42.Переклади світової класики Пантелеймона Куліша, л. Українки.

Пантелеймон Куліш

Одним, хто з перших збагнув значення перекладу кращих зразків світової літератури як могутнього джерела духовного збагачення українського народу, його культури, вужче – літератури, був саме П.Куліш.

Якщо поява перших спроб перекладу в новій українській літературі на початку XIX ст. була викликана почасти «…влечением любопытства, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные…» (П.Гулак-Артемовський), то перекладацька діяльність П.Куліша передбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та «європеєзацією» української літератури, з другого. Показовим у цьому контексті є підбір Кулішем творів для перекладу – Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Шіллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.

З одного боку, перекладацька діяльність П.Куліша знаменувала новий етап, важливий для подальшого розвитку української оригінальної літератури, з іншого – зумовлювала остаточне становлення українського художнього повновартісного перекладу.

На початку 60-х років П.Куліш розпочинає роботу над перекладом Біблії. Прагнення перекласти книгу книг, яка є оберегом духовності, українською мовою органічно всій внутрішній сутності письменника.

Проте Кулішевий переклад Біблії, для якого, зокрема, характерне надмірне вживання старослов’янізмів, що, без сумнівно, знижувало його естетичну вартість, здобув невисоку оцінку критики. І.Огієнко, зосібна, зазначав, що переклад «вийшов у багатьох відношеннях невдалий… часто тільки переказ, від оригіналу далекий». До речі, такої думки дотримувався й І.Франко. А проф. Н.Сагарда вважав, що навіть найкращі з перекладів П.Куліша зі Св. Письма «мало додадуть квіток йому як поетові».

Значний внесок у доробок української перекладної літератури становлять Кулішеві переклади творів В.Шекспіра, звернення до яких зумовлювалося передусім прагненням митця підняти українську літературу до рівня осмислення «вічних» тем. «Коли б Шекспір робився читанням любим, – зазначав П.Куліш, – се отверезило б нашу літературу мізерну, дало б їй крила… Така моя мета».

Леся Українка

Визначний внесок в розвиток світової культури зробила Леся Українка своїми перекладами творів письменників багатьох літератур українською мовою. Після І. Франка Леся Українка була чи не найплідніщим і наймайстернішим таким перекладачем. Перекладами з інших літератур поетеса почала займатися ще, власне, з дитячих років. У тринадцятилітньому віці вона разом із старшим братом Михайлом, що виступав під псевдонімом Обачний, переклала українською мовою "Вечера на хуторе близ Диканьки" М. Гоголя. А ставши відомою письменницею, вона виробила об'ємну програму перекладу українською мовою творів Гоголя, Короленка, Гаршина, Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Гончарова, Достоєвського, Л. Толстого, Сервантеса, Петрарки, Шекспіра, Мольєра, Вольтера, Руссо, Бомарше, Бернса, Гете, Шіллера, Байрона, Вальтера Скотта, Бальзака, Беранже, Гейне, Гюго, Лесажа, Леопарді, Лонгфелло, Жорж Санд, Сталь, Флобера, Золя, Міцкевича, Сирокомлі, Конопницької, Красицького, Крашевського, Ожешко, Сенкевича, Словацького та багатьох інших. Уже оцей перелік прізвищ визнаних у всьому світі митців художнього слова засвідчує про Неабияку обізнаність Лесі Українки з найкращими надбаннями світової літератури, з якими вона намагалася ознайомити український народ з метою піднесення його інтелектуального і культурного рівня.

До перекладацької діяльності Леся Українка підходила надзвичайно серйозно. Вона наголошувала, що переклади повинні бути здійсненні на високому професійному рівні, а для цього перекладач обов'язково повинен користуватися оригіналом, а отже і вільно володіти багатьма мовами.

Франко та його концепція перекладу

Дослідження І. Франка з галузі перекладознавства можна поділити – дуже умовно – на три частини: а) передмови до власних поетичних збірок та перекладів, до перекладів творів В. Шекспіра, що належали П. Кулішеві, тощо; б) наукові статті та рецензії, опубліковані в часописах і збірках; в) окремі видання.

Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником», а «передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями». Вагоме місце у його науково-теоретичному доробку посідає його праця «Дещо про штуку перекладання».

«Усвідомлюючи суспільну роль перекладу як одного з найважливіших факторів міжнаціональної взаємодії літератур, Іван Франко вперше у вітчизняному літературознавстві науково розробив, творчо обґрунтував і засвоїв теоретичні принципи мистецтва художнього перекладу, критерії оцінки якості інтерпретації першотвору, відбору оригіналу, питання адекватного відтворення тексту з врахуванням органічної єдності змісту й форми, а також концептуальні завдання перекладача». Він започаткував методику перекладознавчого аналізу, обґрунтувавши концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.