МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
М.І. БУШИН, В.М. ЛАЗУРЕНКО
І.Ю. МАЩЕНКО, Р.В. БУРАВЧЕНКО
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
100 видатних особистостей
Черкаси 2004
Методичні вказівки до підготовки до іспиту з дисципліни “Історія України” для студентів усіх спеціальностей усіх форм навчання / Укл. д.і.н. М.І. Бушин, к.і.н. В.М. Лазуренко, к.і.н. І.Ю. Мащенко, Р.В. Буравченко. – Черкаси: ЧДТУ, 2004. – 90 с.
Укладачі |
д.і.н., проф. М.І. Бушин, к.і.н., доцент В.М. Лазуренко, к.і.н., доцент І.Ю. Мащенко, викладач Р.В. Буравченко |
Рецензент |
д.і.н., проф. А.Г. Морозов |
© Черкаський державний технологічний університет
Зміст
1. Методичні вказівки |
|
2. Загальна частина |
|
2.1. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство |
|
2.2. Литовсько-польська доба |
|
2.3. Національно визвольна революція |
|
2.4. Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.) |
|
2.5. XX століття в українській історії |
|
Література |
|
Історію творять мільйони, але лише одиниці стають історією.
Вступ
Особа – творець історії. Цей цілком незаперечний по своїй суті вислів не завжди вважався у нас правильним – людина визначалася лише як “гвинтик”, не маючи права ні на особистість, ні на бодай якесь окреме значення у своєму суспільному вияві. Але змінюються часи, змінюються оцінки, повертається правда історії, а з нею – і наші погляди на неї як спільність долі людей.
Справді, історичне буття, як і історичний час, не дані людині як щось зовнішнє, відокремлене від її внутрішнього життя, духовного стану. Об’єктивні процеси історії, значною мірою опосередковані людською особистістю, проходять через її інтимний світ, індивідуальний досвід, внутрішні потаємні конфлікти. І у цьому розумінні історія кожної країни, кожного її періоду – персонізована.
Укладачі даних методичних вказівок користувалися даним принципом визначаючи осіб, котрі впливали тією чи іншою мірою на суспільно-історичний процес й через чиї особисті долі цей процес пройшов, починаючи від зачатків Київської Русі та завершуючи періодом сучасної доби української історії.
За цей час сталися величезні зрушення не лише на території сучасної нам України, а й за її межами: зародилися й сформувалися народи та держави, визначилися їх території й виявили себе історичні постаті, такі, як Ярослав Мудрий і Володимир Мономах, Роман Мстиславич і Данило Галицький, Дмитро Байда-Вишневецький і Костянтин Острозький, Северин Наливайко і Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Особиста доля цих людей тісно переплелася з долею їх народу, вони уособлюють свій час буття на кожному з етапів української історії.
Однак, якщо говорити про особу в історії у загальнолюдському плані, то очевидно, що вона спроможна робити лише те, на що здібний народ, часткою якого виступає. При такому підході стає зрозумілим, що вивчення діяльності історичних осіб, поставлених на часовій відстані одна від одної, допомагає висвітленню історичного шляху, пройденого народом, усвідомленню зв’язків безперервного, тісно замкненого ланцюга явищ і подій історичного процесу.
Інакше кажучи, уявлення про характер і діяльність тієї чи іншої історичної особи тісно пов'язане з розумінням цілісного образу народу і пройденого ним історичного шляху. Свого часу відомий російський історик С. Соловйов зазначив, що “тільки великий народ здібний мати велику людину; усвідомлюючи, значення великої людини, ми усвідомлюємо значення народу”. І з цим не можна не погодитися. У своєму бутті й діяльності історичні особи здатні помилятися, іноді вести суспільство за межі потреб і можливостей його розвитку, що може спричинитися і до катаклізмів, відкинути суспільство назад чи застопорити у поступі. Однак ці відступи й зупинки у будь-якому випадку є тимчасовими і в основі своїй не вони визначають оцінку діяльності особи, її роль і значення в історичній долі народів.
Укладачі методичних вказівок роблять спробу саме з цих позицій відтворити минуле нашого народу. Поставивши за мету висвітлити українську історію IX-XXI ст. через короткі біографічні дані про громадських, політичних і культурних діячів, прагнули при цьому провести головну ідею: пізнання епохи через особу, а історичної особи – через події епохи. Інакше кажучи, крізь призму індивідуальної психології, думок і переконань окремих людей показати, який відбиток ці діячі наклали на хід історичного процесу, його етапи. Завдяки такому підходу сам історичний процес постає перед нами в іншому світлі, зовсім не таким, яким його показували впродовж років радянського тоталітаризму – змертвілим і заідеологізованим, далеким від реальної дійсності.
Біографічні дані розбиті на п’ять хронологічних періоди: Київська Русь та Галицько-Волинське князівство, Литовсько-польська доба, Національно визвольна революція середини XVІІ ст., Під імперською владою (кін. XVІІ – поч. XX ст.) та XX століття в українській історії. В самих розділах біографії розташовані в алфавітному порядку, що дозволить студентам орієнтуватися в пошуки та обробці матеріалу.
Сподіваємося, що дані методичні вказівки не лише допоможуть студентам краще пізнати історію України, а й сприятимуть піднесенню національної свідомості у підростаючого покоління українців.
Київська Русь та Галицько-Волинське князівство
Близько тисячі років тому на величезному просторі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською, або Давньою Руссю. Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу.
Високим рівнем відзначалася матеріальна й духовна культура давніх русичів. Вони будували міста (Київ, Чернігів, Перемишль, Новгород, Канів, Псков, Галич, Твер, Рязань), палаци й величні собори (Десятинна церква, собори св. Софії в Києві та Новгороді), укріпляли свої міста валами й стінами, створювали високохудожні вироби, складали літописні ізводи – яскраві історико-літературні, юридично-правові, філософсько-релігійні твори. (“Повість временних літ”, “Слово про закон і благодать”, “Руська правда”, “Послання Мономаха дітям” та ін.).
Серед осіб що творили історію Київської Русі необхідно виділити князів Олега, який об’єднав Новгородське і Київське князівства, проголосивши Київ “матір’ю городов Руських”, Ігоря, княгиню Ольгу, які продовжили процес об’єднання давньоруських земель, войовничого Святослава, який виборював гідне місце Русі серед могутніх на той час держав Східної Європи, Володимира Святославовича (Великого), що охрестив Київську Русь, надавши тим самим провідне місце їй серед християнських держав, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших.
Коли ж у середині XІІ ст. Київська Русь, виходячи з історичних реалій поринула у вир феодальної роздробленості очолило державотворчі процеси і виступило прямим нащадком Київської Русі Галицько-Волинське князівство.
Засновником Галицько-Волинського князівства вважається князь Роман Мстиславович, що об’єднавши їх у 1199 році в одне князівство, та захопивши владу в Києві проголосив себе “Великим князем Руським”. Його син, Данило Галицький, продовжив справу трагічно загиблого батька, відстоявши фактичну незалежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди, заклавши місто Львів і очоливши боротьбу проти татаро-монгольської гегемонії в Східній Європі. Також Данило Галицький перший коронувався і був проголошених королем Русі. Його син Лев І, на честь якого і було побудоване місто Львів виявися гідним продовжувачем справи предків у побудові сильної незалежної держави, яка проіснувала до 1340 року.
Володимир Святославович
Галицький Данило Романович
Ігор
Лев І
Володимир Мономах
Олег
Ольга
Роман Мстиславович
Ярослав Мудрий
В
(? – 1015)
Великий князь київський з 980 року. Син Святослава Ігоревича. Народився в Києві. Звершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі. Зробив невдалу спробу запровадити єдиний пантеон язичеських богів. Запровадив християнство на Русі (бл. 988-989 рр.), почав будувати християнські храми, зокрема Десятинну церкву, і монастирі, заснував школи і бібліотеки. За князювання Володимира Київська Русь досягла найбільшої могутності. Розвивав політичні, економічні і культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Це була централізована християнська імперія з усталеним місцем в європейській політиці. Після смерті православна церква канонізувала Володимира Святославовича.