кудрін, Я. Брандернбург-ський¹, вважали, що цим самим радянська держава взагалі скасувала інститут спадкування, інші автори, наприклад, П. Орловський, М. Рейхель², вважали, що ст. 9 допускала спадкування, але тільки трудової власності. Ця стаття вказувала і на коло та черги таких спадкоємців: 1) переживша дружина чи чоловік; 2) родичі по прямій низхідній лінії; 3) родичі по прямій висхідній лінії; 4) повнорідні

і

Приградов-Кудрин А. Брачное право и наследование // Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 12. — С. 4—5; Брандербургский Я. К. К развитию декрета об отмене наследования / Там

С. 1-2.

Орловский П. Некоторые вопросы законодательства о наследовании // Советское государство. — 1936. — № 2. — С. 63; Рейхель М. Право наследования // Советская юстиция. — 1937.

же. — № 11.

2

Загальна характеристика спадкового права

567

та неповнорідні брати та сестри. Ці родичі одержували майно, яке належало на праві так званої трудової власності, незалежно від працездатності та свого майнового стану.

В Україні діяв Декрет "Про скасування спадкування" від 11 березня 1919 р.¹, який за своїм змістом відповідав російському Декрету від 27 квітня 1918 р. Однією з незначних відмінностей було те, що український декрет не вирішував долі майна, яке перевищує 10 тис. крб. Роз'яснення цього положення було дано в новому Декреті від 21 березня 1919 р.², де зазначалося, що майно, яке не перевищує 10 тис. крб., переходить у користування дружини померлого, дітей, пов-норідних і неповнорідних братів, сестер, а також батьків, якщо вони непрацездатні та нужденні.

"Юридичні суперечності, притаманні декретам про скасування спадкування, на наш погляд, були насамперед зумовлені тим, що їх складачі намагалися таким чином досягти реалізації чисто партійних інтересів, не враховували досвіду тисячолітнього розвитку людської цивілізації. Тому зрозумілими є спроби деяких авторів віднайти у досліджуваних декретах положення про збереження обмеженого спадкового права. Між тим треба бути занадто недалекоглядним чи наївним, щоб у переході деякого майна померлого у користування за наявності у них ознак нужденності і непрацездатності вбачати форму його переходу у власність у порядку спадкування".

Запровадження нової економічної політики у країні сприяло прийняттю ЦК УРСР 1922 р. Цей кодекс не поділяв майно на трудове й нетрудове, дозволивши спадкувати обидва види. Крім того, дозволялося спадкування як за законом, так і за заповітом. При спадкуванні за законом водночас до прийняття спадщини закликалися усі родичі і спадщина поділялася між ними в рівних частках. При спадкуванні за заповітом законодавець дозволив спадкодавцеві на свій розсуд поділити спадщину, але лише між особами, які могли бути спадкоємцями за законом, тобто коло спадкоємців за законом і за заповітом завжди збігалося. Закон допускав лише письмову форму заповіту.

Цивільні кодекси УРСР та інших союзних республік встановили межу максимальної частки у спадщині, яка була скасована тільки 1 березня 1926 р. постановою ЦБК РНК СРСР від 29 січня 1926 р. З цього часу допускалося спадкування будь-якого розміру спадщини.

Поступово починає розширюватися коло спадкоємців. Так, із введенням з 1 березня 1926 р. інституту усиновлення усиновлені та їхнє потомство прирівнюються до родичів усиновителя. На відміну від інших союзних республік, в УРСР не було прийнято закону про обов'язкову частку в спадщині, але судова практика, керуючись ст. 1 ЦК УРСР 1922 p., визнавала частково недійсними такі заповіти, в яких неповнолітні спадкоємці позбавлялися спадщини.

8 грудня 1961 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, які набули чинності з 1 травня 1962 р. У статтях 117—121 Основ закріплено основні принципові положення спадкового права, які були конкретизовані у нових цивільних кодексах союзних республік,

¹ ЗУ УРСР. - 1919. - № 24. - Ст. 268.

² ЗУ УРСР. - 1919. - № 32. - Ст. 348.

Дзєра О. В. Розвиток права власності громадян в Україні. — К., 1996. — С 27.