2. Поняття, сутність, функції методології

Методологія – знання, наука про правила мислення при створенні науки, проведенні наукових досліджень. Методологія науки - це система методологічних і методичних принципів і прийомів, операцій і форм побудови наукового знання. Розробка проблем методології науки виникає в зв'язку з необхідністю усвідомлення наукою своєї власної природи, принципів і методів, що лежать в основі пізнання дійсності та відтворення її в мисленні.

Особливого значення проблеми методології науки набувають у зв'язку з сучасним бурхливим розвитком науки, з тенденцією до вищого рівня узагальнення, коли стає дедалі складніше простежити безпосередній зв'язок між емпіричними фактами та їхнім теоретичним осмисленням. Виникає необхідність осмислити як метод дослідження, так і основоположення та закономірності розвитку теорій, що відображається в прагненні до створення метатеорій (особливо в логіці й математиці).

Методологія виконує такі функції:

- визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ;

- передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науково-дослідна мета;

- забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається;

- допомагає введенню нової інформації;

- забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці;

- створює систему наукової інформації, яка базується на об´єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

3. Фундаментальні, загальнонаукові принципи: діалектика, детермінізм, цілісність, ізоморфізм, функціональність, системності, їх вплив на формування наукових теорій.

 Філософська, або фундаментальна, методологія є ви­щим рівнем методології науки, що визначає загальну стра­тегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Розвиток методології - одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діа­лектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнаваності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мис­лення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження бага­топланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалек­тичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну супе­речність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктив­ність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, ос­новою пізнання дійсності, а практика - критерієм істин­ності теорії.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальню­ючих, філософських положеннях, до них також належать детермінізм, ізоморфізм, цілісність.

Детерміні́зм — філософське матеріалістичне вчення про загальну об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі. Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію).

Ізоморфізм - фундаментальне узагальню­юче положення, в якому головне питання: яким чином будується складається досліджувана тема, які включає складові, тощо. Головний принцип – перенесення ознак одного явища на інше (???).

Принцип цілісності. Дослідник отримує об'єкт на онтологічному рівні в цілісному, синтезованому від природи вигляді, аналізує цей об'єкт - розкладає його на частини для розуміння його структури і функцій і, нарешті, з урахуванням здобутих знань представляє його в цілісному вигляді на гносеологічному рівні. Порушення цього принципу веде до незавершеності дослідження або навіть до спотворення його результатів. Дотримання цього принципу важливо ще й тому, що лише в цілісному уявленні об'єкта можна визначити його функції.

Сутність функціонального підходу (більш широке розуміння «діяльнісний принцип») полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у системі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Функція є конкретизацією призначення системи, доводить доцільність існування об’єкта або процесу в межах цієї системи.

До загальнонаукової методології слід віднести системний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт наукового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Основними ознаками системи є:

1) наявність найпростіших одиниць - елементів, які її складають;

2) наявність підсистем - результатів взаємодії елементів;

3) наявність компонентів - результатів взаємодії підсистем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

4) наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої е те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об'єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину систему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.