13. Основні напрямки середньовічної філософії

За часовими межами епоха середньовіччя очоплює період від падіння римської імперії до відкриття америки 15-16ст.є два етапи розвитку середн.філ:апологетика(9-12ст) та пастирстика(10-16ст)(схоластика і містика). Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає біблія у складі старого і нового завітів. Оздоблює християн великою кількістю дома(закон). Ці закони потребують тлумачення і також біблія потребує тлумачення. На ранньому етапі патристика набула характеру апологетики. Апологети розглядали важливі світоглядні ідеї::розуміння сутності бога, співвідношення віри і знання. Перші ст. існування християн інтенсивніше розвивалася сх..(грецька) патристика:григорій ніццький; зах.предст.патристика: августин авредій, вперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування. Отже, християнська патристика перше християнське світобачення. Християнство війшло у взаємодію із філософією. Провідні ідеї цієї доби: схоластика і містика. Бог виступав основним орієнтиром для усіх міркувань та осмислень. Схоласти вважали що хоча з допомогою розуму бога пізнати не можливо, людина повинна повною мірою використ. можливості розуму, оскільки він здатний призвести до межі із якої відкривається сфера споглядання божої слави. Містики наполягали що розум тільки шкодить християнському благочестві тому в пошуках до наближення із богом слід покладатися на почуття, віру, любов, тобто на самозречення.

15. Характерні риси філософії відродження

Філософія Відродження ./15-16ст. н.е../ - це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і суперечливою. На відміну від офіційної (так .званої університетської) священної науки середньовіччя виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання. Для багатьох країн Західної Європи XV століття було переломним у їх розвитку. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації (звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи. Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV – XVI

століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль в подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в епоху, котра отримала в історії назву – Відродження.  У філософії відбувається зміна у її предметності. Поряд з вивченням природи, природних явищ, в центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. humanus – людяний). У філософії відроджується античний матеріалізм і стихійна діалектика; відбувається гостра критика схоластики, софістики, релігії; створюється нова картина світу на основі геліоцентризму – заперечення геоцентричної системи Птоломея. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні ще й такі риси, які не були притаманні античності. Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була його орієнтація на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо ередньовіччя було зорієнтоване на релігію, то Відродження – це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки – Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження – людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.