Юрисдикційні адміністративні провадження

   Хоча більша частина проваджень, що становлять структуру адміністративного процесу, спрямована, як вже відзначалося, на вирішення справ “позитивного” характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів, проте значне місце в цій діяльності займає також розгляд справ про правопорушення, інші правові спори по суті та прийняття по них відповідних рішень.    У процесі такої діяльності вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься юридично-владне рішення щодо застосування відповідної правової санкції, відновлення порушеного права. Ця діяльність має назву “адміністративна юрисдикція”, яка характерна для адміністративного процесу.    Тому частина проваджень у структурі адміністративного процесу характеризується як юрисдикційні адміністративні (адміністративно-юрисдикційні) провадження. До них належать:    - провадження у справах про адміністративні правопорушення;    - провадження з розгляду скарг громадян;    - дисциплінарні провадження щодо державних службовців.    Певне проміжне місце між неюрисдикційними та юрисдикційними видами проваджень посідають провадження у зв'язку із застосуванням заходів адміністративного примусу, зокрема адміністративного попередження і адміністративного припинення.    Для адміністративно-юрисдикційної діяльності характерні такі риси.    1. Наявність правового спору (або правопорушення). Розгляд і розв'язання юридичних справ, зумовлених позитивними обставинами, не охоплюються юрисдикційною діяльністю. Юрисдикція виникає тільки тоді, коли необхідно розв'язати спір про право або у зв'язку з порушенням діючих правових норм. Щодо адміністративної юрисдикції такі спори виникають між сторонами суспільних відносин, що регулюються адміністративно-правовими нормами, набуваючи характеру адміністративно-правових спорів.    2. Адміністративно-юрисдикційна діяльність в силу своєї суспільної значущості вимагає належного процесуально-правового регулювання. Встановлення і доведення подій і фактів, їх юридична оцінка здійснюються в рамках особливої процесуальної форми, що є важливою й обов'язковою для юрисдикції. Адміністративна юрисдикція значно відрізняється від інших видів юрисдикційної діяльності, що існують у рамках кримінального й цивільного процесів. Вона є менш деталізованою процесуальною діяльністю.    Розгляд адміністративно-правових спорів здійснюється на основі відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють порядок розгляду скарг на неправомірні дії або бездіяльність органів і посадових осіб, якими порушуються права і законні інтереси громадян. Що ж стосується адміністративних деліктів, то процесуальний порядок розгляду таких справ закріплено у процесуальній частині КпАП.    3. Адміністративно-юрисдикційна, як і інші види юрисдикційної діяльності, передбачає змагальність при розгляді справи. Це означає, що сторони адміністративно-правового спору, які винні у вчиненні адміністративного правопорушення, не є пасивними спостерігачами розв'язання справи юрисдикційними органами. Вони наділені досить широкими процесуальними правами, що дає їм змогу активно захищати свої інтереси, представляти докази, заявляти клопотання, заперечувати пред'явлені докази у здійсненні адміністративного правопорушення. При цьому адміністративно-юрисдикційні органи, їх посадові особи зобов'язані сприяти здійсненню цих процесуальних прав.    4. Обов'язковість ухвалення рішення у вигляді правового акту — важлива ознака юрисдикційної діяльності. Як спосіб розв'язання правових конфліктів юрисдикція передбачає необхідність ухвалення остаточного рішення — акту застосування норм права до конкретного випадку. Юрисдикційний акт щодо конкретної адміністративної справи означає, по суті, розв'язання правового спору.    Якщо ж йдеться про правопорушення, то в такому акті можуть бути передбачені правові санкції. їх застосування є лише одним із варіантів рішення, що ухвалюється адміністративно-юрисдикційними органами. Іншими варіантами можуть бути, наприклад, рішення про припинення провадження в справі або про застосування заходів впливу до неповнолітнього.    Як відомо, провадження в адміністративній справі вважається завершеним, коли ухвалене щодо нього рішення виконане в повному обсязі. У цьому випадку законодавець передбачає відповідну гарантію реальності рішень, ухвалених адміністративно-юрисдикційним органом. Зокрема, постанова в справі про адміністративне правопорушення є обов'язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 298 КпАП).    5. Різноманітність суб'єктів адміністративної юрисдикції. Це зумовлено насамперед наданням можливості інстанційного оскарження дій та рішень органів і посадових осіб, якими порушуються права громадян. Тобто будь-який вищий щодо них орган зобов'язаний розглянути таке звернення й ухвалити щодо нього відповідне рішення.    Водночас особливості правопорушень в різних галузях управління зумовлюють наявність значної кількості органів (посадових осіб), уповноважених розглядати їх і розв'язувати по суті. У переважній більшості випадків розгляд справ про адміністративні правопорушення покладено на органи, головним завданням яких, поряд із виконанням юрисдикційних функцій, є здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень у різних галузях державного управління.    Адміністративно-юрисдикційні функції здійснюються також органами, спеціально створеними для розгляду справ про адміністративні правопорушення. Це адміністративні комісії при виконкомах районних, міських, районних у містах рад.    6. Особливе місце в системі адміністративно-юрисдикційних органів посідають суди. При цьому слід мати на увазі, що розгляд судами справ про адміністративні правопорушення не можна визнати окремим, самостійним видом правосуддя, оскільки суд застосовує заходи адміністративної відповідальності за тими ж правилами, що й органи виконавчої влади, і на підставі одного закону — КпАП. У даному випадку суд здійснює адміністративну юрисдикцію “за аналогією” з адміністративним порядком притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення. Виходячи з цього, суд, вирішуючи справи про адміністративні правопорушення, діє як орган адміністративної юрисдикції, а не як орган адміністративної юстиції.    Отже, адміністративно-юрисдикційні провадження полягають у розгляді адміністративно-правових спорів, справ про адміністративні правопорушення (а щодо державних службовців — і про дисциплінарні проступки) у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими органами (посадовими особами), які наділені правом розглядати такі спори та накладати адміністративні стягнення.    Водночас для загальної характеристики адміністративних проваджень будь-якого виду важливе значення має розуміння місця і ролі громадянина як учасника цих проваджень. Можливості громадянина брати участь в адміністративних провадженнях як учасник і виступати відтак суб'єктом адміністративного процесу визначаються змістом його адміністративно-процесуального статусу.

СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

Тищенко М.М. вважає можливим застосувати в адміністративному процесі висновки науки цивільного процесу щодо характеристики суб'єктів процесу. Так, основним критерієм поділу учасників на групи є спеціальна мета їхнього вступу в процес — для захисту своїх прав чи прав інших осіб. За одностайною позицією теоретиків юридичного процесу, організатори (лідируючі суб'єкти) процесу завжди забезпечують реалізацію "чужого інтересу", тобто інтересу суб'єктів основного реалізовуваних відносин. Через це первісне суб'єктів процесу варто поділити на організаторів (лідируючих суб'єктів) та учасників процесу (Горшенєв В.М.). Відмінності правового статусу цих груп суб'єктів полягають у відповідно наявності чи відсутності владних повноважень.

Тищенко М.М. визначає учасників процесу як громадян, інших осіб, колективи громадян і організації в особі їхніх представників, що наділені правами і несуть певні обов'язки, які дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, що представляються ними, колективів громадян чи організацій, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Організаторів же (лідируючих суб'єктів) він визначає як суб'єктів адміністративного процесу, що діють з метою ведення процесу, здатні самі на державно-владній основі приймати рішення в справі.

Група організаторів (лідируючих суб'єктів) неоднорідна. Істотне значення має відношення того чи іншого органу (посадової особи) до правозастосування, тобто вирішення справи. Орган (посадова особа), що вирішує справу, лідирує не тільки на стадії вирішення. Він має достатньо процесуальних можливостей щоб забезпечити провадження на інших стадіях: повноваження процесуального контролю, санкціонування процесуальних дій, що проводяться іншими лідируючими суб'єктами, забезпечення виконання рішення. Таких організаторів учений пропонує називати проводом. Тому інші лідируючі суб'єкти залежно від ступеня публічності юридичної справи (юрисдикційна, позитивна) в більшій чи меншій мірі залежні від проводу. В юрисдикційних справах лідируючі суб'єкти наділені більшою свободою в примусовій реалізації владних повноважень по відношенню до зацікавлених осіб. В інших провадженнях такі лідируючі суб'єкти звертаються до проводу за санкціонуванням владного впливу. В останньому випадку процесуальний статус лідируючих суб'єктів наближається до статусу зацікавлених осіб. Нарешті всіх лідируючих суб'єктів можна віднести до складу учасників, оскільки реалізація примусових процесуальних дій у переважній більшості випадків здійснюється із санкції проводу.

Кодекс України про адміністративні правопорушення не визнає посадову особу, яка складає протокол про адміністративні правопорушення, особою, що бере участь у розгляді (вирішенні) справи. Хоча наукові дослідження вказують, що процесуальний статус такої посадової особи спрямований на підтримання обвинувачення правопорушника, і її належить визнати учасником стадії вирішення справи. У законодавчих актах деяких колишніх радянських республік цю ідею втілили в правових приписах. Статті 247, 248 Кодексу про адміністративні правопорушення Естонської Республіки від 01.08.1992. серед учасників провадження називають посадову особу, що склала протокол чи іншу посадову особу, що уповноважена на це. А те, що така особа є одночасно лідируючим суб'єктом попередніх стадій, заперечень не викликає.

У законодавстві України все ж таки відображена одночасна реалізація процесуальних функцій на стадії вирішення справи як лідируючими суб'єктами, так і проводом. На засідання Національної комісії з регулювання електроенергетики (проводу) можуть бути запрошені представники Мінпаливенерго та Антимонопольного комітету України, інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади (лідируючих суб'єктів), якщо при розгладі питань, винесених на засідання, необхідна їх участь.

Практика заперечує твердження про організацію певної стадії провадження тільки лідируючим суб'єктом. На кожній зі стадії можлива присутність принаймні двох суб'єктів, що провадять справу, - лідируючого суб'єкта та проводу. До прикладу, на стадії адміністративного (антидемпінгового) розслідування слухання проводяться лідируючим суб'єктом, тобто Міністерством економіки з питань європейської інтеграції. Але одночасно на цій стадії провід, тобто Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, може застосувати попередні антидемпінгові заходи.

Тому суб'єктів провадження потрібно розподілити на провід та учасників. А останніх - на лідируючих суб'єктів, зацікавлених осіб та осіб, що сприяють розгляду справи.

Провід. Суб'єктом процесу виступає орган управління в цілому (до прикладу, Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України). Процесуальні функції міністерства у провадженні виконуються його керівництвом, юридичним управлінням, іншими підрозділами. При цьому проводом у справі виступає заступник міністра. Саме його роботу належить вважати організаційно-правовою формою реалазції процесуальної функції проводу такої ланки адміністративного устрою, як міністерство.

Існує альтернативний підхід до організаційних форм виконання функцій проводу колективними суб'єктами. По-перше, функції можуть виконуватись відповідними стаціонарними підрозділами широкої функціональної компетенції. Вони здійснюють функції щодо регулювання відповідного напрямку діяльності громадян та юридичних осіб у певній сфері державного, комунального управління. По-друге, може створюватись спеціальний підрозділ з розгляду заяв (постійний чи тимчасовий, до прикладу, комісія). До такої комісії входять посадові особи функціональних підрозділів відповідної компетенції. Крім того, для розгляду окремих заяв (скарг) залучаються на разовій основі працівники інших підрозділів. Це здійснюється розпорядженням голови комісії (керівником органу). Тому голова комісії має бути за посадою керівником департаменту, тобто групи органів (підрозділів). Тільки тоді вони зможуть залучати працівників цих підрозділів.

При цьому функції проводу можуть покладатись не тільки на органи, від імені яких виступають їх керівні посадові особи. Забезпечувати провадження по адміністративній справі може також посадова особа, якій спеціально делегується таке право. Тому під проводом потрібно розуміти як органи, так і посадових осіб.

Провадження можуть, крім цього, обслуговувуватись підрозділами, посадовими особами різних суб'єктів адміністративного процесу. Функції проводу виконуються одним суб'єктом процесу, а безпосередня організація інших стадій провадження покладається на інші органи (посадових осіб).

Провід вчиняє процесуальні дії, які носять ключовий характер у ході певної стадії, що передує стадії вирішення справи. Як правило, саме провід призначає експертизу, витребує докази від зацікавлених осіб , зноситься із органами зарубіжних держав. У випадку, якщо судові або адміністративні органи однієї сторони міжнародного договору у зв’язку Із розглядом ними порушень митного законодавства і правил здійснюють запит цього, митна служба з другої сторони такого договору може уповноважити своїх службовців у якості експертів і свідків на таких судових чи адміністративних розглядах.

Однак, деякі процесуальні дії не можуть бути вчинені чи санкціоновані навіть проводом. Мова йде про обмеження прав і свобод громадян, що можуть застосовуватись винятково судом, або про заходи, що можуть вживатись винятково центральним апаратом системи певної служби. По-перше, адміністративне затримання. Воно застосовується в судовому порядку з метою: 1) припровадження особи до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи ії втечі після його вчинення; 2) запобігання незаконному в'їзду особи в країну чи затримання особи, до якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції; 3) застосування наглядових заходів виховного характеру до неповнолітнього або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу; 4) запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг. По-друге, в судовому порядку згідно із частиною 1 статті ЗО Конституції застосовується проведення огляду предметів у житлі чи іншому володінні особи. По-третє, винятково вищестоящим органом (центральним апаратом міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади) приймається рішення про продовження строків провадження (до прикладу, продовження термінів виконання рішення щодо земельного спору).

Дія принципу безпосередності в адміністративному процесі обмежена. Тому у посадових осіб, які здійснюють процесуальні повноваження проводу, є можливість передати їх іншим особам. Так, членові Кваліфікаційної комісії Національного банку України з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів і ліквідаторів банківських установ у разі неможливості безпосередньої участі в роботі комісії дозволяється делегувати свій голос своєму заступникові відповідно до займаної посади.

Підвідомчість правових вимог (спорів). До відання різних ланок системи певного міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади можуть відноситись різні правові вимоги, які вправі розглядати ці органи. Однак за загальним правилом, вища ланка вправі вирішувати всі вимоги, віднесені до компетенції нижчої ланки. При цьому рівнями адміністративного устрою є: 1) низовий орган (районний, міський, районний у місті). Від імені цього рівня виступають керівники органів цього рівня, а при децентралізації повноважень також і інші посадові особи; 2) вищі органи (обласний рівень); 3) рівень центрального апарату. На цьому рівні процесуальними повноваженнями наділяються посадові особи центрального апарату та його керівництво.

Критерії підвідомчості центрального апарату органу при вирішенні справ про накладення стягнень: складність справ, справи з великою кількістю учасників, епізодів протиправної діяльності, справи міжрегіонального характеру. При цьому підвідомчість може встановлюється для кожної окремої заяви. Наприклад, на постанову винесену керівником територіального органу Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, працівниками центрального апарату та територіального органу комісії - за рішенням голови комісії - розглядають члени комісії, голова комісії.

Можлива зміна підвідомчості. Голова Держспоживзахисту та його заступники мають право (за клопотанням сторін і третіх осіб, які беруть участь у розгляді справи, або з власної ініціативи) затребувати будь-яку справу, яка надійшла до територіального органу, для розгляду комітету, або передати справу на розгляд іншого територіального органу .

При цьому можна виділити посадову підвідомчість суб’єктів, що виконують функції проводу. Так, інспектор митного органу має право давати громадянину роз'яснення по суті, коли вимоги заявника задоволені; начальник управління або відділу відповідає на звернення, які не знайшли позитивного вирішення; Голова митного комітету і його заступники - дають відповіді на повторні звернення у разі відмови у задоволенні скарг. Однак основний обсяг правового регулювання зосереджений на підвідомчості вирішення справи по суті.

Неналежна або непідвідомча правова вимога підлягає передачі до розгляду іншого органу. Неналежна вимога передається іншій системі органів, а непідвідомча вимога - органу чи посадовій особі із тої ж системи . У зв'язку із цим виникає потреба у понятті "безпідставна передача розгляду заяви". При цьому відсутні процедури вирішення спорів про компетенцію між органами різних відомств.

Конфлікт з приводу компетенції органу може виникати між заявником і лідируючим суб'єктом. Підзаконні процесуальні нормативні акти деколи дають приклад закритого перелік) правових вимог, що підвідомчі органам системи даного відомства. Процедур вирішення даного конфлікту сьогодні немає.

Відвід. В якості засобу забезпечення об'єктивності розслідування і провадження в цілому посадова особа може бути відсторонена від здійснення повноважень за посадою".

Підставами для відводу є такі обставини: 1) Обставини, які можуть викликати їхню особисту зацікавленість у результатах проведення процесуальних дій ; 2) перебування у родинних зв'язках із зацікавленою особою; 3) зацікавленість родичів посадових осіб проводу у результатах процесуальних дій. 4) Перебування проводу у відносинах підлеглості чи начальства з особою, стосовно якої провадяться, дії та перебування у відносинах співучасті у правопорушенні.

Відвід може бути заявлено в будь-який час до прийняття проводом рішення (хоча є випадки, коли заява про відвід приймається тільки до початку стадії вирішення). Відвід повинен бути мотивований і викладений у письмовій формі до початку розгляду питання.

Посадова особа проводу, якій заявлено відвід, має право подати свої пояснення. Рішення про відвід (самовідвід) приймається більшістю членів проводу, які беруть участь у засіданні, таємно в нарадчій кімнаті, за відсутності члена, питання про відвід (самовідвід) якого вирішується. Юридичний наслідок розгляду відводу полягає у призначенні іншого члена органу, а розгляд справи продовжується.

Зацікавлені особи та лідируючі суб'єкти. Зацікавленими особами визнаються сторони, треті особи, їх представники. В якості зацікавлених осіб можуть виступати індивідуальні та колективні суб'єкти права. Основна категорія індивідуальних суб'єктів - це громадяни. В науковій літературі процесуальний статус цих суб'єктів розроблений на вищому рівні.

Адміністративно-процесуальний статус громадянина.

У плані адміністративно-процесуального статусу громадянина виділяють:

1)  загальний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для всіх видів адміністративних проваджень;

2) особливий (спеціальний) статус, характерний для конкретних проваджень;

3)  одиничний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для конкретного процесу при конкретних обставинах.

В якості елементів до складу адміністративно-процесуального статусу громадянина Тищенко М.М. відносить: а) адміністративно-процесуальні права; б) адміністративно-процесуальну правоздатність; в) адміністративно-процесуальну дієздатність; г) адміністративно-процесуальні свободи; д) адміністративно-процесуальні обов'язки; е) адміністративно-процесуальні законні інтереси.

Адміністративно-процесуальна правоздатність, як правило, зв'язана з реалізацією процесуальних прав громадян у конкретних правовідносинах. Але ряд адміністративно-процесуальних прав закріплені безпосередньо в джерелах права, безвідносно до конкретних правовідносин (прикладом такого права може слугувати право звернення до органів виконавчої влади за сприянням у реалізації суб'єктивних прав). Реалізовані відповідно до волевиявлення громадянина, вони породжують певні правовідносини. У зв'язку з цими правовідносинами у громадянина з'являються процесуальні права, зумовлені ними.

Через це доцільно виділяти загальну і спеціальну адміністративно-процесуальну правоздатність громадян. При цьому загальна правоздатність являє собою здатність усіх громадян мати загальні процесуальні права і нести загальні процесуальні обов'язки. Спеціальна адміністративно-процесуальна правоздатність - це здатність мати специфічні комплекси прав і обов'язків, зумовлених специфічним положенням окремих груп громадян.

Адміністративно-процесуальна дієздатність - це опосередкована нормами адміністративно-процесуального права здатність громадян реалізовувати, виконувати і набувати своїми діями права й обов'язки адміністративно-процесуального характеру при здійсненні адміністративно-процесуальної діяльності по конкретних адміністративних справах.

На адміністративно-процесуальну дієздатність впливають вік і стан здоров'я громадянина.

За загальним правилом адміністративно-процесуальна дієздатність громадян пов'язуються з досягненням ними 18-літнього віку. Однак не виключено, що окремі її елементи виникають з моменту початку навчання в школі.

У більшому обсязі адміністративно-процесуальна дієздатність виникає з 16-літнього віку, коли громадяни вступають у такого роду відносини в зв'язку з виконанням трудових функцій, можливістю стати учасником провадження по справах про адміністративні правопорушення і т.ін.

Тому Тищенко М.М. вважає доречним виділяти категорії повної та часткової адміністративно-процесуальної дієздатності громадянина.

Адміністративно-процесуальна дієздатність громадян може бути обмежена у зв'язку з такими факторами, як позбавлення громадянина волі, визнання громадянина недієздатним. Громадяни втрачають можливість вступати до певного кола адміністративних проваджень.

Адміністративно-процесуальні права поділяються на такі групи:

а)  права, пов'язані з можливістю провадження адміністративного процесу з ініціативи громадянина (право на подачу заяви);

б)   права, пов'язані з інформованістю громадянина про причини і мету залучення його до адміністративного провадження, порушеного з ініціативи інших суб'єктів. До таких прав варто віднести право на ознайомлення з матеріалами справи;

в)  права, що дозволяють громадянину впливати на хід і результати адміністративного провадження (права давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання і т.ін.);

г)  права, пов'язані з можливістю оскарження громадянином процесуальних і завершальних рішень лідируючих суб'єктів і проводу.

У залежності від можливості особистого здійснення громадянином адміністративно-процесуальних прав виділяють: а) права, реалізовані громадянином самостійно; б) права, реалізацію яких відповідно до закону громадянин делегує іншим особам (наприклад, представникам).

З урахуванням викладеного, під суб'єктивним адміністративно-процесуальним правом громадянина розуміють закріплену в адміністративно-процесуальних нормах можливість робити у встановлених ними межах конкретні дії, реальність яких гарантується зобов'язаними суб'єктами, що несуть стосовно громадян певні процесуальні обов'язки, а також можливість домагатись від зазначених суб'єктів здійснення необхідних дій з метою користування соціальними благами для задоволення особистих чи суспільних інтересів.

Адміністративно-процесуальні свободи. Найважливішим моментом, що дозволяє відокремити категорію «свободи» у юридичному значенні від категорії «права», в загальній теорії права називають характер дій громадянина, можливість їх вчиняти у певних сферах за своїм розсудом, самому визначати лінію поведінки.

З огляду на це, адміністративно-процесуальна свобода це гарантована державою, органами місцевого самоврядування можливість вибору громадянином певної поведінки та реалізація такого вибору в рамках відповідних прав і обов'язків громадян в адміністративному процесі, недоторканність сфер діяльності й особистого життя громадянина з боку державних органів, посадових осіб та інших суб'єктів адміністративного процесу.

Адміністративно-процесуальні обов'язки — це встановлювана державою, органами місцевого самоврядування, а у визначених законодавством випадках — і іншими суб'єктами, міра необхідної, належної поведінки громадян в інтересах держави, суспільства й особистих інтересів громадян.

Адміністративно-процесуальні законні інтереси мають такі властивості: виникають у зв'язку з адміністративно-процесуальною діяльністю; не ущемляють при цьому інтереси інших суб'єктів процесу; пов'язані у відповідних випадках із конкретними процесуальними обов'язками лідируючих суб'єктів і проводу.

Виділяють два рівні законних інтересів громадян. У якості загального законного інтересу громадян виступає досягнення юридичне значимого результату. Персоніфікованими законними інтересами є інтерес громадянина в установленні конкретних фактів, які доводять, обґрунтовують його позиції.

Тому адміністративно-процесуальні законні інтереси - це дозволені прагнення громадянина до певної користі в межах його суб'єктивних адміністративно-процесуальних прав, обов'язків і свобод, а також: процесуальних обов'язків інших суб'єктів процесу та процесуальної регламентації його ходу.

До колективних суб'єктів права як зацікавлених осіб відносять різного роду юридичних осіб. Причому процесуальна правоздатність у юридичних осіб не збігається і не випливає з матеріально-правової правоздатності. Наприклад, в антидемпінговому провадженні заявником (національним товаровиробником) виступає не окреме підприємство, а група українських товаровиробників, сукупне виробництво яких складає понад 50% загального обсягу виробництва подібного товару.

До прав зацікавлених осіб належить віднести:

1. Право ознайомлюватись із матеріалами справи, окрім тих, що мають обмежений доступ. До таких матеріалів відносять службові документи лідируючого суб'єкта конфіденційні матеріали. Конфіденційний характер інформації має бути визнаний лідируючим суб'єктом чи проводом. Інформація може бути визнана конфіденційною, якщо її розголошення може завдати шкоди зацікавленій особі, що її надала, або/та іншим учасникам процесу. Лідируючий суб'єкт може відмовити у доступі до конфіденційної інформації у разі встановлення, що особа розголосила конфіденційні дані.

Право на ознайомлення з матеріалами перевірки варто визнати одним з найважливіших процесуальних прав громадянина. Тищенко М.М. вважає правомірним обґрунтовувати дану процесуальну можливість конституційним положенням про те, що кожен громадянин вправі знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах І організаціях Із відомостями про себе, що не є державною чи іншою захищеною законом таємницею, а також про гарантованість права збирати і використовувати інформацію (ст.ст. 32, 34 Конституції України).

Серед правових можливостей, що випливають із даного права, варто закріпити можливість робити необхідні витяги з матеріалів справи, а також одержання копій конкретних документів. Правда існують виправдані винятки з права на копіювання матеріалів справи: не дозволяється знімати копії з підроблених документів.

Принцип адміністративного процесу про обмеженість доступу до матеріалів справи проявляється в тому, що передбачається можливість знайомитися тільки із заявою про порушення справи".

2. Право наводити докази.

3.  Право запрошувати експертів та надавати експертні висновки.

4. Право подавати клопотання, усні та письмові пояснення (заперечення), заяви.

Всі інші права тісно пов'язані з правом громадянина на заяву клопотання. На думку Тищенко М.М., варто виділити такі види клопотань: а) про можливість брати участь у перевірці поданої скарги; б) про присутність при розгляді заяви чи скарги; в) про приєднання додаткових матеріалів; г) про здійснення запиту додаткових матеріалів; д) про проведення додаткових перевірочних дій за заявою чи скаргою; е) про відвід лідируючого суб'єкта чи проводу.

5.  Право заперечувати проти клопотань інших зацікавлених осіб. Деколи в нормативних процесуальних актах не вказується, кому адресувати коментарі до процесуальних документів на стадіях, що передують стадії вирішення справи. Очевидно, їх належить адресувати проводу.

6.  Право на участь у процесуальних діях, що провадяться лідируючими суб'єктами (зокрема, складання акта про правопорушення, в тому числі у слуханнях, що проводяться на стадії розслідування). При цьому право на присутність на засіданні не завжди означає право на участь у оцінці доказів по справі нарівні з лідируючими суб'єктами. За особою може визнаватись лише право на дачу усних пояснень, які є суто джерелами доказування.

7. Право на оскарження рішення.

Обов'язками зацікавлених осіб є:   1) добросовісно користуватись належними їм правами; 2) вчасно надавати лідируючому суб'єкту необхідну інформацію; 3) як в юрисдикційних, так і позитивних провадженнях передбачається деколи обов'язок присутності на стадії вирішення справи. Як правило, це має місце у тих випадках, коли докази свідчать не на їх користь. Наприклад, якщо висновок або акт інспекційного обстеження свідчать про неможливість видачі ліцензії, заявнику надсилається запрошення на засідання ліцензійної комісії". При цьому такий обов'язок може стосуватись також і лідируючих суб'єктів. Так при розгляді Комісією з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції України, в Автономній республіці Крим, обласних Київських і Севастопольських управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю явка представника цих органів, що вніс подання, може бути визнана обов'язковою.

Відповідальність зацікавлених осіб за невиконання обов'язків: 1) прискорене прийняття завершального рішення по суті справи, що є менш сприятливе для зацікавленої особи (якщо зацікавлена особа ухиляється від співпраці з лідируючим. суб'єктом - не дає доступу до інформації, не надає її у встановлені строки, перешкоджає розслідуванню).

Сторони (відповідач і заявник). Заявником є особа, яка подала заяву, орган (посадова особа) що вносить подання про порушення законодавства. Відповідачем є особа, щодо якої здійснюється розгляд справи. Встановивши, що як відповідач до участі у справі повинна бути залучена інша особа, лідируючим суб'єктом приймається процесуальне рішення про заміну відповідача або про залучення до участі у справі співвідповідачів. Особа, що не брала участі у справі, позбавляється права на звернення з вимогами, аналогічними до тих, що були розглянуті стосовно того ж предмета. Однак якщо особу належним чином не повідомили про розгляд цікавої для нього справи, то, очевидно, він не втрачає цього права.

Треті особи. Третіми особами є ті особи, якщо рішення у справі може вплинути на права та обов'язки цих осіб щодо сторін, або може суттєво зачепити їх права та охоронювані законом інтереси, незалежно від їх відносин зі сторонами.

Треті особи можуть виступати у справі на боці заявника або на боці відповідача як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін, або з ініціативи лідируючого суб'єкта. Очевидно, виступ на боці сторони означає, що треті особи не можуть заявляти вимоги, які йдуть врозріз із вимогами сторони'.

Треті особи можуть вступати до справи одночасно зі сторонами. Так, в адміністративному провадженні антимонопольних справ передбачається, що третя особа має право одержати розпорядження про початок розгляду справи, але можуть бути залучені і після цього.

Права третіх осіб: 1) одержувати всі проміжкові процесуальні документи; 2) брати участь у процесуальних діях.

Важливим для практики є питання про розмежування процесуальних статусів сторін і третьої особи. Таке питання виникає у позитивних провадженнях по заявах із вимогою визнати (надати) певне суб'єктивне право. Надання такого права може викликати заперечення у осіб, які мають матеріально-правовий інтерес у правовідносинах, що можуть бути започатковані, змінені, припинені на основі адміністративного рішення. Зацікавлену особу слід розглядати стороною, якщо при одержанні інформації про адміністративне провадження, вона має матеріально-правові підстави висунути аналогічну до заперечуваної правову вимогу. Якщо ж особа таких матеріально-правових підстав не має, то їй потрібно надати можливість захищати вже належні йому матеріальні суб'єктивні права від можливих невигідних наслідків прийняття адміністративного рішення. Такий висновок підтверджується законодавством. Так, особи, зацікавлені у неодержанні заявником державної охорони права на сорт рослин, набувають статус третьої особи. Тобто вони одержують право висувати заперечення проти правової вимоги заявника, знімати це заперечення чи залишати його.

їх представники. Процесуальні права юридичної особи є одночасно правами її представника. Інша справа, що обсяг прав представника по довіреності цілком не збігається з процесуальними правами юридичної особи. А права представника фізичної особи, як правило, цілком збігають за обсягом із правами довірителя. Повноваження представника юридичної особи мають бути оформлені довіреністю (в тому числі і для підписання протоколу про правопорушення). Довіреність від фізичної особи має бути підписана такою особою і не потребує нотаріального посвідчення. Підпис посадової особи, якщо зацікавленою особою є юридична особа, має бути скріплено печаткою.

В адміністративному процесі розглядаються справи, насичені складним у фаховому відношенні фактичним складом. Тому зацікавленим особам потрібен не стільки юридичний порадник, скільки порадник із фахових питань. Прикладом останнього є представник у справах інтелектуальної власності. При цьому представником сторони у справі інтелектуальної власності, що проживає чи має постійне місцезнаходження поза межами України, може бути лише патентний повірений. Призначення представника зацікавленою особою може бути скасоване такою особою або її правонаступником шляхом подання до лідируючого суб'єкта заяви у письмовій формі.

Права представника: підписувати процесуальні документи (зокрема, протокол вилучення документів); давати пояснення або зауваження (при складенні акта про правопорушення) , викладати мотиви своєї відмови від підпису документу; право бути заслуханим; надавати докази; заявляти клопотання; оскаржувати рішення по справі; висловлюватися рідною мовою і користуватися послугами перекладача.

Захисник. Він володіє процесуальними повноваженнями, які не є похідними від повноважень зацікавленої сторони. Адвокат, на відміну від особи, яку він представляє, одержує доступ до конфіденційної інформації при захисті національного товаровиробника" . Процесуальний статус захисника варто відрізняти від статусу представника. Процесуальний статус останнього похідний від статусу особи, яку він представляє. Він одержує винятково ті права, які визнаються за іноземцем, який може представляти аргументи проти свого вислання, оскаржувати рішення про висилку .

Лідируючі суб’єкти. В якості лідируючого суб'єкта може виступити: 1) один із членів органу, який на стадії вирішення справи виконує роль проводу; 2) підрозділ органу, що виконує функції проводу; 3) тимчасові органи (комісії з розслідування).

Функції лідируючого суб'єкта можуть виконуватись представниками громадськості. До прикладу, на стадії порушення провадження, фактична перевірка обставин справи може проводитись позаштатними співробітниками ДАІ, на вимогу яких водії транспортних засобів зобов'язані зупинятись, подавати для перевірки посвідчення, реєстраційні документи.

Основними правами лідируючих суб'єктів є: 1) право брати письмові та усні пояснення у осіб, причетних до обставин, які з'ясовуються; 2) право одержувати документи і матеріали; 3) право оглядати місця, пов'язані з фактами по справі; 4) право робити контрольні виміри; 5) право допускати осіб до участі у провадженні. Так, при великій кількості потенційних зацікавлених осіб, а значить, учасників провадження, законодавство вводить обмеження у залученні їх усіх до справи. Зацікавленими особами - учасниками провадження є тільки ті особи, які повідомили лідируючому суб'єкту про свою зацікавленість в участі у розгляді справи та беруть активну участь у такому розгляді шляхом подання. Допуск таких осіб до участі здійснюється лідируючим суб'єктом у формі повідомлення про порушення справи.

Лідируючі суб'єкти набувають статусу зацікавленої особи на стадії вирішення справи, їм надані процесуальні гарантії, тотожні з тими, що надаються таким особам, зокрема, право на повідомлення про час, місце і день засідання проводу (Міненерго, Антимонопольний комітет повідомлялися про дату засідання Національної комісії з регулювання електроенергетики наряду із особами-ініціаторами провадження ), право заявляти відвід. Однак і на попередніх стадіях юридичними нормами визнається, що ці суб'єкти мають правомірну зацікавленість у результатах вирішення справи. Тобто якщо у зацікавленої особи є правомірна позиція, то у лідируючого суб'єкта правомірна зацікавленість.

Особи, що сприяють розгляду. В якості таких осіб забороняється залучати осіб, які мають особисту зацікавленість у справі. До участі у проведенні службового розслідування не повинні залучатись посадові особи митних органів, якщо є обставини, які можуть викликати їх особливу зацікавленість у результатах розслідування.

Представники суб’єктів публічної влади. Учасником із особливим статусом є працівник підрозділу органу, що розглядає справу. Такий учасник не займає самостійної позиції по справі, не вправі вчиняти процесуальні дії, він не організує хід провадження на стадії розслідування, їх першим різновидом є загальний представник з матеріальних та процесуальних питань. Працівник управління правозастосування надає правову допомогу проводу в дотриманні процедури провадження у справі, бере участь у дослідженні доказів, подає проводу свої пропозиції відносно дотримання законодавства та винесення рішення." Другим різновидом представника публічних інтересів є спеціальний представник. При надходженні звернення працівники функціональних підрозділів перевіряють викладені у заяві факти .

На стадії розслідування вони одержують від зацікавлених осіб докази, складають попередні висновки і вносять їх на вирішення проводу. На стадії вирішення працівник профільного функціонального підрозділу Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку бере участь у дослідженні доказів, висловлює свої міркування, забезпечує документальне оформлення прийнятого рішення (до підписання акта розслідування членами комісії з розслідування він розглядається і погоджується юридичним і кадровим підрозділами); доводить до відома про прийняте рішення зацікавлених осіб. У деяких справах по державно-службових відносинах в якості представника публічних інтересів може виступати керівник працівника, що, до прикладу, атестується .

Законодавство зарубіжних країн теж розмежовує в адміністративному процесі групу органів, що зацікавлені у результатах вирішення справи (лідируючі суб'єкти), та групу органів, що дають висновки по справі (представники публічних інтересів). Так ст.ст. 3.18. та 3.23. Акта з питань загального адміністративного права Нідерландів розрізняють два поняття: "зацікавлені адміністративні органи" та "адміністративні органи - консультанти". На відміну від зацікавленого адміністративного органу, орган-консультант не надсилає проводу заперечення з приводу заяв, клопотань інших зацікавлених осіб. Цей орган надсилає свої безсторонні висновки по таких зауваженнях і клопотаннях.

Представники суспільних інтересів. У прийомі громадян за їх згодою можуть брати участь на громадських засадах юристи, педагоги, журналісти і представники місцевого самоврядування. Представники громадськості інформуються про засідання через повідомлення в пресі, радіо, телебачення.

Спеціалісти. До таких відносять фахівців недержавних організацій, які діють у сфері, що зазнає індивідуального правового регулювання (до прикладу, фахівці саморегулівних організацій).

Ще одним різновидом спеціалістів є фахівці, які одночасно викладають свої міркування щодо юридичної кваліфікації обставин. Участь таких фахівців необхідна для отримання обґрунтованих оцінок і висновків щодо правомірності дій посадових осіб, стосовно яких призначене службове розслідування.

Експерт. Експертиза може проводитись експертом спеціальної установи, окремими експертами, експертними комісіями. Так, в антимонопольному законодавстві передбачається надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії тільки за наявності висновку комісії з числа незалежних експертів із позитивною оцінкою наслідків таких дій'.

До прав експерта належать: 1) право вимагати надання йому для ознайомлення матеріали справи, що стосуються предмета експертизи, якщо це необхідно для дачі висновку; 2) право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або немає необхідних знань для виконання експертизи; 3) право клопотати про надання додаткових матеріалів, необхідних для надання висновку; 4) ставити зацікавленій особі, свідку питання, які відносяться до предмета експертизи, бути присутнім при вирішенні справи. Виникає питання, чому Держмитком не визнає права ставити питання особі, що склала протокол чи інший процесуальний документ.

До обов'язків експерта відносять: 1) обов'язок нести відповідальність за відмову від дачі висновку без поважних причин; 2) обов'язок нести відповідальність за розголошення інформації з обмеженим доступом".

Свідок, Свідок - це особа, про яку є дані, що їй відомі які-небудь обставини, що підлягають встановленню по даній справі.

Свідок бере участь у виняткових випадках. Державний службовець як неупереджений суб'єкт права в односторонньому порядку фіксує обставини справи. Однак варто передбачити ширше залучення свідків до фіксації обставин, які виявляються лідируючими суб'єктами. Цікавим є поєднання статусу свідка та зацікавленої особи. Так, при розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету отримують пояснення будь-яких осіб, які не є учасниками по справі) за їх клопотанням. А в іншому випадку закон визначає коло таких зацікавлених свідків. Національні комісії з регулювання природних монополій при прийнятті рішень щодо такого регулювання враховують інформацію про діяльність суб'єкта природної монополії, подану об'єднаннями споживачів, суб'єктами природних монополій, іншими зацікавленими особами. При цьому не ставиться питання про допуск до провадження такого зацікавленого свідка. До прикладу, на особистий прийом громадяни можуть приходити з родичами, іншими, за бажанням особами, які мають безпосереднє відношення до питань, що порушуються у заяві такого громадянина. При цьому термін "свідки" рідко вживається через те, що переважна більшість незацікавлених осіб одержують інформацію в силу свого суспільного становища. Мова, перш за все, йде про службових осіб. А от щодо громадян, то справді варто вживати термін свідки.

До обов'язків свідка відносять: 1) з'явитись за викликом лідируючого суб'єкта чи проводу; 2) дати правдиві пояснення; 3) повідомити відомі йому обставини по справі і відповісти на поставлені запитання".

Перекладач. Згідно зі статтею 37 проекту Кодексу загальних адміністративних процедур, цей учасник провадження залучається лідируючим суб'єктом (проводом) на прохання зацікавленої особи, що не володіє мовою, якою ведеться провадження по справі, або за власною ініціативою в інтересах забезпечення повного та точного перекладу, який йому доручено.

ПУБЛІЧНА АДМІНІСТРАЦІЯ ЯК ЦЕНТРАЛЬНА КАТЕГОРІЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

К оглавлению

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16  17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33  34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50  51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67  68 69 

Попри достатню визначеність теми дослідження, спочатку необхідно розглянути загальне питання методологічної основи роботи. Основою вітчизняного адміністративного права була і залишається категорія «державне управління». Багато науковців намагаються наповнити цю категорію новим змістом, але в будь-якому випадку виходять з організуючого впливу держави та її органів на колективи людей для досягнення певної мети. В українських підручниках з адміністративного права поряд із поняттям «державне управління» для позначення організуючого впливу з боку органів місцевого самоврядування використовується термін «громадське управління»7, при цьому іноді допускається змішування діяльності органів місцевого самоврядування з діяльністю об'єднань громадян8.

Однак останнім часом усе більшої популярності, в тому числі серед академічних фахівців, набуває теорія публічної адміністрації. При цьому йдеться не про заміну термінів, а про принципово відмінне ідеологічне та змістове наповнення теорій державного управління та публічної адміністрації. На думку проф. В.Б.Авер'янова, управління з боку держави, яке було домінуючим в усіх сферах за радянських часів, тепер не є настільки визначальним. З огляду на це ним пропонується виділення нового суб'єкта — «публічної адміністрації» у вигляді органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування9. Навіть на рівні співвідношення понять «управління», «регулювання» й «адміністрація», а також «державне» і «публічне» видно їх принципову відмінність. Управління передбачає прямий вплив, тобто наявність відносин підпорядкування, і, наприклад, застосовується щодо об'єктів права державної власності. Водночас, на думку В.Б.Авер'янова, щодо більшості суспільних явищ та відносин здійснюється регулювання, а не управління.

У російській літературі окремими фахівцями також піднімалося питання про те, що поняття «державного управління», яке своїм корінням сягає ще доби абсолютизму, а найбільшого розквіту досягло в радянський період, сьогодні не відповідає тому змісту, який у нього намагаються вкласти. Цілком обгрунтовано ставиться під сумнів сама можливість пристосувати вчення про державне управління до доктрини правової демократичної держави, де однією з ключових засад є принцип розподілу влади10.

Неможливо обмежитися лише заміною терміна «державне управління» на поняття «виконавчої влади» чи «апарат державного управління» на «органи виконавчої влади». Конституція України не лише закріпила принцип

7 Див., наприклад: Адміністративне право України: Підручник / Ю.П.Битяк, В.В.Богуцький,

В.М.Гаращук та ін.; За ред. Ю.П.Битяка. — Харків: Право, 2000. — С 7.

* Див.: Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

— С 14—16; Адміністративне право України: Підручник / Ю.П.Битяк, В.В.Богуцький, В.М.Гаращук та ін.; За ред. Ю.П.Битяка. — Харків: Право, 2000. — С 7.

9 Див.: Авер'янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний привід для теоретичної дискусії // Право України. 2003. N» 5. - С 117.

10 Див.: Рыжов B.C. К судьбе государственного управления // Государство и право. 1999. N° 2.

-  С. 14-22.

10

 

>>>11>>>

розподілу влади, а й визнала і гарантувала місцеве самоврядування (стаття 7). Звідси увага акцентується ще й на тому, що категорія «державне управління» не дає змоги на теоретичному рівні раціонально обгрунтувати засади відносин між органами державної влади й місцевого самоврядування, і особливо природу місцевого самоврядування. Тому для адміністративного права поняття «державне управління» як методологічна основа не лише не відповідає сучасному стану суспільного розвитку в ідеологічному плані, а й є недостатнім для змістового наповнення. Поширений на Заході термін позначення всієї системи публічних інституцій та їх діяльності — «публічна адміністрація»11 дає можливість розв'язати цю проблему. При цьому ядром поняття «публічне» є «спільне, доступне для всіх, яке служить всім»12. З точки зору права прикметник «публічне» дає змогу органічно поєднати в собі державну і самоврядну адміністрації. А слово «адміністрація», яке походить від латинського ministrare («служити»), вказує на підпорядкованість політичній владі та служіння публічним інтересам як головне завдання в діяльності публічної адміністрації'3. Загалом поняття «публічна адміністрація» в адміністративному праві західних країн визначають як «організацію і діяльність органів та установ, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону, діють в публічних інтересах і наділені прерогативами публічної влади»14. Таке розуміння природи адміністративної влади й адміністративної діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інших публічних інституцій дає можливість також чітко розмежовувати політику і адміністрування. Звідси стають зрозумілими і дискусії в літературних джерелах, перекладених українською мовою, в яких, на жаль, нерідко зустрічається некоректний переклад терміна «публічна адміністрація» як «державне управління»15.

Варто відзначити, що поняття публічної адміністрації не є новинкою для України. Його, скажімо, можна зустріти у працях українських адміні-стративістів, які працювали поза межами радянської правової школи, наприклад, у Ю.Панейка16. Основою адміністративного права є саме те, що воно регулює організацію та діяльність публічної адміністрації.

Все це зумовлює необхідність повернення до теорії публічної адміністрації як методологічної основи адміністративного права та до використання категорії «публічна адміністрація» як базової. Важливість цього поняття для права адміністративної процедури важко переоцінити, оскільки саме на регулювання діяльності публічної адміністрації й спрямовано адміністративно-процедурне законодавство.

Адміністративна процедура і адміністративний процес

К оглавлению

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16  17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33  34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50  51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67  68 69 

Для того щоб осягнути зміст і призначення адміністративної процедури, з'ясувати її ознаки, спочатку нам необхідно проаналізувати співвідношення понять адміністративної процедури і адміністративного процесу, останнє з яких вважається базовим у вітчизняному адміністративному праві. Ця проблема особливо складна, якщо зважити, що навіть сам термін «адміністративна процедура» в західному його значенні для нашої доктрини є новим17.

Для якомога ширшого аналізу змісту понять «адміністративна процедура» і «адміністративний процес» можна використати кілька способів дослідження, таких як, етимологічний, історичний, компаративний та метод аналогій. Етимологія дає можливість дослідити первинний зміст термінів. За допомогою історичного методу можна проаналізувати генезис понять у законодавстві й теорії. Компаративний метод дає змогу порівняти підходи різних країн до розуміння та правового регулювання адміністративної процедури й адміністративного процесу. Застосування методу аналогій, зокрема порівняння використання однакових термінів у різних галузях права, сприяє виявленню їхніх спільних ознак та особливостей.

Слово «процедура» (від латинського procedo) означає проходжу, або просуваюсь, а «процес» (від латинського processus) — проходження, просування вперед. Оскільки більша частина території України донедавна перебувала під російською владою, українське право зазнавало домінуючого впливу російської юриспруденції. В цій частині історія права для нас є спільною. Так от, у російській юриспруденції спочатку використовували насамперед термін «процес», розуміючи його як судовий порядок вирішення справ. Приміром, в одному зі словників кінця XVIII століття процес визначається — «як записувати та здійснювати суд» («как записывать и производить суд»)18. Як синонім до поняття «адміністративний процес» вживали також термін «адміністративна юстиція». Скажімо, у Словнику юридичних і державних наук 1902 року видання «адміністративний процес (юстиція)» визначається як «вирішення спорів щодо законності розпоряджень органів управління та самоврядування, що починаються особливим адміністративним позовом та здійснюються особливими установами, що називаються судами адміністративними. Мета адміністративного позову — досягнути скасування незаконного розпорядження»19. Незважаючи на дискусії в те-

17 Зокрема, його не можна ототожнювати з «управлінськими процедурами» за Б.М.Лазарєвим, який відніс до останніх процедури, що визначають порядок управлінської діяльності. При цьому, на думку Б.МЛазарєва, деякі процедури органів управління можуть і не бути закріпленими правом, а існувати лише як усталена практика чи організаційний звичай. Див.: Лазарев Б.М. Управленческие процедуры. — М.: Наука, 1988. — С. 5—9.

18 Ланганс Ф. Словарь юридический или свод русских узаконений по азбучному порядку. — М., 1788. - С. 174.

19 Словарь юридических и государственных наук. — Т. 1. — СПб., 1901. — С. 126.

12

 

>>>13>>>

орії адміністративного процесу, про які йтиметься далі, у багатьох радянських словниках зберігся традиційний підхід до визначення поняття «процес». Наприклад, у Радянському енциклопедичному словнику 1985 року видання процес, з юридичної точки зору, визначається як «порядок розгляду справ у суді, судочинство; судова справа»20, хоча власне «адміністративний процес» визначається як «діяльність державних органів щодо вирішення конкретних адміністративних справ у сфері державного управління»21 . На цьому прикладі видно суперечливість у розумінні та визначеннях загального поняття «процес» і окремого — «адміністративний процес». Показово також, що в українському «Словнику іншомовних слів» процедура тлумачиться як «офіційно встановлений чи прийнятий за звичаєм порядок, послідовність дій для здійснення або оформлення якихось справ»22, а «процес» як «визначений законом порядок діяльності слідчих і судових органів при розслідуванні і розгляді кримінальних, а також інших справ; сам розгляд справи судом»23. Таким чином, навіть незважаючи на специфіку адміністративного права за часів СРСР, в нашій юридичній мові термін «процес» насамперед застосовувався для позначення судового розгляду справ.

Питання виникнення й еволюції адміністративної процедури та адміністративного процесу можна розглядати в контексті загального розвитку адміністративного права, який, попри відмінності в різних країнах чи правових системах, має чимало спільних рис. Як відомо, адміністративне право розвивалося спочатку в рамках камералістики (науки про фінанси, господарство і т.п.), а згодом — поліцейського права. Фактично лише зі створенням в середині XIX століття в низці європейських країн адміністративних судів, тобто із запровадженням адміністративної юстиції"24, можна говорити про появу адміністративного процесу. При цьому, на нашу думку, підставою для виділення адміністративного процесу як форми правосуддя є не так створення спеціалізованих адміністративних судів чи спеціального порядку вирішення цих справ, як наявність окремого предмета судового розгляду — адміністративно-правових спорів. Діяльність же публічної адміністрації та її відносини з громадянами на законодавчому рівні до першої чверті XX століття практично не регулювалися. Тобто спочатку виникло право на судове оскарження рішень органів влади, що сприяло розвитку процесуальної гілки судового права — адміністративного процесу. Відповідно, спочатку до змісту адміністративного процесу не могло входити нічого, крім порядку судового розгляду публічно-правових спорів. Отже, історичний розвиток адміністративного права переконує, що спочатку з'явилося право на судовий захист особи від рішень адміністрації, а вже на

20  Советский энциклопедический словарь. 3-е изд. — М.: Советская энциклопедия, 1985. — С. 1071.

21  Там само. — С. 23.

22 Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. — К.: Гол. ред. Укр. радян. енциклоп., 1977. - С. 557.

23 Там само.

24  Див.: Старилов Ю.Н. Административная юстиция в структуре общего административного права // Галлиган Д., Полянский ВВ., Старилов Ю.Н. Административное право: история развития и основные современные концепции. — М.: Юристь, 2002. — С. 157.

13

 

>>>14>>>

основі розроблених судами принципів почало розвиватися право адміністративної процедури.

Розуміння адміністративної процедури у світі та шляхи її правового регулювання неоднакові. В багатьох країнах обрано напрямок систематизації законодавства про адміністративну процедуру. Законодавчий акт містить загальні норми, які регулюють порядок вирішення усіх видів адміністративних справ. На сьогодні з точки зору хронології можна виокремити три хвилі робіт із систематизації та впровадження законодавства про адміністративну процедуру в зарубіжних країнах. Перші кодифіковані законодавчі акти було прийнято в Австрії (1925 рік), Польщі та Чехословаччині (1928 рік), Югославії (1930 рік). Друга хвиля прийняття загальних законів про адміністративну процедуру бере початок із середини XX століття. Так, у СІЛА закон про адміністративну процедуру було прийнято у 1946 році, в Угорщині — у 1957 році, в Іспанії — у 1958 році. У зв'язку зі зміною влади після Другої світової війни нові редакції законодавчих актів у цій сфері були ухвалені в Югославії (1956 рік) та Польщі (1960 рік). І нарешті, третя хвиля кодифікаційних робіт відзначилася прийняттям законів у ФРН (1976 рік), Болгарії (1979 рік), Польщі (нова редакція — 1980 рік), Данії (1985 рік), Австрії (нова редакція) та Італії (1990 рік), Португалії (1991 рік), Нідерландах (1992 рік), Японії (1994 рік). На теренах колишнього СРСР кілька країн уже також прийняли загальні закони про адміністративну процедуру. Крім країн Прибалтики25 , серед піонерів також Грузія26 і Казахстан27. Щоправда, важливо брати до уваги не лише назву законодавчого акта, а й його предмет та правові механізми, які в ньому закладені.

З процесом кодифікації в 20-х роках XX століття пов'язують виникнення адміністративного процедурного права в Європі28. У західних демократіях розвиток законодавства про адміністративну процедуру взагалі призвів до становища, коли адміністративне право в країні регулює переважно діяльність публічної адміністрації.

Але не всі країни обрали шлях систематизації адміністративно-процедурного законодавства. Скажімо, у Франції, яка вважається взірцевою країною з точки зору кодифікації законодавства і розвитку адміністративного права, це законодавство не кодифіковане і містить декрет «Про відносини між адміністративними органами і громадянами», закони про доступ до адміністративних документів, про мотивацію адміністративних актів та інші29.

Розвиток адміністративно-процедурного законодавства в Україні має особливості, зумовлені специфікою розвитку адміністративного права в радянський період. Діяльність органів державного управління на законо-

25  Див., наприклад, Закон Естонської Республіки про адміністративну процедуру від 6 червня 2001 року.

26  Загальний адміністративний кодекс Грузії від 25 червня 1999 року.

27  Закон Республіки Казахстан про адміністративні процедури від 27 листопада 2000 року.

28  Див.: Люхтергандт О. Проект Адміністративного процедурного кодексу України та сучасне адміністративне процедурне право // Юридичний журнал. 2002. № 5. — С. 24.

29 Див.: Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівнял. аналіз / Пер. з фр. В.Ховхуна. — К.: Основи, 1996. — С 245.

14

 

>>>15>>>

давчому рівні не регулювалася, адже органи державного управління мали керуватися насамперед критеріями політичної доцільності. Та навіть соціалістична законність не вбачала особливої різниці між правом і законом, законом і підзаконним нормативним актом. Зрештою, об'єктивної потреби в законодавчому регулюванні адміністративної процедури не було, адже в умовах суцільного одержавлення усіх сфер життя суспільства більшість питань вирішувались державою самостійно, і враховувати ще чиїсь інтереси не вимагалося. Крім того, в СРСР у громадян майже до останніх років існування цієї держави не було права на судове оскарження рішень органів державного управління, тому і розвиток теорії адміністративного процесу вийшов оригінальним. Адміністративний процес визначали як виконавчо-розпорядчу діяльність органів державного управління, а радянська адміністративно-правова доктрина зосередилася навколо дослідження проблем внутрішньої класифікації адміністративних проваджень. При цьому найбільш розвиненим у законодавстві та найповніше описаним в науці виявився інститут адміністративної відповідальності.

Варто відзначити, що починаючи з 60-х років здійснювалися спроби розмежувати адміністративне провадження як порядок діяльності виконавчих і розпорядчих органів і адміністративний процес як діяльність щодо вирішення спорів, які виникають між сторонами адміністративних правовідносин, що не перебувають між собою у відносинах службового підпорядкування, а також щодо застосування заходів адміністративного примусу30 . Проте через відсутність адміністративного судочинства, тобто в силу об'єктивних причин, ця теорія не могла мати в той час конструктивного розвитку. А зважаючи, що лише деякі категорії справ про адміністративні правопорушення належали до судової юрисдикції, то навіть у межах «вузького» розуміння поняття адміністративного процесу зводилося до порядку врегулювання спірних відносин між органами державного управління і громадянами, які також були сферою відання самих органів державного управління.

Дискусії навколо розуміння поняття адміністративного процесу продовжувалися, але і до сьогодні єдиної концепції в нашій науці практично не існує, а поняття адміністративного процесу продовжують переважно розглядати у вузькому й широкому значеннях водночас. У вузькому розумінні адміністративним процесом вважається діяльність щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування заходів адміністративного примусу (так званий «адміністративно-юрисдикційний процес»). До адміністративного процесу в широкому значенні, крім адмініст-ративно-юрисдикційного процесу, відноситься також різноманітна управлінська діяльність щодо розгляду і вирішення конкретних справ, які виникають у сфері державного управління, тобто так званий «позитивний адміністративний процес». З розвитком адміністративної юстиції судовий порядок вирішення адміністративних спорів також почали включати в широке визначення адміністративного процесу. Фактично до структури адміністративного процесу входить і порядок прийняття «нормативних актів уп-

30 Див.: Салищева Н.Г. Административный процесе в СРСР. — М., 1964. — С 12—16.

15

 

>>>16>>>

равління»31, хоча у визначеннях самого поняття «адміністративний процес», як правило, йдеться лише про розгляд та вирішення конкретних адміністративних справ. Зокрема, О.М.Бандурка та М.М.Тищенко визначають адміністративний процес як «вид юридичного процесу, який регламентує порядок розгляду та розв'язання конкретних адміністративних справ (виділено мною. — В.Т.), як діяльність, що ґрунтується на нормах адміністративного процесуального права, виконавчих органів держави, їх посадових осіб, а також інших уповноважених на те суб'єктів щодо реалізації норм матеріального адміністративного права, а в низці випадків — і матеріальних норм інших галузей права»32.

Не вступаючи нині в дискусію про допустимість та доцільність виділення таких галузей законодавства як земельне, екологічне та подібних в окремі галузі права, можна зробити загальний висновок, що адміністративний процес став настільки всеохопним, що фактично єдиною його ознакою вважається реалізація норм матеріального адміністративного права. Тобто на основі класифікації норм на матеріальні й процесуальні було розвинено концепцію, що, коли йдеться про діяльність суб'єктів права щодо застосування матеріальних норм, то це процес. Відповідно, адміністративний процес у широкому значенні розуміється як процес застосування норм матеріального адміністративного права.

За такого підходу порядок вирішення органами державної влади та місцевого самоврядування індивідуальних адміністративних справ дійсно можна було б віднести до адміністративного процесу. В свою чергу, вирішення адміністративно-правових спорів у судовому порядку могло б вважатися лише однією із факультативних стадій адміністративного процесу. І, в принципі, цілком можливо врегулювати всі ці відносини в єдиному законодавчому акті, як це зроблено, наприклад, у Нідерландах. Тобто розглядається та вирішується одна справа, яка проходить один обов'язковий і два факультативних етапи: а) вирішення адміністративним органом справи по суті; б) оскарження в адміністративному порядку; в) оскарження в судовому порядку. Але можливість систематизації законодавства ще не свідчить про обгрунтованість широкого розуміння поняття «адміністративний процес». А за існуючого підходу щодо розроблення проекту Адміністративного процесуального кодексу України33 і збереження широкого розуміння поняття «адміністративний процес» у вітчизняній теорії виникає суттєва методологічна неузгодженість, адже загальне поняття використовується щодо окремого явища — судового розгляду адміністративно-правових спорів. Можна, звичайно, запропонувати законодавцеві використати синоніми терміна «адміністративний процес», зокрема поняття «адміністративне судочинство» або «адміністративна юстиція», але з формально-логічної точ-

31 Див., наприклад: Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник. — К.: Літера ЛТД, 2002. - С 16-17, 104-111.

32  Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. — К.: Літера ЛТД, 2002. - С 12.

33  Адміністративний процесуальний кодекс України (проект N° 1331 від 27 травня 2003 року, внесений народними депутатами України В.В.Онопенком, В.Л.Мусіякою та іншими), прийнятий 9 липня 2003 року в першому читанні.

16

 

>>>17>>>

ки зору навіть у теорії нераціонально використовувати один термін для позначення двох різних за обсягом явищ.

З використанням категорії «адміністративний процес» у так званому широкому значенні важко погодитись і з інших причин. Застосовуючи певні правові категорії, необхідно не лише враховувати специфіку окремих галузей права, а й пам'ятати про те, що право має являти собою єдину узгоджену систему. Адміністративне право як галузь права і правової науки не може не зважати на загальні ознаки «процесу» як правової категорії. У класичних процесуальних галузях права — кримінальному та цивільному — ознаками процесу є насамперед наявність спору між сторонами, а також його вирішення судом. Іншими ознаками процесуальності є наявність у сторін процесуальних прав та обов'язків, а також проведення «слухань».

Сьогодні деякі з цих аргументів виглядають дещо догматично. Після Другої світової війни в багатьох країнах діяльність органів публічної адміністрації також набула процесуального характеру, адже громадяни здобули реальні права щодо участі в прийнятті адміністрацією індивідуальних та нормативних рішень, а органи адміністрації, навпаки, були наділені цілою низкою процедурних обов'язків. Щодо такого критерію як спір, то як бути з адміністративним оскарженням, адже на цій стадії вже наявний спір, а його вирішення може здійснюватися і третім суб'єктом, скажімо, якоюсь апеляційною комісією? Тобто ці відносини теж можна було б віднести до процесуальних. У протилежному випадку визначальною характеристикою приналежності відносин до процесуальних є насамперед наявність у них такого суб'єкта як суд.

Необхідно звернути увагу і на такі ознаки «адміністративного процесу» й «адміністративної процедури» як цілісність та загальна спрямованість. Вважаємо, що цих ознак адміністративний процес у його широкому значенні не має. Адже судове вирішення адміністративних спорів і діяльність адміністративних органів щодо вирішення індивідуальних адміністративних справ конкретних громадян мають відмінні мету, завдання, принципи, склад та статус учасників тощо. Наприклад, одним із принципів судочинства, зокрема адміністративного, вважається принцип змагальності, проте під час вирішення адміністративним органом звичайної індивідуальної справи про дію цього принципу не може йтися. Орган публічної адміністрації в адміністративній процедурі виступає «лідером» провадження, а під час розгляду справи судом — рівною стороною у спорі.

Можна висловити й інше припущення щодо некоректності використання широкого значення терміна «адміністративний процес», яке фактично вступає в суперечність із принципом розподілу влади. Адже адміністративні органи повинні здійснювати управління публічними справами, а суди покликані здійснювати правосуддя. Діяльність суду не може розглядатись як продовження діяльності адміністрації, це є дві цілком автономні сфери. Крім того, адміністративні органи при вирішенні конкретних справ, як правило, наділені власним розсудом. А специфіка адміністративного судочинства полягає в тому, що рамки судового контролю обмежені лише критерієм законності. Рішення адміністративних органів не можуть і не

2 — 4-164

17

 

>>>18>>>

повинні переглядатися судом на предмет доцільності. Зрештою, навіть з мотивів невідповідності закону суд може лише визнати недійсним оскаржуване рішення адміністративного органу, проте не може сам прийняти рішення замість адміністрації. Усі ці відмінності між адміністративно-управлінською діяльністю і адміністративним судочинством як однією з форм правосуддя зумовлені тим, що це діяльність різних гілок влади з відмінними завданнями.

Для підтвердження висловленої позиції можна проаналізувати зміст адміністративних процедури і процесу з точки зору ролі їх учасників, принаймні в ідеальній моделі. В адміністративній процедурі адміністративний орган і приватна особа спрямовують свої спільні зусилля на вирішення справи. При цьому витребування інформації адміністративним органом та подання матеріалів особою мають на меті прийняття найбільш виваженого і оперативного рішення. А в адміністративному процесі у сторін інтереси протилежні, і суд покликаний вирішити, на чиєму боці закон.

Отже, видається нераціональним використання категорії «адміністративний процес» у так званому широкому значенні, оскільки некоректно вживати один термін на позначення принципово відмінних явищ — адміністративного судочинства і діяльності адміністративних органів.

Існує й інше обгрунтування необхідності відмови від широкого поняття адміністративного процесу. Приміром, В.Г.Перепелюк пропонує користуватись категоріями «управлінський адміністративний процес», або «адміністративний процес» як еквівалент «управлінського процесу», і «адміністративне судочинство»34. В основі цієї пропозиції лежить концепція, згідно з якою розгляд адміністративної справи набуває процесуальної форми лише тоді, коли він не зводиться тільки до стадії вирішення справи, а охоплює також дії щодо контролю за збиранням доказового матеріалу в справі, формуванню юридичних позицій сторін35 тощо. Наприклад, якщо фізична особа звертається з приводу державної реєстрації себе як суб'єкта підприємницької діяльності, тут відсутнє формування юридичних позицій сторін, а прийняття рішення є справою автоматичною. У разі відсутності порозуміння між реєструючим органом і особою, а тим більше у випадку оскарження рішення про відмову в реєстрації суб'єктом підприємницької діяльності в адміністративному порядку породжується адміністративний процес (за термінологією автора пропозиції). Але погоджуючись, що діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування має переважно безспірний характер і здійснюється, як правило, без проведення слухання, на наш погляд, логічно зробити висновок, що діяльність публічної адміністрації має насамперед процедурний характер, а не процесуальний.

Таким чином, попередній аналіз приводить до наступних висновків. Адміністративний процес (юстиція) у світі спочатку зародився як традиційне судове право, маючи своїм фундаментом суб'єктивне право особи на судове оскарження рішень органів влади. Судовою практикою було напрацьовано принципи відносин органів влади і приватних осіб, які згодом у

34 Див.: Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. — Чернівці: Рута, 2001. — 316 с

35 Там само. — С 39—44.

18

 

>>>19>>>

багатьох країнах набули розвиненої систематизованої законодавчої форми. Нераціонально відносити діяльність публічної адміністрації до адміністративного процесу, і через невідповідність доктрині права, і через відсутність єдності (спільних ознак, єдиних принципів тощо) різних видів діяльності адміністрації та адміністративного судочинства. Крім того, не можна ототожнювати застосування чи виконання норми права з процесом, тобто не всяке застосування матеріальної норми адміністративного права означає виникнення процесуальних відносин і процесу. З точки зору права, адміністративна процедура і адміністративний процес є важливими, але самостійними гарантіями захисту прав та законних інтересів особи.

Зміст та ознаки адміністративної процедури

К оглавлению

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16  17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33  34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50  51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67  68 69 

Щоб більш детально охарактеризувати адміністративну процедуру і з'ясувати її найсуттєвіші ознаки, необхідно визначити обсяг та види діяльності публічної адміністрації. Для цього можна скористатися класифікацією видів адміністративних проваджень в органах виконавчої влади, що використовується І.Б.Коліушком36. Вся діяльність органів виконавчої влади поділяється на «внутрішньоапаратну» і «зовнішньо спрямовану». Зовнішні відносини виникають із суб'єктом, що не входить у структуру органу, це може бути також інший адміністративний орган. В останньому випадку, а також стосовно «внутрішньоапаратних» відносин правове регулювання є важливим рівно настільки, щоб забезпечити законність у діяльності органів влади. Але коли адміністративний орган впливає на приватну особу, постає проблема гарантування прав та законних інтересів особи. Саме це є одним з найважливіших завдань адміністративно-процедурного законодавства. З огляду на це, ознакою адміністративної процедури можна назвати її зовнішній характер, адже вона стосується прав, свобод та законних інтересів приватних осіб. При цьому адміністративна процедура може розпочинатися як з ініціативи органу публічної адміністрації, так і за зверненням приватної особи.

В деяких країнах, приміром, у СІЛА, не вбачається принципової різниці між загальним та індивідуальним регулюванням, тому правила адміністративної процедури регулюють також питання «творення правил»37. Не акцентуючи нині увагу на природі «правил» в американському праві, щодо нормотворчості варто зауважити, що, на нашу думку, нормотворчість є прерогативою політичної влади, якою наділяються насамперед політичні суб'єкти38. Ця концепція найбільш повно відповідає принципу розподілу влади, за яким один суб'єкт творить правила, а інший виконує та впроваджує їх у життя. Лише об'єктивна реальність змушує сьогодні відходити від

36 Див.: Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Мо-ногр. - К.: Факт, 2002. - С 99-102.

37 Див. §553 Правил адміністративної процедури США (витяг зі Зводу законів США).

38 Докладніше про політичні посади див.: Коліушко І.Б. Виконавча влада та проблеми адміністративної реформи в Україні: Моногр. — К.: Факт, 2002. — С 65—75.

19

 

>>>20>>>

ідеальної моделі і надавати виконавчим органам право на творення правил. До числа політичних суб'єктів можна віднести тих, які отримують владу безпосередньо від народу, адже єдиним джерелом влади є народ. Це, зокрема, парламент держави, виборні органи місцевого самоврядування: місцеві ради, місцеві голови. Щодо органів виконавчої влади, то єдиними, хто може мати право видавати нормативні акти, є уряд та міністри як члени уряду. Отже, хоча в нашій практиці це правило не є визначальним, але нормативне регулювання є радше питанням політики, ніж адміністрування.

Нормотворча діяльність у процедурному плані характеризується широкою свободою розсуду органу. Скажімо, орган влади спочатку може зініціювати прийняття певного акта, а згодом взагалі відмовитись від цієї ідеї. І якщо обов'язок видати конкретний нормативний акт не випливає із закону, то суд не зможе зобов'язати адміністрацію прийняти такий нормативний акт, а тим більше ухвалити цей акт замість адміністративного органу. У такому разі важко говорити і про юридичну відповідальність за бездіяльність адміністративного органу. До речі, в багатьох країнах у судовому порядку можна вимагати скасування лише індивідуальних рішень, тоді як щодо нормативних актів перед судом можна клопотати лише про їх незастосування в рамках окремого спору39. Це означає, що повноцінний судовий контроль здійснюється лише щодо індивідуальних актів.

Але, в будь-якому випадку, необхідно прагнути залучати громадськість до підготовки нормативних актів, як це робиться у багатьох демократичних державах. На органи влади покладаються відповідні обов'язки щодо інформування про початок процедури підготовки нормативного акта, щодо оприлюднення проекту нормативного акта, щодо повідомлення про право громадян подавати свої пропозиції та зауваження тощо. Вважається, що приймаючи підзаконний нормативний акт, адміністративний орган діє не свавільно, і оскільки нормативний акт завжди має свого потенційного адресата, то з ним потрібно попередньо радитись. Конкретними правами на участь у нормотворчій діяльності наділена громадськість не тільки в США, а й у деяких європейських країнах. Наприклад, в Угорщині проекти міністерських декретів повинні надсилатися неурядовим організаціям та заінтересованим групам до того, як буде здійснена кінцева розробка тексту40. Щоправда, у нормотворчій процедурі практика обов'язкових слухань, опублікування проектів тощо не є загальнопоширеною, і у деяких країнах були відзначені інші тенденції. Наприклад, у Великобританії загальний обов'язок адміністрації публікувати проекти нормативних актів, встановлений ще у 1893 році Законом про публікацію правил, 1946 року було скасовано. Лише в окремих випадках закони зобов'язують адміністрацію повідомляти громадськість про наміри видати акт, надавати мож-

39 Див.: Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівнял. аналіз / Пер. з фр. В.Ховхуна. - К.: Основи, 1996. - С 241.

40 Див.: Адміністративна процедура та контроль за діяльністю адміністративних органів в Угорщині, Польщі, Болгари, Естонії та Албанії. — К..: Вид-во УАДУ, 1999. — С. 42.

20

 

>>>21>>>

ливість зацікавленим особам висловити свою думку, провести у справі відкрите слухання тощо. Натомість поширення у нормотворчій діяльності адміністративних органів набули різні неформальні процедури, такі як проведення консультацій, створення дорадчих комітетів41. Загалом, механізми залучення громадськості до підготовки підзаконних нормативних актів переважно мають характер консультування, і нині акцент робиться не так на забезпеченні суб'єктивних прав особи, як на проведенні погоджувальних процедур з різними дорадчими структурами. В Україні процедуру підготовки і прийняття підзаконних нормативних актів пропонується врегулювати в загальному Законі «Про підзаконні нормативно-правові акти». Але, скажімо, Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» вже передбачено обов'язки органів влади оприлюднювати проекти нормативних актів, які мають регуляторний вплив, а також інформацію про строк і порядок надання зауважень та пропозицій громадськості щодо цих'проектів, мотивувати відхилення зауважень або пропозицій тощо42. Тому, на нашу думку, паралельно створюючи правову базу для забезпечення прозорості нормотворчоі діяльності органів влади в Україні, з методологічної точки зору цілком обґрунтованим видається підходити сьогодні до регулювання адміністративної процедури насамперед у частині визначення порядку вирішення індивідуальних справ.

За своїм несуб'єктивним характером до нормотворчоі процедури близьким є порядок розгляду пропозицій (петицій) громадян. Це також насамперед форма участі громадян у публічному житті, а не вирішення їхніх власних справ, адже пропозиція — це звернення-побажання, рекомендація. Адміністративний орган може врахувати пропозицію, тобто взяти її до уваги, або ні. І тут важко встановити якісь права особи і обов'язки адміністративного органу, крім обов'язку ознайомитися з пропозицією та проінформувати особу про результати її розгляду. Відповідно до статті 40 Конституції України, «усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк». Вживаючи термін «звернення», цей конституційний припис встановлює обов'язок дати саме обгрунтовану відповідь на пропозицію. Але через відсутність суб'єктивного характеру відносин щодо розгляду пропозиції орган влади може без залучення особи, яка звернулася з пропозицією, розглянути таке звернення. Крім того, у Конституції, очевидно, не випадково встановлено обов'язок органу, посадової чи службової особи дати просто «відповідь», тобто презюмується, що це має бути не обов'язково рішення, а може бути також інформативний лист тощо.

41  Див.: Административное право зарубежных стран: Учебное пособие. — М.: СПАРК, 1996. — С. 63.

42 Див. ст. 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року (набуває чинності з 15 січня 2004 року).

21

 

>>>22>>>

При цьому важливо розрізняти випадки, коли йдеться про пропозицію, а коли — про інше звернення, наприклад, про заяву особи щодо сприяння у реалізації її права чи задоволення законного інтересу. Слід дивитись не на назву звернення, а на його зміст. Тобто необхідно з'ясувати, чи має особа особистий інтерес у результаті розгляду звернення і чи отримає вона пряму користь від рішення адміністративного органу.

Цілком можливо також максимально врегулювати порядок розгляду пропозицій у загальному законі про адміністративну процедуру, тим більше, що і зазначена стаття Конституції України встановила обов'язок розглядати пропозиції лише щодо публічних суб'єктів — «органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб», а не так, як у Законі України «Про звернення громадян», де згадані й підприємства, установи, організації незалежно від форм власності. Як приклад системного розв'язання проблеми можна назвати польський Кодекс адміністративного провадження, який містить норми/що стосуються розгляду пропозицій43. З іншого боку, відповідні нормативні положення можуть бути предметом і окремого законодавчого акта, адже немає потреби застосувати формальну процедуру для розгляду пропозицій.

Отже, характеризуючи адміністративну процедуру, можна зробити висновок, що адміністративна процедура не стосується внутрішньоорганіза-ційної діяльності адміністрації. Це цілком виправдано, тому що як виконуватиметься певна робота всередині органу влади, яким буде спілкування між службовцями даного органу, не так важливо для особи, якої стосуватиметься рішення органу влади. Це положення не слід розуміти як заперечення необхідності врегулювати законом організацію та порядок діяльності органів влади, тим більше, що тут є чіткий припис Конституції України. Проте законодавче регулювання у цій сфері має бути максимально гнучким, аби надати можливість у кожному органі організувати адміністрування найефективнішим способом.

Загалом, зважаючи на те, що в Україні порядок прийняття підзаконних нормативних актів передбачається врегулювати спеціальним законом, то в рамках нашого дослідження адміністративну процедуру можна розглядати як порядок розгляду та вирішення індивідуальних адміністративних справ, тобто справ, які стосуються прав, свобод та законних інтересів конкретних фізичних і юридичних осіб. З огляду на це, другою ознакою адміністративної процедури можна назвати її індивідуальний (індивідуалізований) характер, оскільки вона прямо зачіпає конкретних осіб.

Визначення адміністративної процедури

К оглавлению

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16  17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33  34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50  51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67  68 69 

У вітчизняних законопроектам роботах, вживаючи два окремі терміни «адміністративна процедура» і «адміністративний процес», ми пішли за зразком тих держав, де таке розмежування є досить чітким. Насампе-

43 Див. Главу VIII «Скарги і пропозиції» Кодексу адміністративного провадження Республіки Польша.

22

 

>>>23>>>

ред це стосується ФРН та країн, які орієнтуються на правову систему Німеччини. У ФРН «адміністративним процесом» вважається лише судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів. У свою чергу, діяльність органів публічної адміністрації щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ здійснюється в рамках адміністративної процедури44.

При цьому варто звернути увагу на особливості перекладу іншомовних термінів. Так, у німецькій мові існує кілька близьких термінів: «Prozess», «Prozedere», «Prozedur» та «Verfahren». Німецьке і австрійське адміністративне законодавство оперують насамперед терміном «Verfahren», яке найближче за значенням до нашого «провадження (у справі)». В україномовних та російськомовних джерелах «Verwaltungsverfahren» (адміністративно-процедурна діяльність, порядок провадження справ в адміністративних органах/установах45) перекладають переважно як «адміністративна процедура». Але головне — відмежовувати його від «Verwaltungsprozess» (адміністративний процес) та «gerichtlichen Verfahren» (судове провадження), які стосуються судочинства.

У Польщі використовується одне поняття «провадження» (postejiowania), яке буває «адміністративним» — коли йдеться про індивідуальну зовнішню діяльність органів публічної адміністрації, і судово-адміністративним, коли йдеться про судовий розгляд скарги на адміністрацію. Після прийняття в 2002 році закону «Про провадження в адміністративних судах» останнє правильно позначати саме як «провадження в адміністративних судах»46.

У Франції домінуючим юридичним терміном для позначення процедури, процесу, провадження, порядку провадження, в тому числі судового є термін «procedure». Проте, наприклад, для позначення судово-адміністративного процесу загалом використовується категорія «justice administrative» (адміністративна юстиція).

В англійській юридичній мові вживаються три терміни «procedure», «proceeding» і «process», але для позначення порядку діяльності публічної адміністрації використовується саме поняття «адміністративна процедура» (administrative procedure). І хоча, говорячи про правила правосуддя, також часто вживають слово «procedure», щодо судової діяльності і в законодавстві, і в теорії використовуються також терміни «процес» (process) і «юстиція» (justice). Що стосується терміна «proceeding», то в українській мові найближчим йому за значенням відповідником є категорія «провадження».

Можливо, що і в нашому праві термін «провадження» міг би використовуватись для позначення діяльності публічної адміністрації, тим більше, що він уже давно вживається в українській юридичній мові. Проте з радянської доби конструкція «адміністративне провадження» майже автома-

44 У ФРН та деяких інших країнах (наприклад, Естонії) адміністративною процедурою охоплюються також відносини щодо підготовки й укладення публічно-правових договорів.

45 Див.: Шлоер Б., Сойко І. Німецько-українсько-російський коментований словник з адміністративного права /Загальна редакція Б.Шлоера та Ю.Зайцева. — К.: Український центр правничих студій, 2003. — С 300.

46 Див.: Адміністративна юстиція: європейський досвід і пропозиції для України /Автори-упо-рядники І.Б.Коліушко, Р.О.Куйбіда. — К.: Факт, 2003. — С 14, 394—452.

23

 

>>>24>>>

тично асоціюється з провадженням у справах про адміністративні правопорушення, а у вітчизняній доктрині адміністративного права поняття «провадження» розглядають як особливе відносно загального поняття «адміністративний процес»47. Відповідно, у структурі адміністративного процесу виділяються окремі провадження. На нашу думку, питання про співвідношення понять «процедура» і «провадження» можна розв'язати й іншим чином. Зокрема, під процедурою можна розуміти загальний встановлений порядок розгляду та вирішення справи адміністративним органом (модель провадження), а під провадженням — власне розгляд та вирішення окремої справи (тобто конкретну активну діяльність).

Загалом, грунтуючись на західному досвіді та зважаючи на межі нашого дослідження, можна запропонувати таке визначення адміністративної процедури: адміністративна процедура — це встановлений законодавством порядок розгляду та вирішення адміністративними органами індивідуальних адміністративних справ.

19.2. Административно-процессуальные нормы и административно-процессуальные отношения

Мы уже указывали на то, что материальные нормы административного права не могут быть реализованы хаотично. Как правило, для реализации большинства материальных норм существует определенный порядок. Порядок или процедура реализации норм материального административного права устанавливается системой общеобязательных правил, охраняемых государством. Эти правила закрепляются в нормативно-правовых актах и выступают как административно-процессуальные нормы.

Многие вопросы, связанные с анализом административно-процессуальных норм, их специфики и классификации, уже станови-

245

 

>>>246>>>

лись объектом исследования в специальной литературе1. В результате получены данные, составляющие довольно обширную характеристику административно-процессуальных норм.

Итак, административно-процессуальная норма — это установленное или санкционированное государством обязательное правило, регламентирующее порядок разрешения индивидуальных административных дел, издания правовых актов управления, а также иной порядок реализации материальных норм административного права.

Процессуальные нормы являются особой разновидностью административно-правовых норм.

Им присущи все признаки, свойственные любым нормам административного права: они носят волевой характер, устанавливаются либо санкционируются государством, служат определенной моделью поведения для участников соответствующих управленческих отношений, обладают свойством формальной определенности, общеобязательности, и в случае их нарушения — обеспечиваются возможностью государственного принуждения.

Наряду с общими свойствами административно-процессуальные нормы обладают специфическими особенностями.

Прежде всего, следует отметить, что административно-процессуальные нормы имеют непосредственное отношение к материальным нормам права, так как они определяют процесс применения последних. Своеобразие административно-процессуальных норм заключено, прежде всего, в их обусловленности содержанием тех материально-правовых предписаний и правоотношений, которые они призваны обслуживать. Вместе с тем, материальные нормы должны предшествовать процессуальным, они выступают основой существования процессуальных норм. Таким образом, сфера действия процессуальных норм определяется материальным правом.

Есть все основания говорить о производности процессуальных норм от материальных, об их вторичном характере по отношению к материальным нормам. Данные утверждения не исключают неразрывной взаимосвязи этих норм, так как отмечено, что процессуальные нормы без материально-правовых беспредметны, а материально-правовые нормы без процессуальных — бессильны2. Так, многие материальные нормы остаются бездействующи-

1  Горшенев В. М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистическом обществе. — М., 1972. — С. 202-255; Сорокин В. Д. Административно-процессуальное право. — М.: Юрид. лит, 1972. — С. 77-92; Лория В. А. Административно-процессуальные нормы и их виды / / Советское государство и право. — 1974. — № 11. — С. 27-33; Коренев А. П. Нормы административного права и их применение. — М., 1978. — С. 126-141 и др.

2 Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 85.

246

 

>>>247>>>

ми именно в связи с отсутствием механизма их реализации, отсутствием процессуальных норм. Пока процессуальных норм явно не хватает, что и создает трудности в реализации материальных норм. Следовательно, ослабляются гарантии прав участников административно-правовых отношений, так как они не могут быть реализованы на практике.

К особенностям административно-процессуальных норм относится также то, что они преимущественно адресуются субъектам, наделенным властными полномочиями в сфере государственного управления, что еще раз подтверждает необходимость четкого и неуклонного соблюдения установленного порядка различных управленческих действий именно властными субъектами.

Материальные административно-правовые нормы юридически закрепляют комплекс прав и обязанностей, а также ответственность участников административно-правовых отношений. Такие нормы отвечают на вопрос «что надо сделать для реализации этих прав, обязанностей и ответственности субъектов права?».

Процессуальные же нормы регламентируют порядок реализации указанных прав и обязанностей, а также порядок привлечения к ответственности. Значит, они отвечают на вопрос «как, каким образом делать?»1

Пример. Так, ст. 183 КоАП Украины «Заведомо ложный вызов специальных служб» предусматривает за заведомо ложный вызов пожарной охраны, милиции, скорой медицинской помощи или аварийных служб — наложение штрафа, т. е. определяет «что делать» в случае выявления данного правонарушения. А вот на вопрос «каким образом» налагается штраф — отвечают процессуальные нормы, также предусмотренные в КоАП Украины.

Административно-процессуальные нормы выступают средством реализации не всех материальных норм. К примеру, для соблюдения материальных норм «Правил дорожного движения» процессуальные нормы зачастую не требуются.

Административно-процессуальные нормы обеспечивают реализацию материальных норм не только административного права. Данную функцию они выполняют и по отношению к другим отраслям права (гражданскому, земельному, экологическому, финансовому и т. д.).

В литературе называют несколько факторов, непосредственно влияющих на содержание и форму административно-процессуальных норм2. Во-первых, это управленческий характер регулируемых отношений. Норма административно-процессуального

1 Сорокин В. Д. Административно-процессуальное право. — М.: Юрид. лит, 1972. — С. 80.

2  Процессуальные нормы и отношения в советском праве (в «непроцессуальных» отраслях). — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1985. — С. 114.

247

 

>>>248>>>

права должна закреплять правило осуществления управленческих организационных действий, которое является наилучшим, самым целесообразным и эффективным вариантом разрешения вопроса путем вынесения правоприменительного акта.

Можно проследить влияние некоторых свойств управленческих действий на содержание административно-процессуальных норм. Так, быстрота, оперативность в решении вопросов предопределяют установление довольно кратких сроков в административном процессе (сроки рассмотрения обращений граждан, сроки наложения административных и дисциплинарных взысканий).

Учитывая, что административно-процессуальные нормы реализуются в обширной сфере, которая охватывает деятельность практически всех органов управления и их должностных лиц, а также затрагивает права граждан и законные интересы юридических лиц, административно-процессуальные нормы должны быть просты, по возможности кратки, понятны и доступны для государственных служащих различных уровней, работников разных отраслей и граждан, не имеющих специальной юридической подготовки.

Третьим важным фактором, определяющим административно-процессуальную норму, является сфера правоприменения — регулятивная или охранительная.

При исследовании проблемы административно-процессуальных норм следует обратить внимание на то важное значение, которое имеет вопрос об их структуре. В литературе все чаще указывается на ошибочность представления об обязательном трехчленном составе любой правовой, в том числе и административно-процессуальной нормы1. По нашему мнению, административно-процессуальная норма содержит столько элементов, сколько объективно необходимо требуется для упорядочения и стабилизации регулируемого общественного отношения.

Нам кажется убедительной мысль С. С. Алексеева о том, что реальная правовая норма может состоять из двух элементов: гипотезы и диспозиции, если норма регулятивная, и гипотезы и санкции, если норма охранительная2. Норма может состоять и из одного элемента, в данном случае это обязательно диспозиция. Рассмотрим вкратце форму (структуру) административно-процессуальной нормы.

Гипотеза выступает условием для практической реализации правового поведения. Для осуществления процессуальной деятель-

1  Алексеев С. С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2 т. — Свердловск, 1972. — 1.1. — С. 221—230; Процессуальные нормы и отношения в советском праве (в «непроцессуальных»  отраслях). — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1985. — С. 115.

2 Алексеев С. С. Указ. соч. — С. 222.

248

 

>>>249>>>

ности таким условием выступит потребность в правовом результате, предусмотренном материальной нормой, причем этот результат может быть достигнут только путем принятия правоприменительного акта. Исходя из общей посылки о том, что роль юридического факта, влекущего возникновение административно-процессуального отношения, выполняет соответствующее материальное правоотношение, указание в гипотезе условия о том, что существует материально-правовое отношение, требующее реализации, как правило, излишне. Само административно-процессуальное отношение, а, следовательно, и административно-процессуальная норма, действует лишь постольку, поскольку этого требуют задачи применения материальной нормы. Поэтому, если административно-процессуальная норма опосредует применение материальной нормы, то гипотеза как отдельный элемент нужна далеко не всегда.

Гипотеза необходима, например, в охранительных административно-процессуальных нормах. В качестве юридических фактов, вызывающих такие процессуальные отношения, выступают акты о возбуждении дела (протоколы и т. д.), при помощи и на основе которых и устанавливается фактическое (материальное) событие правонарушения. При отсутствии таких актов процессуальная деятельность просто не возникнет, хотя правонарушение совершено.

Следовательно, большинство административно-процессуальных норм не содержат гипотезы, хотя такое утверждение не может распространяться на все административно-процессуальные нормы.

Неизменным элементом административно-процессуальной нормы выступает диспозиция, т. е. само правило, регулирующее порядок осуществления деятельности различных субъектов в ходе административного процесса.

Что же касается санкции, то очевидно, что она не является непременным элементом любой административно-процессуальной нормы. Необходимость применения мер государственного принуждения возникает тогда, когда участник правоотношения не нарушает или не выполняет своих процессуальных обязанностей. Принуждение в этом случае может выражаться в самых разных вариантах: в отмене правоприменительного акта властного субъекта, в дисциплинарной ответственности должностных лиц, в отказе в рассмотрении заявлений, ходатайств или жалоб и др. Таким образом, за совершение ряда различных нарушений процессуальных норм могут устанавливаться одинаковые (одни и те же) санкции, к примеру, дисциплинарные. Следовательно, обязательное присутствие санкции в каждой норме административного процесса объективно невозможно.

Все административно-процессуальные нормы в зависимости от их содержания могут быть разделены на две большие группы: на административно-юрисдикционные нормы и административно-

249

 

>>>250>>>

процедурные нормы. Первые регламентируют порядок рассмотрения и разрешения различного рода индивидуальных административно-правовых споров и применения принудительных мер в государственном управлении. Вторые регулируют порядок рассмотрения индивидуальных управленческих дел, не носящих спорного характера, т. е. дел позитивного плана. Административно-процедурными нормами урегулирован также порядок издания правовых актов управления.

По юридической силе административно-процессуальные нормы могут подразделяться на установленные законами Украины, указами Президента Украины, а также изданные высшим органом исполнительной власти, центральными и местными органами исполнительной власти и другими уполномоченными субъектами. Основными показателями юридической силы нормы являются в данном случае правовой статус органа, ее издавшего, и его место в иерархии государственных органов.

В. Д. Сорокин предлагает подразделять также административно-процессуальные нормы в зависимости от характера диспозиции на: обязывающие, управомочивающие, рекомендательные и запрещающие; по кругу субъектов права на: нормы, устанавливающие порядок деятельности органов государственного управления и их подразделений, нормы, устанавливающие порядок деятельности объединений граждан, предприятий, учреждений и организаций и нормы, устанавливающие правила для граждан; по действию во времени на: действующие в течение неопределенного времени и действующие на определенный срок; по действию в пространстве на: всей территории государства и на территории отдельной административно-территориальной единицы1.

Классификация административно-процессуальных норм может быть произведена также по степени их самостоятельности на:

а) нормы, составляющие целостный административно-процессуальный акт;

б) процессуальные нормы, содержащиеся в акте наряду с мате-

риальными для реализации последних;

в) процессуальные нормы, содержащиеся в тематических законах (бюджетных, экологических, налоговых и др.) и обеспечивающие реализацию материальных норм данных законов2.

В результате урегулирования управленческих отношений административно-процессуальными нормами возникает новый вид общественных отношений — административно-процессуальные.

1 Сорокин В. Д. Административно-процессуальное право. — М.: Юрид. лит, 1972. — С. 90-92.

2 Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. — М.: Изд. г-на М. Ю. Тихомирова, 1998. — С. 737, 738.

250

 

>>>251>>>

Единственное в юридической литературе всестороннее исследование административно-процессуальных отношений было предпринято ученым В. Д. Сорокиным еще в 1968 г. С тех пор такими исследованиями отечественная правовая наука, к сожалению, похвастать не может.

Процессуально-правовые отношения находятся в такой же связи с материальными правоотношениями, как процессуальное право с материальным правом.

Административно-процессуальные правоотношения представляют собой явление вторичное по сравнению с материальными, ибо служебное назначение процессуальных правоотношений состоит в обеспечении реализации материальных отношений1.

Административно-процессуальные отношения возникают лишь для того, чтобы реализовать материальные нормы, требующие применения, чем и предопределен их служебный характер.

Административно-процессуальные правоотношения — урегулированные правом общественные отношения, которые складываются по поводу разрешения индивидуальных дел в сфере государственного управления, а также издания правовых актов управления органами исполнительной власти, а в предусмотренных законом случаях и иными органами.

Основными чертами административно-процессуальных отношений выступают следующие:

а) они носят управленческий характер;

б) реализуют не только юрисдикционное, но и положительное содержание деятельности органов государственного управления в области правотворчества и правоприменения;

в) являются вторичными, производными в сравнении с матери-

альными правоотношениями2.

Следует отметить, что материальные административно-правовые отношения статичны, а процессуальные — динамичны, т. е. развиваются во времени, движутся в пространстве.

Административно-процессуальные отношения более сложны по своей структуре. Как правило, в процессуальном отношении задействовано большее количество субъектов, и помимо основного процессуального отношения возникают сопутствующие.

Различия между материальными и процессуальными административными правоотношениями могут быть проведены, помимо прочего, по условиям их возникновения. Какие же условия необходимы для возникновения материального административно-правового отношения? Это:

1  Сорокин В. Д. О содержании и видах административно-процессуальных правоотношений // Правоведение. — 1968. — № 2. — С. 51.

2  Застрожная О. К. Советский административный процесс: Учеб. пособ. — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1985. — С. 27.

251

 

>>>252>>>

1.  Наличие нормы права, предусматривающей возможность возникновения такого правоотношения.

2.  Наличие правосубъектности участников данного правоотношения.

3. Наличие юридического факта, порождающего правоотношение.

Для возникновения же процессуального административно-правового отношения этих трех условий недостаточно. Необходимо еще одно — наличие административно-процессуальной нормы. Таким образом, для возникновения административно-процессуального правоотношения необходимы такие условия:

1.  Наличие материальной административно-правовой нормы.

2.  Наличие административно-процессуальной нормы.

3.  Правосубъектность участников правоотношения.

4.  Юридический факт.

Отметим, что юридическим фактом в данном случае будет выступать материальное административно-правовое отношение.

Административно-процессуальные правоотношения могут быть классифицированы по различным основаниям. В частности, по соотношению прав и обязанностей участников правоотношений на: горизонтальные административно-процессуальные отношения, возникающие между субъектами, друг другу не подчиненными, находящимися на одном и том же правовом уровне; вертикальные административно-процессуальные отношения, возникающие между взаимно подчиненными субъектами; диагональные административно-процессуальные отношения, имеющие черты сходства с вертикальными и складывающиеся между выше- и нижестоящими субъектами, входящими в различные системы органов управления.

По аналогии с административно-процессуальными нормами, административно-процессуальные отношения могут подразделяться по содержанию на: административно-процедурные процессуальные правоотношения и административно-юрисдикционные процессуальные правоотношения.

Деление административно-процессуальных правоотношений производится также по видам административных производств.

В заключение следует отметить, что вопрос о дальнейшем исследовании сущности административно-процессуальных норм и отношений приобретает важное теоретическое и практическое значение. В проекте Концепции реформы административного права Украины особое внимание уделяется необходимости развития и совершенствования административно-процессуальных норм, регламентирующих «позитивную» управленческую деятельность.

Исследования проблемы административно-процессуальных норм уже позволяют сделать определенные обобщения. Так, ученые отмечают вторичность, производность процессуальных норм

252

 

>>>253>>>

по отношению к материальным, их организационно-процедурный, управленческий характер, особый круг субъектов принятия и применения норм административно-процессуального права. Однако этот анализ отражает преимущественно формально-юридическую характеристику норм. Задача теперь состоит в том, чтобы на основе дальнейших исследований выработать предложения по совершенствованию содержания и формы процессуальных норм, которые были бы адекватны сущности самих организующих правоприменительных отношений.