62

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Кафедра всесвітньої історії та міжнародних відносин

Курсова робота на тему:

«Становлення та розвиток П’ятої республіки во Франції»

виконав

студент четвертого курсу

групи А

денного відділення

історичного факультету

спеціальності

історія та основи правознавства

Коленченко Артем

Анатолійович

науковий керівник

к.і.н., доцент

Іщенко В. В.

Луганськ 2011

ЗМІСТ:

Вступ………………………………………………………………………….c. 3

Розділ I Криза Четвертої республіки……………………………...……….с. 7

Розділ II Становлення П’ятої республіки

1. Передісторія П’ятої республіки і необхідність

нового режиму…………………………………………………с.18

2. Прийняття і характеристика Конституції 1958 р..………... ..с. 23

Розділ IIІ Політичний розвиток П’ятої республіки

3.1. Президентство Шарля де Голля……………………………..….с. 31

3.2. Травнево-червнева соціально-політична криза 1968 р., її

наслідки…………………………………………………….....…с. 42

3.3. Політика П’ятої республіки у 1970-2011 рр…………………...с. 47

Висновки………………………………………………………………...…..с. 59

Список використаної літератури…...……………………………………... с. 61

Вступ

Сучасна епоха характеризується дуже великим інтересом до минулого, до тих подій, які проходили в нестабільній політичній обстановці. Особливу увагу звертають події, які відбувалися у післявоєнний період по всьому світу, тим паче у Старій Європі, яка стала об’єктом різноманітних політичних подій. Так закінчення Другої світової війни з політичної арени відтіснило передові держави світу, такі як Німеччина, Франціа та Великобританіа на другий план, а на перший – вийшли СРСР та США.

Проте саме ті події, які відбувалися у післявоєнній Франції викликають дуже велику зацікавленість вчених та людства, бо саме у цій країні відбувалися ті політичні та історичні події, які на сьогодення складають невід’ємну частину існування геополітичної системи або ситуації у світі.

Актуальність вивчення становлення та розвитку П’ятої республіки во Франції являє собою велике значення. Саме при зароджені П’ятої республіки, яка виникла унаслідок кризи Четвертої республіки та завдяки діям на той час найвпливовішого політика Шарля де Голля і прийняттю Конституції 1958 р., дало дуже активний поштовх для виходу Франції як держави на міжнародну арену, покращення стосунків з іншими державами, особливо з СРСР. Ті конституційно-правові заходи і реформи, які проводилися урядом і згідно прийнятою Конституції 1958 р. дало можливість подальшому розвитку проблемного існування колоніальної імперії Франції, а саме у формі вже незалежних країн, які до цього були колоніями республіки. Існування П’ятої республіки (з 1958 р. і по сьогодення) дає можливість краще зрозуміти політичну систему і структуру цієї країни, її прагнення для посилення впливу на світовій арені. Ті соціально-економічні заходи, які проводилися різними політичними урядами чітко показують усьому світу економічну тенденцію розвитку країни, що у своїй мірі відобразилася на стосунках населення і держави. У цей час починає набувати дуже активний розвиток студентський рух, який бореться за покращення своїх конституційних і соціальних прав.

Об’єктом курсової роботи є соціально-економічний та політичний розвиток Франції з 1958 р. і по сучасність (2011 р.).

Предметом є становлення та розвиток П’ятої республіки у Франції.

Хронологічні межі охоплюють середину 1950-х початок ХХІ століття, а також попередні періоди, зокрема існування Четвертої республіки (1946-1958 рр.), для кращого висвітлення необхідності встановлення нового конституційно-правого режиму, а також для розуміння самої проблематики.

Географічні межі роботи охоплюють дуже велику території сучасного світу, а саме: сучасна територія Франції з заморськими департаментами, Північна Африка, Північно-Західна Африка та частина території Південної Америки, але особлива увага зосереджена на сучасній території Франції (П’ятої республіки) і території сучасного Алжиру, бо саме на цих територіях найактивніше відбувалися соціально-політичні та соціально-економічні події.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі джерельної бази, здійснити комплексне історичне дослідження розвитку проблеми становлення та розвиток П’ятої республіки у Франції (або розкрити розвиток Франції періоду становлення П’ятої республіки).

Завдання:

• показати передумови переходу Франції до П’ятої республіки;

• розкрити політичні причини виникнення П’ятої республіки у Франції;

• висвітлити конституційний процес П’ятої республіки;

• проаналізувати політичну діяльність Шарля де Голля;

• охарактеризувати зародження та наслідки кризових явищ у республіці;

• дати оцінку політичному та соціально-економічному розвитку П’ятої республіки на сучасному етапі.

Теоретико-методологічною основою роботи є комплексне всебічне дослідження окресленої теми на принципах історизму й об’єктивності. При написанні роботи широко використовувалися наступні методи дослідження: історичний, системний, структурно-функціональний, логічний, методи аналізу та синтезу.

Проблема становлення та розвитку П’ятої республіки у вивченні всесвітньої історії знайшла висвітлення у низці наукових досліджень і періодичних видань.

В роботі використано літературу, яка спрямована на розкриття теми П’ятої республіки в сучасній історіографії, її практичне значення у вивченні розвитку соціальних і політичних відносин між державою і громадянами, а також соціально-економічного розвитку держави.

Вивченням становлення та розвитку П’ятої республіки займалося багато вчених та істориків, великий вклад для подальшого розуміння зробили й самі учасники тих подій. Так Жискар д’Естен у своїй праці «Французи. Роздуми про долю народу» писав: «Древняя страна могла в одночасье распрощаться с демократией, деградировав до уровня латиноамериканских республик, где армия силой навязывает государству свои решения. И одной искры хватило бы, чтобы французская Нация испепелила саму себя в пожирающем огне кровавой междоусобицы. И вот, в годину суровых испытаний, Франция «прошлого, настоящего и будущего» призывает к власти генерала де Голля, символа и главу французского Сопротивления, пользующегося непререкаемым авторитетом отца Наци» [12, c. 17]. Сам Шарль де Голль заявляв, що «Демократические принципы и опыт требуют, чтобы все ветви власти — и исполнительная, и законодательная, и судебная — были четко разграничены и полностью уравновешены и чтобы над возможной политической несогласованностью верховенствовал национальный арбитр, способный обеспечить дух преемственности в условиях существования разношерстных по партийному составу правительств…» [10, c. 98]. Із вітчизняних істориків про події, які відбувалися у П’ятій республіці висловлювалися наступним чином: Арсеньєв Е. А. писав, що «Конституція 1958 р. дуже скупо регламентувала систему місцевого управління. Разом з тим французька (континентальна) модель місцевого управління стала зразком для наслідування в більшості країн світу», Анохина-Московченко В. І. стверджувала, що «Президентство де Голля дало Франції не тільки міцну економіку і «важкий» франк, а й великі можливості на міжнародній арені…У цей час найактивніше починають розвиватися франзузько-радянські відносини…, особливо в економічній сфері» [1, c. 320].

Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи становить 62 сторінок, з них основного тексту 58 сторінка. Список використаних джерел та літератури складається з 25 найменувань на 2 сторінках.

Розділ I Криза Четвертої республіки Франції.

Формування органів влади у визвольній Франції знаходилось під контролем двох найкрупніших організацій Супротиву – деголлівського французького комітету національного визволення і Національної ради супротиву. Вже 2 червня 1944 р. ФКНВ проголосив себе Тимчасовим урядом. Під його егідою в Алжирі почала діяти Консультативна асамблея, яка об’єднала представників більшості груп Супротиву на теренах самої Франції по мірі завершення військових дій влада переходила к департаментським комітетам національного визволення. Одержуючи підтримку загонів ФНС (Французьких внутрішніх сил) вони ліквідували фашистську адміністрацію, створювали народні трибунали та міліцію [21, c. 15].

Після визволення Парижу де Голль почав консолідувати державну владу. У відповідності з ордонансом Тимчасового уряду від 21 серпня 1944 р. призначені у департаменти префекти приступили до відтворення генеральних і муніципальних рад. У великих містах представниками Тимчасового уряду стали «комісари республіки». 28 серпня де Голль видав наказ про ліквідацію ФНС. 16 серпня були розпущені народні трибунали, 28 жовтня – міліція. У жовтні 1944 в Авіньоні були створені Генеральні штати – з’їзд комітетів національного визволення. Його делегати визнали верховну владу Тимчасового уряду при умові входження у його склад представників груп “внутрішнього Супротиву”, включаючи комуністів [4, c. 29].

Окрім першочергових змін по відновленню економічної і соціальної інфроструктури, завданням Тимчасвого уряду булла підготовка конституційно-правової реформи. Політична ситуація у країні залишалась надзвичайно складною. Війна розколола французьку націю [9, c. 25 ].

Більшість партій і рухів післявоєнної Франції опинолось неразривно звязано з традиціями Супротиву. Особливе місце серед них займали голлісти. Друга світова війна слугавала повштовхом для розквіту французького комуністичного руху. Комуністи були однією із провідних сил “внутрішнього” Супротиву. Популярність ФКП серед народних масс досягла неймовірного рівня. На початку 1945 р. чисельність ФКП складала 500 тис.осіб, у 1946 р. – близько 900 тис. осіб. Лідери ФКП Моріс Торез і Жак Дюпо виступали за демократизацію державного керування, широку антимонополістичну політику, проти колонізації та політики «атлантичної солідарності» [13, c. 100].

Достатньо міцними залишалися позиції соціалістичної партії. СФІО на чолі з Блюмом було готово до співпраці з ФКП. Проте із приходом у 1946 р. Молле на посаду секретаря СФІО посилилися антикомуністичні настрої. Нове керівництво СФІО виступило у підтримку принципу атлантичної солідарності, за збереження військово-політичного перебування на території колоній [4, c. 32].

Ще однією масовою політичною партією, тісно звязано із Супротивом, був Народно-республіканський рух (НРР). Організаційне ядро партії склали обєднання у 1944 р. некомуністичні групи Супротиву. НРР виступав за радикальне обновлення державного ладу Франції шляхом “революції закону”. Така позиція НРП дала неймовірну популярність, яка перевищувала у цей період навіть вплив ФКП [4, 33].

16 червня 1946 р., виступаючи на святкуванні двохрічного ювілею міста Байер Голль вперше сформував свій конституційний проект. Його основу склала ідея “сильної держави”, спроможної забезпечити “величність” Франції, національну незалежність і єдність. Де Голль жорстко критикував ідею партламентської республіки, вбачаючи в ній загрозу закріплення “режиму партій” і повній дезорганізації державного ладу [9, c. 26].

Цей проект було представлено Зібранню 29 вересня 1946 р. і отримав повну підтримку (400:106). Референдум по Конституції пройшов 13 жовтня 1946 р. “За”проголосувало 53,1 %, учасників. З 24 грудня 1946 р. конституція Четвертої республіки вступила в силу.

Конституція 1946 р. проголошувала єдність і неделимість демократичної, світської й соціальної Республіки, конституірованої у виді Французького союзу, членами якого разом з європейськими територіями визнавались заморські департаменти і подмандатні території. Було збережено попередній варіант Преамбули, а також текст Декларації прав людини і громадянина. Найважливішим конституційним принципом стало проголошення “соціальної держави”, у якій права особистості переплітаються з “загальним благом” і обмежуються загальними інтересами.

Основним органом державної влади становився двохпалатний парламент, який складався з Національної асамблеї і Ради республіки. Національна ассамблея визнавалась єдиним законодавчим органом, який не міг нікому делегирувати свої законодавчі повноваження [13, c. 105].

Раду Республіки скаладали 320 депутатів, які обиралися на 6 років коммунами і департаментами на основі косвених виборів, з обновленням на 1/2 у три роки. Рада Республіки булла наділена лише радницькими фунціями в області законотворення та її рекомендації не були обовязковими для Національної асамблеї.

Конституція закрепила повноваження президента як голови держави, але обмежувала їх представницькими функціями. Президент обирався на 7 років Національною асемблеєю та Радою Республіки.

Конституція зберігала попередню судову систему і місцеве самокерування, підпорядковане суровому контролю зі сторони уряду. Для керівництва судами створювалися Вища рада магістратури, головою якої був президент. Рада займалася питаннями призначення і просування судей. Повноваження по зміненню і відміненні конституції не були предоставлені парламенту.У якості координуючих органів створювались також Зібрання Французького Союзу й Економічна рада [21, c. 45].

У квітні 1947р. де Голль офіційно заявив про створення Обєднання французького народу (РПФ) – політичної організації, яка виступала за відміну Конституції 1946 р., ліквідацію “режиму партій”, створення системи “організаційної демократії”, основаної на “загальному і свободному волевиявленню народу”, відновлення міжнародного статусу Франції. Де Голль особливо підкреслював, що РПФ не є політичною партією, орієнтованої на участі в парламентському житті [4, c. 37].

У результаті виборів, які прошли 17 червня 1951 р., 119 місць у парламенті отримали голлісти із РПФ. По загальній чисельності голосувавших “непримирима опозиція” отримала підтримку 48% виборців (за комуністів проголосувало більше 5 млн осіб, за голлістів – більше 4 млн).

Не дивлючись на опозиційне ставлення РПФ до уряду, у березні 1952 р. частина фракції РПФ уперше проголосувала за вотум довіри уряду. Не маючиможливостіповноїсвободизберегтипопередню тактику, де Голль у травні 1953 р. заявив про предоставлення повної свободи діям депутатам, обраних від РПФ. Але сама фракція перестала існувати. Поступово розпалась і партія. Вже у 1953 Ж. Шабан-Дельмас и Р. Фрей спробували обєднати залишки РПФ у “Національний центр соціальних республіканцев”. Але де Голль блокував цейпроцес, віддавши розпорядження про зупинення діяльності місцевих відділень РПФ. Сам він заявив о рішенні завершити політичну кар’єру [21, c. 57].

Невизначенність політичної ситуації змусило партіі правоцентриської коаліції шукати шляхи для зміцнення свого положення. На початку 1953 р. Було запропоновано проект конституційної реформи, який було реалізовано к грудню 1954р. У ході реформи суттєво змінені принципи взаємовідносин Національної асамблеї та уряду. Вотум довіри Уряду віднині виносився простою більшостю, а голова Ради міністрів отримала додаткові поноваження з розпуску нижньої палати. Уряд отримав право на обмежену законодавчу діяльність. Раді Республіки було надано право законодавчої ініціативи. Вводився спрощений порядок ізбрання президента. Усі ці міри були покликанні стабілізувати діяльність державних органів при відсутності стабільної парламентської більшості. Але їх ефективність виявилася невелика. Очевидною становилась необхідність розширення політичної бази режиму Четвертої республіки [4, c. 50] .

У січні 1956 р. відбулися чергові парламентські вибори, які принесли переконливу перемогу ФКП. При підтримці комуністів і соціальних республіканців вотум довіри вдалося отримати уряду Гі Молле, у склад якого увійшли соціалісти і ліві радикали. Коаліція Республіканського фронту стала реальністю. Уряд Гі Молле спробував реалізувати широку програму соціальних перетворень. Він визнав незалежність Тунісу і Марокко. Але Республіканський фронт не міг знайти опори у міцній парламентській більшості. Через деякий час загострились суперечливості й у самій керуючій коаліції. У жовтні 1956 р. на з’їзді партії радикалів Менденс-Франс виступив проти урядової політики втягування Франції у Суецьку кризу. У відповідь частина правих радикалів вийшла із складу партії і утворила угруповання «Республіканський центр». На початку 1957 р. розкол у лавах радикалів ще більше посилився на фоні дискусії о шляхах рішення алжирської проблеми. Менденс-Франс, який вийшов у знак протесту проти розв’язання чергової колоніальної війни із складу уряду, зазвав критику не тільки зі сторони правих радикалів, але й багатьох своїх прибічників, невдоволених руйнуванням Республіканського фронту. Менденс-Франса було відсторонено з посади віце-президента партії, й у знак протесту, він покинув його лави.

Уряд Гі Молле, отримавши від парламенту надзвичайні повноваження для рішення алжирської проблеми, не зуміло зашкодити наростанню внутріполітичної кризи. У травні 1957 р. Гі Молле був змушений піти у відставку. У парламенті розвернулися дебати о шляхах конституційної реформи. Становилось очевидним, що без корінної перебудови державного ладу неможливо не тільки вирішити болюче алжирське питання, але й перервати череду постійних урядових криз. Режим Четвертої республіки знаходився у стані глибокої конституційно-правової кризи [13, c.120].

Необхідність реформи державного ладу Франції деякою мірою визначався недоліками самої конституції 1946 р. Більшість її положень суперечили один одному, були складними для реалізації. Це стосувалося таких важливих питань, як формування уряду, голосування вотуму недовіри, розпуск парламенту. Деякі розділи так і не були реалізовані на практиці (наприклад, про Французький союз, про «місцеві колективи»). Але головною проблемою стали «іммобільність» державного курсу, спроби уникнути рішення найбільш гострих питань, боязнь «непопулярних заходів», постійна чехарда урядових кабінетів. За 12 років змінилося 22 кабінети. Причини такої нестабільності були незрозумілі навіть для громадян. Парламентське життя все у більшому ступені асоціювалось з «політичними іграми», без принциповим торгашеством і затьмаренням національних інтересів.

Провал спроб консолідувати владу шляхом введення мажоритарно-пропорційної виборчої системи та здійснення обмежених конституційних реформ 1953-1954 рр.. наочно продемонстрував, що суть кризи полягає не в недоліках конституційного механізму, а в особливостях політичного режиму. У Франції склалася парадоксальна ситуація, коли два найбільш впливових політичних рухи, що відображають інтереси та думку величезної частини виборців, виявилися відторгнуті від державної влади. Комуністи і голлісти, будучи непримиренними ідеологічними супротивниками, не прагнули створити консолідовану противагу урядовим коаліціям [21, c. 340].

Матеріальний збиток, нанесений Франції в роки війни, перевищив 1440 млрд франків. Людські втрати склали 1100 тис. чоловік. Більше 400 тис. осіб були вивезені для робіт у Німеччині. Постраждали 80 департаментів країни. Повністю або частково було зруйновано близько 50 тис. підприємств, знищено багато електростанцій, шахт, суднобудівних верфей. Паралізованою виявилася транспортна мережа. Франція втратила майже весь військовий і торговий флот. Не функціонувало 80% потужностей нафтопереробки. Зі 101 доменної печі в робочому стані знаходилися лише 7. Видобуток вугілля зменшилося в 4 рази. Обсяг промислової продукції склав 38%, сільськогосподарської - 60% від довоєнного рівня. повністю припинилася обробка 1400 тис. гектарів землі. Фінансова система виявилася підірваною. Інфляція досягла безпрецедентного рівня - вартість франка знизилася в порівнянні з довоєнною в 6 разів [13, c. 125].

Відновлення господарського комплексу стало одним з найважливіших напрямів діяльності Тимчасового уряду. Основу відновлювальних заходів склала широкомасштабна націоналізація підприємств вугільної, газової, авіаційної, автомобільної галузей. Усього в 1945-1947 рр.. у державну власність перейшло 20% французької промисловості. Під контроль держави також перейшли п'ять найбільших банків (включаючи центральне емісійне установа - Французький банк), ощадні каси, частина страхових компаній. Націоналізація проводилася переважно на компенсаційній основі, за винятком власників, звинувачених у колабораціонізмі. На націоналізованих підприємствах створилися адміністративні ради за участю працівників, централізовано вирішувалися питання збільшення заробітної плати, укладання трудових договорів, забезпечення житлом. Державне інвестування дозволило різко збільшити частку промисловості в загальній сумі виробничих капіталовкладень. У 1946-1950 рр.. цей показник зріс з 27% до 50% [13, c. 127].

Структурні перетворення в економіці вимагали стабілізації фінансової системи. Де Голль відкинув проект «монетарної» грошової реформи, запропонований міністром економіки Тимчасового уряду П. Мендес-Франсом і передбачав «заморожування» рівня заробітної плати і цін, блокування банківських рахунків і примусовий обмін банкнот. Така політика могла запобігти інфляційний вибух, але загрожувала знизити і рівень економічної активності. Восторжествувала точка зору міністра фінансів Р. Плевена, який пропонував випустити велику внутрішню позику і акумулювати в бюджеті накопичені в роки війни фінансові кошти корпорацій.

Незважаючи на політичні розбіжності в Тимчасовому уряді, вже до Навесні 1947 р. стабілізаційна програма принесла помітні результати. Був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва (в сільському господарстві - в 1950 р.). У 1949 р. був перевищений довоєнний рівень ВВП, скасована карткова система споживання. Тим не менш, перебувала при владій лівоцентристська коаліція, яка не відмовилася від активних методів державного регулювання. Ще в 1946 р. під керівництвом Жана Монне був створений Генеральний секретаріат з планування економіки, який займався складанням середньострокових планів-програм розвитку країни. Монне, що заклав концептуальні основи “французького планування”. Планування, на думку Монне, є свого роду економічною дипломатією, заснованої лише на переконанні та консенсусі. Таке індикативне, або рекомендаційне, планування розглядалося як органічне поєднання дирижизму та ринкової системи.

Перший з національних планів розвитку, розрахований на 1947-1953 рр.., було прийнято в 1947 р., який отримав назву «План оснащення і модернізації» або «План Монне». Основна увага в ньому приділялася радикальному оновленню виробничих потужностей націоналізованих підприємств, збільшення на цій основі промислового виробництва, розширення торгового обміну метрополії і заморських територій, підвищення продуктивності праці. Найважливішим завданням стало забезпечення фінансової стабільності. З осені 1947 р. міністр фінансів Р. Майер почав комплексну реформу фінансової системи, що ґрунтується на відмові від фіксованих цін, введення диференційованого механізму обчислення валютних курсів та обміну валют. У січні 1948 р. була проведена девальвація франка - його золотий вміст було знижено на 44% [21, c. 345].

Важливу роль у фінансовій стабілізації зіграло приєднання Франції до плану Маршалла. США протягом 1948-1951 рр.. надали Франції кредити, продовольство і обладнання на суму в 2,5 млрд дол, а до 1958 р. загальна американська допомога склала 12 млрд дол. Реалізація цієї програми була пов'язана з активним проникненням американського капіталу в економічний простір Франції. Французький уряд, відповідно до прийнятих зобов'язань, був зобов'язаний надавати США повну інформацію про виробничі показники галузей і окремих підприємств, структуру зовнішньоторговельного товарообігу. Така залежність викликала різку критику з боку багатьох політичних сил Франції. Проте саме американські ділові кола зіграли значну роль у раціоналізації структурних перетворень у французькій економіці, переорієнтації інвестиційної підтримки на радикальне технологічне переоснащення найбільш рентабельних виробництв.

Наприкінці 40-х рр.. у Франції були здійснені важливі перетворення сфері трудових відносин. Відновлювалися 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки, вводилися підвищені розцінки оплати понаднормових робіт. Було гарантовано рівність в оплаті жіночого і чоловічого труда, розширена система державної допомоги безробітним. На всіх підприємствах і в установах, які налічували понад 50 працівників, створювалися «комітети підприємств», які складалися з представників адміністрації, робітників, інженерів і техніків. Помітно підвищилася номінальна заробітна плата і розміри пенсій. З 1950 р. було введено загальнонаціональний гарантований мінімум заробітної плати, змінюваний відповідно до динаміки прожиткового мінімуму. Пенсійний вік по старості та інвалідності встановлювався з 65 років. Була створена єдина державна система соціального страхування, яка розповсюджувалась на всіх позикових працівників, крім сільськогосподарських. Кошти для цієї системи складалися як з внесків трудящих (6% від заробітної плати), так і з відрахувань роботодавців (10% від фонду заробітної плати). Для поліпшення демографічної ситуації та стимулювання народжуваності вводилися посібники для батьків з дітьми. Почалося будівництво дешевого житла. Уряд надавало позики селянам, господарства яких постраждали від військових руйнувань, а також позики на обзаведення господарством для молодих селян [6, c. 150].

Другий план (1954-1957) - «План модернізації та оснащення в умовах стабільності» - був орієнтований на підвищення конкурентоспроможності французької промисловості, збільшення її наукоємності, підвищення якості продукції. Пріоритет було віддано вже приватному сектору. На основі спеціальних контрактів, укладених між урядом та фірмами, підприємці отримували кредити для закупівлі обладнання, податкові пільги під важливі проекти. Індикативне планування галузевого розвитку дозволяло об'єднати всі ці заходи в єдине русло і визначити загальнонаціональні темпи розвитку. Показники другого плану були навіть перевиконані. У середині 50-х рр.. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень вже на 60%, причому найбільш стабільне зростання відзначалося у важкій індустрії. Почалася глибока структурна перебудова французької промисловості. Тотальний характер придбало оновлення промислового устаткування.

Велику роль у зміцненні інвестиційної бази промисловості зіграло зменшення вивезення капіталу за кордон. Після націоналізації провідних банків основним напрямком капіталовкладень стала національна економіка, а не іноземні позики. У результаті, якщо на початку XX століття експорт капіталу в 10 разів перевищував вкладення у французьку промисловість, то наприкінці 50-х рр.. капіталів вивозилося майже в шість разів менше, ніж інвестувати на внутрішньому ринку.

Зміна основного капіталу відбувалася переважно в галузях важкої індустрії та енергетичного комплексу. Сюди прямувало близько 90% всіх коштів, призначених на розвиток промисловості. З середини 50-х рр.. центр ваги перемістився на модернізацію хімічної промисловості, автомобілебудування, авіапромисловості. Поступово розгорталося виробництво в новітніх галузях - атомної, електронної, виробництві пластичних мас [13, c. 152].

До кінця 50-х рр.. склалася змішана модель економічного розвитку стала втрачати колишню ефективність. Збереження колишніх темпів розвитку державного сектора, що охоплював вже 36% всього національного майна, ставало все більш важким. Криза конституційного ладу підривала впорядкованість адміністративного управління, спадкоємність інвестиційної політики. У другій половині 50-х рр.. у Франції знову загострилася проблема інфляції. Склалася класична інфляційна спіраль, коли підвищення цін викликало зростання вартості життя, що вело до підвищення мінімального рівня заробітної плати, а це, в свою чергу, знову провокувало зростання цін. До 1957 р. ціни в середньому вже в 25 разів перевищили довоєнний рівень, а номінальна заробітна плата зросла за цей час в 21 разів [6, c. 154].

Коректив вимагала державна політика в галузі сільського господарства. Незважаючи на розгортання в 50-х рр.. технічного перевороту і хімізації в цій галузі, праця фермерів залишалася малорентабельною. Франція залишалася другим після США експортером сільськогосподарської продукції в світі, але перехід від дрібних парцелярної господарств до великого, механізованого виробництва, інтегрованого в національну систему агробізнесу, затягувався. На господарства сучасного типу припадало лише 25% оброблюваної землі. Приблизно у 80% селянських господарств трактори та інші машини використовувалися лише періодично, на основі короткострокової оренди.В умовах же налітаючої кризи режиму Четвертої республіки підприємницька активність стійко знижувалася [13, c. 153].

Таким чином, Франція після війни опинилися дуже у скрутному положені. Було повалено фашистський уряд Віші. І вже з червня 1944 р. – утворено Тимчасовий уряд. А вже 1946 р. утворена Четверта республіка, шляхом прийняттям конституції 1946 р. У цей час на політичну арену Франції вийшли дві головні політичні сили – комуністи (ФКП) та голлісти (ФКНВ), які протягом всього періоду існування Четвертої республіки протистояли як один одному, так і радикально налоштованим іншим існуючим партіям. Таке протистояння вилилося в конституційно-правову, політичну та економічну кризу. Не дивлячись на економічну допомогу США (план “Маршала”) й ті заходи, які проводили урядові кабінети республіки, країна поглибла все більше в економічну кризу: відбвувалася інфляція і девольвація франка, погіршувалося соціальне положення населення і т. д.; та в політичну кризу: недосконалість конституції 1946 р., невирішеність алжирської проблеми і т.п.

Розділ ІІ Становлення П’ятої республіки

2.1. Передісторія п’ятої республіки і необхідність нового режиму.

Державний розвиток Франції в XX ст. відбувався в умовах поляризації та відкритого протиборства правих і лівих сил, партій та угруповань, що призводило не тільки до частих змін у політичному режимі, а й до глибоких реформ державного ладу, періодичної трансформації проголошуваних конституційних принципів.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва партійних блоків особливе значення набувала боротьба навколо виборчих реформ. Законом 1919 р. передбачив заміну мажоритарної системи системою пропорційного представництва. Однак нова система була значною мірою спотворена тим, що в законі було передбачено отримання партіями додаткових місць у вигляді «премій» за перемогу у виборчому окрузі. У 1927 р. мажоритарна система була відновлена [9, c. 150].

За законом 1927 р. - за мажоритарною системою - Франція і ряд її заморських володінь ділилися на сотні виборчих округів, від кожного з яких вибирався до парламенту 1 депутат. Вибори проводилися в два тури. У першому турі для обрання необхідно було одержати абсолютну більшість голосів. Якщо цього не відбувалося, то в другому турі кандидатові від якоїсь партії було досить отримати відносну більшість голосів, аби їх було більше, ніж у кожного з суперників.

Нова система виборів забезпечувала перевагу численним правим партіям. Центр ваги виборчої кампанії переносився на другий тур, де ці партії могли виступати єдиним блоком і виставляти спільних кандидатів. Спотворення волі виборців дією мажоритарної системи доповнювалося «перекроюванням» виборчих округів, створенням нерівних за чисельністю населення округів в промислових і сільських районах [13, c. 110].

Після першої світової війни основи державного ладу Франції, як і раніше, формально визначалися конституційними закони 1875 р. Проте поступове ослаблення фактичної ролі глави держави-президента, приведення його повноважень до «церемоніальних», не супроводжувалося скільки-небудь серйозним відновленням рівноваги виконавчої та законодавчої влади за рахунок законодавчого закріплення повноважень уряду. Як відомо, пост голови ради міністрів і організаційна структура уряду отримали юридичне оформлення тільки в 1934-1935 рр..

Звичайно, на практиці загальносвітова тенденція відносного зростання ролі виконавчої влади не обійшла стороною і Францію. Так, у міжвоєнний період до уряду остаточно перейшло право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Формально урядові декрети повинні були лише доповнювати, уточнювати законодавство і носили підзаконний характер. На ділі уряд неодноразово брав акти, що мали силу закону, і скасовували колишні законодавчі акти. Крім того, парламент періодично надавав правим кабінетах надзвичайні повноваження і виключне право законодавствувати у формі «декретів-законів» (наприклад, в 1918, 1921, 1934, 1938-1939 рр..) [9, c. 124].

Разом з тим Третя республіка до другої світової війни не випадково іменується «режимом Зборів» або «абсолютним парламентаризмом». Контроль парламенту, з його великою кількістю фракційних угруповань (близько 20 в 30-і рр..) Над урядом перебували гіпертрофовані форми, що приводили до політичної нестабільності, багаторазових урядових криз і відставок кабінетів. Середня тривалість перебування кабінету при владі не перевищувала 6 місяців. Явне порушення рівноваги влади і «системи стримувань» на користь парламенту, при нездатності парламенту ефективно виконувати урядові функції управління, серйозно підірвали здатність політичної системи Франції протистояти економічній і політичній кризі 30-х рр.., посилення авторитарних тенденцій і німецької агресії.

На початку 30-х рр.., у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних суперечностей, у Франції зросла активність ультраправих організацій фашистського толку. Скориставшись ситуацією, уряди правих сил, які змінювали один одного при владі, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи.

Посилення реакційних тенденцій в політичному житті країни призвело до об'єднання антифашистських сил, який отримав назву Народного фронту. До його складу увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, які підписали угоду про єдність дій, а також понад сорок різних демократичних організацій. Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спроб французьких правих встановити режим авторитарного типу. Падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 р [5, c. 78].

Після капітуляції в 1940 р. велика частина Франції управлялася німецькими окупаційними органами. Боротьбу проти нацистів на території Франції очолили комуністи, з ініціативи яких численні антифашистські організації об'єдналися в Національну раду опору. Інший центр руху Опору був створений генералом де Голлем в еміграції («борців Франції»). У 1943-1944 рр.. після об'єднання французького і лондонського центрів був заснований єдиний французький Комітет національного визволення як Тимчасовий уряд Французької Республіки. Тимчасовий уряд на чолі з де Голлем, куди були включені і два комуністи, здійснювало управління країною в перший період після звільнень в 1944-1946 рр..

У період «тимчасового режиму» у Франції почалася глибока перебудова політичної системи, що супроводжувалася важливими соціально-економічними реформами і перегрупуванням основних партійно-політичних сил. Однак багато положень програми, що стосуються демократизації державного ладу, не були втіленні в життя через посилення протиборства різних фракцій колишнього Опору [13, c. 119].

Центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорілася боротьба, стало питання про новий державний устрій, нової конституції Франції. Всі політичні сили об'єднувало критичне ставлення до інститутів Третьої республіки. В іншому їх підхід був різним. «Нові консерватори", і перш за все прихильники генерала де Голля, схилялися до заснування республіки президентського типу, з сильною виконавчою владою, здатної протистояти «режиму партій» - «дестабілізуючого» парламентаризму епохи Третьої республіки. Ліві партії, а також ряд партій центристського спрямування, явно побоюючись встановлення режиму «особистої влади» генерала де Голля, виступали за збереження верховенства парламенту і його контролю над урядом при більшій збалансованості двох гілок влади.

Конституція 1946 р. Франції не тільки відбила співвідношення політичних сил в країні в перший період після звільнення, але й закріпила на конституційному рівні ряд нових політичних принципів, характерних для європейських конституцій так званої другої хвилі (40-50-і рр..). Реакцією на авторитаризм часів війни була демократизація суспільного життя, надання широкого кола прав і свобод, гарантії конституційної законності. Разом з тим нова Конституція значно розширювала межі втручання держави в економічну та соціальну сферу життя суспільства, змінювала характер відносин між особистістю і державою, покладаючи на державу, крім широких прав, і нові обов'язки. З точки зору основного принципу організації державного ладу, у першій післявоєнній конституції Франції продовжувала панувати ідея абсолютного парламентаризму [4, c. 28].

Главою держави був президент республіки, який обирався на спільному засіданні палат парламенту строком на 7 років. За Конституцією 1946 р., на відміну від попередньої, президент був позбавлений ряду важливих прерогатив (розпуск нижньої палати, призначення за власним вибором вищих посадових осіб та ін.) Будь-які акти президента, в тому числі призначення на вищі посади, вимагали контрасигнації голови кабінету і одного з міністрів.

Реорганізація політичного ладу Франції в тій формі, яка була передбачена Конституцією 1946 р., багато в чому не виправдала покладених на неї завдань і швидко втратила привабливість в очах французів. Країна практично повернулася до «режиму Зборів», так одностайно піддавалася критиці на прикладі Третьої республіки. За дванадцять років змінилося сорок п'ять урядів, було кілька тривалих міністерських криз. Цьому сприяли як недостатня опрацювання самого механізму функціонування норм основного закону, так і періодичні відступи від них на практиці [9, c. 127].

Протягом 40-х середини 50-х рр.. стало наростати невдоволення державним режимом Четвертої республіки. Виникла в 1947 р. голлістська партія Об'єднання французького народу (РПФ) виступила з вимогою скасування Конституції 1946 р. і створення сильної виконавчої влади, здатної піднятися над «партійної чехардою». У цьому ж році відбувся розпад трьохсторонньої коаліції, а в 1948-1951 рр.. була відновлена ​​мажоритарна виборча система. Широке поширення набула практика делегованого законодавства. З конституційної реформи 1954 прем'єр-міністр був наділений додатковими повноваженнями щодо розпуску Національних зборів, спрощувався порядок отримання вотуму довіри урядом (простою більшістю голосів), скасовувалися положення Конституції про коаліційний уряд. Були розширені також права Ради республіки, яка перетворилася на повноправного учасника законодавчого процесу. Одночасно, без прямого перегляду відповідних положень, шляхом конституційної практики відбулося фактичне посилення ролі і впливу президента [21, c. 171].

Таким чином, та політична ситуація, політичний розвиток, який склався за період першої половини ХХ століття вже тоді показало необхідність реформування всієї політичної системи Франції. Постала величезна проблема подальшого існування колоніальної системи, яка склалася, і являла собою з одного боку великий прибуток, а з іншого – гостру невирішену проблему, яка з кожним роком все гостріше і гостріше проявляла і нагадувала про себе.

Загострення політичної обстановки і відхід від основних принципів Конституції 1946 р. привели в кінцевому підсумку до падіння Четвертої республіки і її заміні в 1958 р. П'ятої республікою.