7. Августин Аврелій «Сповідь»

Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 — 28 серпня 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а відсуб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Остаточне навернення Августина описане в книзі VIII знаменитої «Сповіді». Ця подія перевернула все життя Августина. Задум написати „Сповідь” родився у Августина в середині 390-х рр. Приводом для цього стали наступні події. В кінці 394 р. друг Августина Аліпій почав листування з Пауліном, пресвітером італійського міста Нола і проповідником аскетичного способу життя. Паулін, цікавлячись чужим інтимно-релігійним досвідом, попросив Аліпія розказати про своє життя. Аліпій — чи то по своїй скромності, чи то через брак часу — не зробив цього, а звернувся до Августина. І той погодився. Продовження листування між Пауліном і Августином не збереглось. Проте немає сумніву, що після того, як Августин написав і відіслав біографію Аліпія, Паулін попросив його розказати і про себе, спеціально використавши тему звернення.

Жанр житійної літератури до кінця IV ст. мав свою історію і сталу традицію. Розповіді про різноманітні „звернення” широко циркулювали в християнському середовищі. Характерними рисами були: розповідь про дві несхожі частини життя, важкий шлях до істини, раптове прозріння, сходження благодаті і т. д.

Проте створений Августином твір в основних рисах був насправді оригінальним і неповторним. Назва „Сповідь” (Confessiones можна буквально перекласти як „Признання”) об’єднало три значення поняття сonfessio: розкаяння в гріхах, вдячність Творцю і сповідування віри. Саме тут захований принцип композиційної єдності, яка пов’язує перші дев’ять, перехідну десяту і заключні три книги „Сповіді”. „Сповідь” розповідає про той кінцевий підсумок, до якого, на думку Августина, повинен прийти кожен християнин. При цьому вона змальовує нам шлях конкретної людини. В „Сповіді”, таким чином, дуже вдало об’єднані два плани: з одного боку, на розповіді лежить відбиток вічних та необхідних для християнина істин, і тут йдеться про типове і обов’язкове; з другого — ця оповідь унікальна завдяки неповторності індивідуальної людської ситуації її автора. До того ж, від цього автора ми можемо очікувати найбільшої щирості.

Августин знаходиться біля самих витоків жанру автобіографії. Він є його першим видатним представником і в багатьох відношеннях — засновником. Звісно ж, у нього були попередники і на християнському, і на язичницькому підґрунті. Деякі елементи автобіографічного твору можна знайти, наприклад, в VII листі Платона, „Записках” Цезаря, „Листах” Сенеки, а особливо Марка Аврелія. Проте „Сповідь” є першою „справжньою” автобіографією, де наявні всі елементи жанру в повному і концентрованому обсязі.

Специфіка автобіографії як жанру полягає, очевидно, в тому, що тут ми маємо справу не так з літературною формою, як зі звичною формою викладу індивідуального людського досвіду. Зрозуміло, що автобіографія не є аж такою строгою по своїй формі, як, наприклад, епос, лірика чи драма. Своєї специфіки вона набуває завдяки високій мірі тотожності автора розповіді з тим особистим досвідом, який ним описується. Творець автобіографії завжди дивиться на світ крізь призму своєї особистості; він показує світ таким, яким той існує (чи повинен існувати) для цієї людини, в ній і через неї. Обов’язковою суттєвою властивістю відношення „я — світ” є, отже, глибоке самоусвідомлення і певна щирість — та внутрішня правдивість, яка є гласом совісті. Особливо відвертою є лише сповідь „внутрішнього” біографа, йому одному відомо те, чого не може висловити і описати жодна інша людина. Тут важливий хід внутрішніх подій, генезис особистих рішень, психологічна мотивація вчинків. Будь-який результат чи певний підсумок з’являється тут в процесі свого народження.

Саме тому можна вважати психологічну сповідь, автором якої був Августин, надзвичайно „автобіографічною” розповіддю. Глас совісті звучить тут на достатній висоті, єдино можливій перед лицем Творця та свідчить про сердечну щирість її автора.

8.Жан-Жак Руссо «Рассуждение о происхождении и основания неравенства между людьми»

Жан Жак Руссо – один із самих видатних мислителів епохи Просвітництва. Народився Руссо в 1712 році в Женеві, в сім’ї ремісника-годівника, і не отримав систематичної освіти, ще дитиною був відданий на навчання до гравера, але втік, не витримавши побоїв та холоду. Так розпочинається його блукацьке життя. Багато разів він перетинав Францію і Швейцарію, перепробував багато професій. Сформованою людиною повертається до Парижа, знайомиться з кращими представниками нової буржуазної інтелігенції, публіцистами та філософами. Соціально-філософські погляди Руссо знайшли відображення в його трактатах. В "Роздумах про початок і підставу нерівності між людьми" (1755) Руссо розвинув ідеї, раніше висловлені в інших його творах.

За описом Руссо, спочатку люди жили, як тварини. У них не було нічого суспільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Вони були рівні між собою і вільні. Руссо показує, що в міру вдосконалення навичок і знань людини, знарядь її праці складалися суспільні зв'язки, як поступово зароджувалися соціальні формування - сім'я, народність. Період виходу зі стану дикості, коли людина стає суспільною, продовжуючи залишатися вільною, зображується Руссо "найщасливішою добою". Подальший розвиток цивілізації, з його точки зору, було пов'язане з появою і зростанням суспільної нерівності, або з регресом свободи. Першою виникає майнова нерівність. Згідно з ученням, вона стала неминучим наслідком встановлення приватної власності на землю. На зміну природному стану з цього часу приходить громадянське суспільство.  З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розгорається запекла боротьба. Багаті, ледь встигнувши насолодитися своїм становищем власників, починають думати про "поневолених своїх сусідів". На наступному щаблі в суспільному житті з'являється нерівність політична. Для того щоб захистити себе і своє майно, хтось із багатих склав хитромудрий план. Він запропонував нібито для захисту всіх членів суспільства від взаємних розбратів і зазіхань прийняти судові статути і створити мирові суди, тобто заснувати публічну владу. Всі погодилися, думаючи знайти свободу, і "кинулися прямо в окови". Так було утворено державу. На даному ступені майнова нерівність доповнюється новим - поділом суспільства на правлячих і підвладних. Прийняті закони, за словами Руссо, безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворивши "спритну узурпацію в непорушне право", і заради вигоди небагатьох "прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні". Нарешті, остання межа нерівності настає з переродженням держави в деспотію. У такій державі немає більше ні правителів, ні законів - там тільки одні тирани. Окремі особи тепер знову стають рівними між собою, бо перед деспотом вони - ніщо. Коло замикається, говорив Руссо, народ вступає в новий природний стан, який відрізняється від колишнього тим, що являє собою плід крайнього розкладання.