9. Відносини власності та їх структура

Структура власності її походження і рух

Власність - сукупність відносин окремих індивідів, груп людей і їх асоціацій до речей, як до своїх, і відносин між людьми з приводу приналежності речей. Власність як економічним явищем є сукупність неіснуючих поза зв'язком між собою таких елементів:

- об'єкти власності;

- суб'єкти власності;

- відносини власності;

Об'єкти (матеріально-речовий зміст) - привласнюванні речі, що знаходяться у розпорядженні людей: чинники виробництва життєвих благ. Суб'єкти або носії відносин власності - це люди, їх різні об'єднання і асоціації, що привласнюють, володіють і розпоряджаються об'єктами власності.

Відносини власності - сукупність відносин між людьми з приводу приналежності речей і інших об'єктів власності. Відносини власності беруть свій початок у виробництві. Виробництво - не тільки процес створення життєвих благ, це також процес їх привласнення людьми, відповідно до їх участі у виробництві. Власність не тільки результат і одна з істотних рис виробництва, а і у зв'язку з безперервністю виробничих процесів, вона є неодмінною передумовою виробництва. Виробниче привласнення - це первинна і початкова власність; подальший рух відносин власності здійснюється у формах відчуження і вторинного привласнення на стадіях розподілу і обміну. Відносини власності є системоствореним чинником у всій системі економічних відносин, а тому і основою існуючого ладу. У зв'язку з цим вони законодавчо закріпляются і захищаються державою. В результаті економічні відносини власності набувають юридичну форму, а їх суб'єкти наділяються правом власності. Економічні відносини власності первинні, фундаментальні, оскільки вони виникають в виробництві і розподілі об'єктів власності кінець кінцем визначається участю людей в виробничо - господарської діяльності. Право власності вторинне, похідно, проте за допомогою законодавства держава може активно впливати на розподіл матеріального багатства в країні. Функціонуванню власності властиво різноманіття її форм. По об'єктах власності розрізняють:

1) власність на чинники виробництва, зокрема на засоби виробництва, робочу силу.

2) власність на предмети споживання; 3) інтелектуальну власність. По суб'єктах розрізняються такі її соціальні форми: 1) індивідуальна; 2) колективна; 3) державна. У ряді випадків при аналізі економічних відносин виділяють дві соціальні форми власності: 1) приватну; 2) державну

На основі індивідуальної, колективної, державною власністю шляхом об'єднання майна виникають і функціонують різні змішані форми власності, зокрема за участю іноземних громадян і юридичних осіб. Власники засобів виробництва і іншого майна можуть створювати підприємства, організації, що є персонами, суб'єктами власності - юридичними особами. Статус юридичних осіб такий, що власники засновники не відповідають по зобов'язаннях юридичних осіб і навпаки. Специфічними державними об'єктами власності в Україні є: 1) надра землі, 2) повітряний простір, 3) водні і інші природні ресурси континентального шельфу і виняткової морської економічної зони. Земля може знаходитися у власності будь-якого суб'єкта власності. Фінансові ресурси, продукти інтелектуальної праці можуть бути об'єктами всіх, у тому числі і змішаних форм власності. Держава створює рівні умови і юридичний захист для всіх форм власності.

Особливе місце серед форм власності по її об'єктах займає власність на засоби виробництва. Матеріальному виробництву належить визначальна роль в розвитку людського суспільства, тому власність на засоби виробництва є системовиникаючим чинником, центральним ядром всієї системи відносин власності. Власність функціонує і реалізується в процесах:

1) володіння або фактичного використання її суб'єктами; 2) користування або витягання з об'єктів корисних властивостей; 3) розпорядження або визначення долі її об'єктів.

Функції: 1) економічне закріплення виробничо-господарських ресурсів, життєвих благ за конкретними власниками, які є суб'єктами господарювання, і громадянами. 2) економічне з'єднання працівників із засобами виробництва і забезпечення їх продуктивного функціонування.

3) збудження і забезпечення безперервного функціонування економічних інтересів суб'єктів власності, їх зацікавленості у високих результатах виробничо-господарської діяльності.

4) забезпечення має рацію і свобод кожної особи, економічної самостійності, суверенності держави і всіх господарюючих суб'єктів.

Результативним функціонуванням власності є процес її реалізації. Власність реалізується в процесі використання її об'єктів і, на цій основі, створення і привласнення підприємствами, їх працівниками, державою і всіма іншими членами суспільства різних доходів, а також в споживанні життєвих благ і послуг, що набувають на ці доходи. Узагальненою формою реалізації власності є зростання ефективності виробництва, продуктивності праці, в цілому суспільного багатства, підвищення ступеня задоволення виробничих і особистих потреб людей. Важливими чинниками успішної реалізації власності є пряма і безпосередня зацікавленість кожного суб'єкта власності за результати його господарювання. В умовах адміністративно-командної економіки в колишніх соціалістичних країнах існувала деформована загальнодержавна власність, що відчужила безпосередніх працівників від засобів виробництва. Характеризується низькою продуктивністю праці, економічним застоєм. Це поставило питання про відродження в кожному громадянинові дійсного суб'єкта власності на засоби виробництва, їх дійсного господаря, а отже відродження приватної, індивідуальної і колективної власності. Тільки на цій основі може бути приведений в ефективне функціонування механізм економічної зацікавленості і високої відповідальності кожного трудівника – власника за результати виробництва. Основним напрямом цього є приватизація перева-жаючої частини державної власності, передача її в приватну власність громадян і їх колективів. Найбільш ефективною формою реалізації власності є підприємницький бізнес, як виробничо - господарська діяльність приносить дохід. Це обумовлено такими обставинами:

1) бізнес заснований на економічній свободі господарювання суб'єктів в рамках чинного законодавства і направлений на отримання максимального можливого доходу; 2) кожен господарюючий суб'єкт вступає в економічні зв'язки з йому подібними бізнесменами, тому всі економічні зв'язки між бізнесменами є взаємно вигідними і містять в собі взаємну зацікавленість в їх якнайкращій реалізації;

Підприємницький бізнес історично і логічно виникає на основі індивідуальної приватної власності на засоби виробництва. З індивідуальною приватною власністю, як власністю однієї особи зв'язаний дрібний бізнес, а у великому бізнесі - це явище досить рідкісне. Підприємницький бізнес в дрібних фірмах є загальнодоступною справою, він всіляко заохочується і підтримується державою. У США і Германії дрібне підприємництво забезпечує робочими місцями 60-70% всіх зайнятих громадян. Бізнесмени-підприємці, реалізовуючи власні інтереси, хочуть вони того чи ні, кінець кінцем працюють на повніше задоволення суспільних потреб, забезпечення ефективного функціонування всього суспільного виробництва.

Типи,форми та види власності. Плюралізм форм власності в сучасній ринковій економіці. Закон України «Про власність»

Типи, форми і види власності

Типи власності поділяються на 2 види: трудовий і не трудовий.

Трудовий тип власності – перебуває у володінні, розпорядженні та користу- вання засобів виробництва самого власника.

Трудовий тип :

Община

Сімейна

Фермерська

Реміснича

Нетрудовий тип - коли людина відокремлюється від правоволодіння і право розпорядження ними.

Не трудовий тип :

Рабовласницька

Феодальна

Капіталістична

Історії відомі два основних типи власності — приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, І вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на те, що в економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи часто розглядаються як такі, що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди є достовірним, тому вимагає деякого пояснення.

Історично, з початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.

В тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабо­власників і феодалів — це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.

В цивілізованому суспільстві, де переважає високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника і капітал має "власну продуктивність". Доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та загачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності — це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, і вважати, що одна з них більші прогресивна, а інша —регресивна.

Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один з них може переважати в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства. Відносини власності виникають і у процесі господарського використання майна, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда—договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах — між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, або різного роду платежами.

Відносини власності охоплюють всю економічну систему і, природно, обумовлюють відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів — від дрібної лайки в транспорті до світової війни — лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність.

Іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо. У таких випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей, а залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю.

Отже, власність — це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням.

Власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва. Будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з очевидних перетворень у відносинах власності. Без цього неможна досягти яких-небудь істотних зрушень у господарському житті.

Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.

Плюралізм форм власності в ринковій економіці, їх економічну рівноправність породжують різноманіття цих форм, не властиве економіці державного типу.

Закон

Стаття 3. Суб'єкти права власності.

1.Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава.

Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути також інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.

3. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

4. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.

Стаття 4. Здiйснення права власностiвласник на свiй розсуд володiє, користується i розпоряджається своїм майном;

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-якi дiї, що не суперечать закону, використовувати для господарської та iншої не забороненої законом дiяльностi, передавати його безоплатно або за плату у володiння та користування iншим особам.

Стаття 7. Вiдповiдальнiсть власника

Власник вiдповiдає за своїми зобов'язаннями всiм майном, на яке вiдповiдно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторiв.

Створена власником юридична особа вiдповiдає всiм закрiпленим майном;

Власник не вiдповiдає за зобов'язаннями створених ним юридичних осiб, а вони не вiдповiдають за зобов'язаннями власникiв, крiм випадкiв передбачених законом (повнi, командитнi товариства).

Стаття 11. Суб'єкти приватної власностi

Суб'єктами права приватної власностi в Українi є громадяни України, iноземнi громадяни та особи без громадянства;

Iноземцi користуються рiвними правами та несуть обов'язки щодо належного майна нарiвнi з громадянами України, якщо iнше не передбачено законом;

Iноземцям (особам без громадянства) земельнi дiлянки у власнiсть не передаються.

Стаття 13. Об'єкти приватної власностi

Жилi будинки, квартири, предмети особистого користування, дачi, садовi будинки, земельнi дiлянки, насадження на земельнiй дiлянцi, засоби виробництва, вироблена продукцiя i т.д.;

Склад, кiлькiсть i вартiсть майна, що може бути у власностi громадян не обмежуються, крiм випадкiв, передбачених законом;

Законодавством може бути встановлений спецiальний порядок набуття права власностi громадянами на окремi види майна.

Стаття 14. Право приватної власностi на землю.

Громадяни України мають право на одержання у власнiсть земельних дiлянок для:

Ведення селянського (фермерського) господарства;

Пiдсобного господарства;

Будiвництва та обслуговування жилого будинку i господарських будiвель;

Садiвництва;

Дачного i гаражного будiвництва.

Стаття 15. Одержання громадянином у власність іншого майна

Член ЖСК, дачного, гаражного чи iншого кооперативу або товариства, який повнiстю внiс свiй пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж iншу будiвлю або примiщеня, наданi йому в користування, набуває права власностi на це майно;

Наймач жилого приміщення в будинку державного чи господарського житлового фонду та члени його сiм'ї мають право придбати у власнiсть вiдповiдну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на iнших пiдставах, передбачених законодавством;

Громадянин, який став власником цього майна має право розпоряджатись ним на свiй розсуд.

Стаття 16. Право власності подружжя

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на правi спiльної сумiсної власностi.

Стаття 17. Право спільної власності громадян

Майно, придбане внаслiдок спiльної працi членiв сiм'ї є їх спiльною сумiсною власнiстю, якщо iнше не встановлено письмовою угодою мiж ними;

Майно, придбане внаслiдок спiльної працi громадян, що об'єднались для спiльної дiяльностi, є їх спiльною частковою власнiстю, якщо iнше не встановлено письмовою угодою. Розмiр частки кожного визначається ступенем його трудової участi.

Стаття 48. Загальні положення

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би цi порушення i не були поєднанi з позбавленням володiння i вiдшкодування завданих цим збиткiв;

Захист права власностi здiйснюється судом, арбiтражем, третейським судом.

Стаття 49. Правомірність володіння майном

Володiння майном вважається правомiрним, якщо iнше не буде встановлено судом, арбiтражним судом. Стаття 50. Витребування майна з чужого незаконного володіння

Власник має право вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володiння.

Стаття 53. Захист прав власника жилого будинку

Власник житлового будинку має право на компенсацiю, пов'язану iз зниженням цiнностi будинку, викликаним дiяльнiстю пiдприємств, органiзацiй, у тому числi такою, що призвела до заниження рiвня шумової та екологiчної захищенностi територiї.

12. Моделі переходу до ринкової економіки. Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи ту економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Але цю проблему можна переформулювати й іншим чином: які саме зміни слід провести, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку? У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.

1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія (стратегія руху навздогін, як її ще інколи називають) була свого часу успішно реалізована в нових індустріальних країнах. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.

Корені цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій. Революцію Мейдзі в Японії та індустріалізацію в колишньому Радянському Союзі можна також віднести (хоч і з певними застереженнями) до згаданої моделі.

2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція також відбувалася в колишньому Радянському Союзі. Досвід східних та центральноєвропейських країн, де була створена економічна система радянського типу, можна також віднести певною мірою до згаданої економічної стратегії. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.

3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин). Слід відзначити, що в колишніх соціалістичних країнах існували певні відносини ринкового типу (ринок споживчих товарів, розподіл ресурсів через так званий «бюрократичний ринок» тощо), але координація економічної діяльності здійснювалась переважно на основі вертикальних зв’язків «держава — підприємство». Ось чому, наприклад, японський повоєнний економічний розвиток не можна вважати системною трансформацією, незважаючи на масштаби економічних змін, що відбулися в цій країні після Другої світової війни ¹.

Кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію, в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання. Тому запропонована класифікація виконує досить просте завдання — визначити вихідні умови, що передували змінам (економічна відсталість, зруйнований виробничий потенціал внаслідок війни, криза існуючої моделі економічного розвитку). У структурному відношенні економічний розвиток будь-якої країни визначається наявністю та якістю чинників виробництва (праця, земля, капітал, підприємливість) і методами й технологіями їх використання (інакше кажучи, економічною політикою в широкому розумінні цього поняття). Сама по собі економічна політика виробляється та реалізується під впливом зовнішнього й внутрішнього економічного середовища, в якому функціонує національне господарство.

Характер економічної політики може варіюватися від радикальних заходів (так званої шокової терапії) до ґрадуалізму, до того ж ці два підходи можуть тим чи іншим способом поєднуватися. У цьому випадку мова йде не стільки про темпи перетворень, скільки про їх зміст. Так, наприклад, акцент переважно на імпортозаміщення або на експортну орієнтацію можна розглядати як елемент радикальної (шокової) трансформації