Британська колоніальна імперія

Англійська експансія в Ірландії розпочалася ще в XII ст. за Генріха II Плантагенета. Саме Ірландія стала де-факто першою колонією Англії.

Перша англійська колонія в Північній Америці була заснована у 1607 р. Однак, аж до буржуазної революції надбання нових колоніальних володінь не входили до числа пріоритетів зовнішньої політики держави. Англійські королі боролися за гроб Господній в Палестині (Річард Левове Серце) та за давні лени королівських родин (Нормандія, Анжу, Пуату та ін.) в континентальній Європі. Виснажлива Столітня війна з Францією, загалом малорезультативне втручання у європейські справи під час Тридцятилітньої війни призвели у кінцевому підсумку до зміни зовнішньополітичних орієнтирів. Вихід на політичну арену буржуазії змусив Англію здійснити своєрідну переоцінку цінностей в сфері міжнародного життя. Якщо монархи і феодальна знать шукали за межами держави химерної «слави» і нових ленних володінь, не рахуючись особливо з людськими та матеріальними втратами, то буржуазія активно добивалася нових ринків збуту і сировини, нових можливостей прибуткового застосування свого капіталу.

Буржуазна революція серед. XVII ст. вивела Англію на арену боротьби за колоніальний поділ світу. У трьох кривавих англо-голландських війнах 1652-1654, 1665-1667 та 1672-1674 рр. було зломлено опір одного з найважливіших конкурентів. Поступово занепала колись могутня Іспанія, чий флот відкривав Америку та морські шляхи до далекої Індії. Основним суперником Англії в боротьбі за колоніальний поділ світу після занепаду Іспанії аж до 1789 р. виступала Франція. Інтереси обох країн найгостріше стикалися у Вест-Індії. Тут Англії належала Ямайка, Барбадос та ряд інших островів, а Франції - відповідно Сан-Домінго, Мартиніка, Гваделупа. У Північній Америці Англії належали 13 колоній, що пізніше складуть основу майбутніх Сполучених Штатів, Франція володіла Канадою та Луїзіаною. В Індії англійськими були Мадрас, Бомбей і Калькутта, французькими - Пондішері та Чандернагор. Французька революція 1789 р. згодом вирішила і це суперництво на користь Англії - те, що не було захоплене англійцями під час воєн з революційною Францією, Наполеон відпродав Сполученим Штатам (Луїзіана).

У XIX ст. англійська колоніальна експансія поширюється на найвідцаленіші куточки світу. У 1914р. Великобританії належали 57 відсотків території колоній та 71 відсоток залежного населення світу. Іншими словами, колоніальні володіння цієї країни перевищували заморські надбання Франції, Іспанії, Португалії, Голландії та усіх інших колоніальних країн, разом узятих.

За рахунок чого вдалося створити і утримувати цю світову імперію?

Часто територіальні надбання досягалися силою зброї. Так, у 1755 р. воєнне протистояння з французами у Канаді перекинулося навіть на Європу. В 1756 р. між Англією та Пруссією був укладений т. зв. Уайтхолльський союзний договір, спрямований проти Франції. В 1756-1763 рр. тривала Семирічна війна, у яку проти Пруссії і Англії були втягнуті Австрія, Росія, Швеція, Саксонія, більшість німецьких держав. Згодом, до конфлікту підключилися практично усі тогочасні європейські країни. Скориставшись війною, Англія відторгла від Франції Канаду (1760 р.), частину Луїзіани та більшість французьких колоній в Індії. Англійська колоніальна імперія в ході війни була розширена також за рахунок іспанських колоній.

З останньої третини XVIII ст. в англійській торгівлі з Китаєм провідне місце займав контрабандний опіум, виготовлений на бенгальських плантаціях Ост-Індської компанії. Цим не лише викачувалося з Китаю монетне срібло, але й готувалися передумови для наступного військового вторгнення.

Ост-Індську компанію британський уряд обклав щорічним податком у 400 тис. ф. ст., сплачувати який було не під силу. За законом Пітта Молодшого (1784 р.) фактична влада над англійськими колоніями у Індії перейшла до рук Контрольної ради, яка призначувалася урядом. Французька буржуазна революція і наступні європейські війни дещо сповільнили британську колоніальну експансію, оскільки основні зусилля армії і флоту були відтягнуті до Старого Світу. Однак, уже у 1815 р. Англія захопила Непал, приєднала до своїх індійських колоній відірвані у Бірми провінції Ассам і Аракан (1826р.), північно-західні провінції Афганістану (1839 р.), індійські князівства Пенджаб і Кашмір (1849 р.).

Експансія наростала і в інших геополітичних напрямках. Так, у 1819р. був захоплений Сінгапур, що встановлювало британський контроль над морськими комунікаціями Європи з Далеким Сходом. У 1839р. Англія захопила порт Аден у зоні виходу з Червоного моря до Індійського океа-і»у, в 1841 р.- північну частину острова Борнео і важливий острів Абуан в Китайському морі. У 1839р. розпочалася

війна з Китаєм. Договори 1842-1843 рр., які поклали край цій війні, дозволили надовго закріпитися у переможеному Китаї, зокрема, у Гонконзі.

У 1840 р. англійський флот захопив багаті острови Нової Зеландії, заселені народом маорі. У 1848р. вдалося установити контроль над Оранжевою республікою бурів (вихідців з Голландії”) на Півдні Африки. І хоча після бурського повстання 1852 р. довелося визнати незалежність Оранжевої республіки, вона опинилася у зоні сильного економічного впливу Англії.

В першій пол. XIX ст. розпочалася посилена колонізація і експлуатація Канади та Нового Південного Уелльса (в Австралії”). Якщо у 1800 р. англійські і французькі колоністи в Канаді складали не більше 476 тис. чол., а населення Нсзого Південного Уелльса не перевищувало 20 тис. (в основному засланці), то у 1851 р. після кількох хвиль колонізації біле населення Канади зросло до 2436 тис., Австралії - 438 тис., Нової Зеландії- 27 тис. Торговельний обмін з колоніями дозволяв нарощувати експорт власної промислової продукції, отримуючи дешеву сировину та продукти харчування.

Освоєння колишніх іспанських та французьких колоній Вест-Індії та Карибського басейну базувалося на широкому використанні рабської праці чорношкірого населення Африки. Якщо в 1730 р. до ліверпульського порту було приписано 15 невільничих кораблів, то в 1792 р. їх уже налічувалося 132. На англійських плантаціях Ямайки в 1690 р. працювало 49 тис. рабів, а до 1820 р. сюди привезли ще 800 тис. невільників. Високою серед них була смертність. Так, у тому ж 1820 р. на плантаціях Ямайки залишилося 340 тис. чорношкірих, тобто втрати населення катастрофі-чно перевищували природній приріст і покривалися .пише за рахунок механічного приросту.

Важливим актом англійського уряду стало скасування рабства у колоніях Вест-Індії (з 1833 р., повністю - з 1837 р.). Рабовласники отримали від держави величезну компенсацію - 29 млн ф. ст. Англійський уряд виграв у тому, що було знято загрозу масового повстання рабів. Лондон також розраховував, що звільнена праця дасть позитивний результат у економічному змаганні з виробниками цукру на Кубі і Маврикії.

Уже на середину XIX ст. Англія стала найбільшою колоніальною державою світу: територія її колоніальних володінь у 1850 р., без врахування Індії, становила 11 700 тис. кв. км, а населення цих колоній - 160 млн чол. «Імперія, над якою ніколи не заходить сонце»,- так дещо поетично називали її сучасники. Британські школярі розучували віршики Р. Кіп-лінга (того самого, що написав «Мауглі»):

Вокруг земного шара британская вода, Идут по океану британские суда.

Англійські колонії в др. пол. XIX ст. можна умовно поділити на 2-3 типи. Перший - це т. зв. переселенські, утворені переважно вихідцями з самої Англії. Вони перебували у відносно сприятливому становищі. Населення отримувало режим адміністративної, а далі і політичної автономії. Першою самоуправління одержала Канада. У 1851 р. її населення складало 2,4 млн чол., у 1860- 3,36 млн, у 1870-3,83 млн чол. Ще в кін. 40-х рр. XIX ст. англійський уряд надав канадському парламенту право створювати автономний уряд з числа представників партії, яка зібрала більшість голосів на місцевих виборах. У 1854р. канадським властям було надано право розпоряджатися місцевим земельним фондом, а у 1859 р. знову ж таки з ініціативи британського уряду було скасовано торговельну монополію Компанії Гудзонової Затоки на зовнішню торгівлю цієї поки що британської колонії зі Старим Світом. Це дозволило подолати наростаючу опозицію місцевих сепаратистів та прихильників возз’єднання з США. У 1866 р. уряд Сполучених Штатів посилив тиск на Канаду у питаннях міждержавної торгівлі, намагаючись тим самим стимулювати її розрив з Англією. У відповідь, у грудні 1866 р. англійський уряд погодився затвердити текст конституції, виробленої п’ятьма канадськими провінціями (Верхня Канада, Нижня Канада, Нова Скотія, Нью-Брунсвік та о-в Едуарда). Провінції отримували значну автономію, федеральний парламент складався з двох палат. До нижньої палати кожна провінція посилала депутатів в залежності від кількості виборців. А до сенату з 72 членів 24 члени комплектувала Верхня Канада, 24 - Нижня Канада та решта 3 провінції надсилали ще 24 сенаторів. Представником корони з правом затвердження законодавчих актів канадського парламенту англійським урядом призначався генерал-губернатор. Вступила в дію нова конституція («Акт про Британську Північну Америку») 29 березня 1867 р. Нове державне утворення дістало назву «домініону». В галузі внутрішнього самоуправління ця держава мала значну самостійність, в подальшому компетентність канадського парламенту та місцевого уряду розширювалася.

Аналогічно ще 1852 р. набула представницького правління з відповідальним міністерством Нова Зеландія, дещо пізніше - Новий Південний Уелльс, Південна Австралія, Вікторія, Тасманія. Правовий статус домініонів тривалий час регулювався Актом 1865 р. «Про дійсність колоніальних законів». Згідно цього документа, закони, що приймаються в домініонах (і колоніях узагалі), не повинні суперечити тим імперським законам, що прямо стосуються даної території. Здавалось би, це мало провокувати постійні конфлікти метрополії і домініонів. Разом з тим втрата 13 північноамериканських колоній у 1776-1783 рр. диктувала імперському уряду досить помірковану лінію поведінки щодо колоній першого типу. Розширення їхніх прав відбувалося еволюційним шляхом, без гострої боротьби та військового протистояння. Так, після затвердження британським урядом у 1900 р., наступного 1901 р. вступила у дію Конституція Австралійської Співдружності.

До другого типу колоній належали володіння, населені переважно місцевим населенням, чисельність якого у сотні раз перевищувала колоніальну адміністрацію. Прикладом може служити Індія, де тривалий час вдавалося блискуче застосовувати формулу - «Поділяй і владарюй». Англійські власті штучно підтримували феодальну роздробленість країни, розмежованої на більш ніж 600 князівств. Дешеві англійські товари підривали місцеву промисловість, зокрема текстильну. Ще однією складовою успішного збереження колоніального гніту стала державна політика терору щодо національно-патріотичних сил. Так, після початку 11 травня 1857 р. повстання сипаїв (наймані солдати Ост-Індської компанії) його придушення відбувалося з надзвичайною жорстокістю. Полонених страчували, прив’язуючи до жерла гармати. Звичайно «собівартість» такого розстрілу зростала неймовірно, зате головну роль відігравав психологічний ефект. Згідно місцевих вірувань, душа такого розірваного на шматки загиблого не мала спокою в загробному житті. Одночасно, англійські власті проголосили недоторканність крупних земельних володінь, що стимулювало масовий перехід місцевих поміщиків на сторону колонізаторів. Як один із наслідків цього повстання у 1858р. Ост-Індська компанія була остаточно ліквідована, уся Індія перейшла під безпосереднє управління англійського уряду. Спеціальна прокламація 1 листопада 1858 р., підписана королевою Вікторією, декларувала «твердий намір надати життя усім древнім правам, пов’язаним із земельною власністю». Це слід було розуміти як відмову колоніальної адміністрації на майбутнє оголошувати будь-чиї володіння власністю англійської корони в надзвичайному порядку. Були реорганізовані вірні сипай-ські частини, збільшено чисельність англійського офіцерського корпусу, артилерія та технічні частини відтоді мали комплектуватися виключно з британців. У 1859 р. повстання сипаїв було остаточно придушене.

Подібна тактика, тобто відхід від відвертого пограбування місцевих ресурсів з допомогою податкового пресу до викачування капіталів більш «цивілізованими» способами (наприклад, засобами монополії зовнішньої торгівлі), застосовувалася надалі і в інших колоніях другого типу. Зовні це носило характер безкорисливої «опіки над відсталими племенами і народами». Кіплінг в одному з віршів навіть зворушливо писав щодо цього про якийсь особливий «тягар білих».

У 1880р. площа Британської імперії за рахунок нових захоплень складала уже 20 млн кв. км, в кінці сторіччя вона зросла до 33 млн кв. км, а населення імперії в 1900 р. становило 370 млн чол. У 1885 р. було приєднано Бірму, а у 1887 р.-увесь Малаккський півострів. 1877р. до Британії приєднано о-в Борнео і т. д. Однак, найбільші успіхи були досягнуті в Африці. У 1882 р. Англія захопила Єгипет, у 1884 р.- Сомалі, у 1890 р. приєднала Занзібар.

Для забезпечення своїх територіальних претензій у країнах колоніального світу англійський уряд у 1889 р. провів через парламент закон про флот, в силу якого Британія повинна була зберігати перевагу сил на морі над «двома найбільшими морськими державами». На той час такими виступали Франція і Росія, що автоматично вело до загострення військового протистояння з обома цими, поки що лише потенційними ворогами. З Францією справа дійшла до гострих зіткнень: у липні 1893 р.- в Сіамі (Південно-Східна Азія), в 1898 р.- в Судані.

Іноді до третього типу колоній відносять Ірландію, давнє завоювання Англії. Жорстоко розправився з ірландським визвольним рухом 1641-1649 рр. Олівер Кромвель. У 1870 р. буржуазна ірландська Асоціація гомруля (самоуправління) висунула досить помірковану програму політичної автономії Ірландії в рамках Британської імперії. З метою ослаблення ірландського національно-визвольного руху Лондон у XIX ст. вдавався до поміркованих реформ. Так, у 1869 р. через англійський парламент було проведено закон про відокремлення в Ірландії церкви від держави (офіційна англіканська церква втрачала колишні важелі тиску на ірландських католиків). У 1885 р. було асигновано 50 млн ф. ст. на викуп землі у ірландських поміщиків з

метою її наступного перепродажу дрібними ділянками місцевим селянам. Тим самим намагалися підірвати матеріальну базу ірландського сепаратизму, провідні позиції в якому на той час належали місцевим поміщикам-дворянам. Однак, уже в 1887 р. консервативний кабінет Солсбері провів т. зв. Білль про злочини, що призупиняв у Ірландії дію Законів про недоторканність особи та надавав уряду надзвичайних повноважень. Тим самим було вчинено поворот від «політики пряника до політики батога». У 1899 р. консерватори були вимушені повернутися до загравання з ірландським селянством, асигнувавши ще ЗО млн ф. ст. на викуп поміщицьких земель з метою їх подальшого перепродажу дрібним власникам. До 1913 р. з 19 млн акрів орної землі 11 млн уже перебували у руках селян. Національна буржуазія Ірландії перебирає прапор визвольної боротьби з рук колишнього лідера - земельної аристократії. У 1905 р. була створена партія Шінн Фет (досл. «Ми самі».- Авт.), яка поставила завдання економічного звільнення Ірландії з перспективою створення власного парламенту і досягнення самоуправління. Важливим засобом боротьби визнавався бойкот англійських товарів. У квітні 1912 р. на розгляд британського парламенту було винесено Білль про гомруль (самоуправління) Ірландії. Передбачалося створення двопалатного (верхня палата призначалася англійським королем) парламенту, чиї функції не поширювались би на зовнішню політику, питання війни і миру, зовнішню торгівлю, оподаткування, розпорядження земельною власністю та управління поліцією і армією. Після дебатів в англійському парламенті зі складу Ірландії було «виключено» Ольстер, що викликало протести ірландців. Криза тривала до початку 1914р. і закінчилася доволі хитким компромісом.

Початок XX ст. не ознаменував серйозних зрушень у колоніальній політиці Англії та її урядів, незалежно від партійної орієнтації останніх. Якщо домініони продовжували нарощувати свої права, то доля іншонаціональних колоній залишалася невизначеною і складною. Услід за Канадою та Австралією статус домініона в 1907 р. отримала Нова Зеландія, а у 1910 р.— Південне-Африканський Союз. Домініони починають претендувати на право самостійно визначати власну зовнішню політику і навіть чинити вплив на політику своєї метрополії. Так, в 1909 р. у складі канадського уряду був створений департамент зовнішніх справ, а у 1911 р. ця країна уклала самостійний торговий договір з США без усякої участі Англії.

На імперській конференції, скликаній у Лондоні в 1902 р., у відповідь на заклики центрального уряду збільшити внески домініонів у оборону імперії, Канада оголосила, що її внеском стане створення власного військово-морського флоту. На наступній імперській конференції 1907р. ідентичну позицію зайняла Австралія. Конференція 1907р. прийняла рішення, що віднині імперські конференції повинні скликатися кожних чотири роки, та зафіксувала статус конференції як верховного органу імперії. Крім того, було визначено юридичний статус її учасників - зібрання суверенних і рівних держав, де представник Англії був оголошений «першим серед рівних». Де-юре його становище мало чим відрізнялося від інших, фактично домініони набували рангу самостійних держав. Негайно після завершення конференції англійське Міністерство колоній було реорганізоване і перейменоване в Міністерство у справах домініонів. Імперська конференція 1909 р. ознаменувалася заявою Нової Зеландії про початок створення власного військово-морського флоту. Конференція 1911 р. закріпила право домініонів брати участь у обговоренні питань зовнішньої політики імперії. Фактично, за півстоліття домініони пройшли шлях від колоній до суверенних держав. Знаменно, що еволюція їх фактичного і юридичного становища проходила мирним шляхом, без кровопролить, без зіткнень з поліцією і регулярною армією імперії.

Рекомендована література

Краткая Всемирная история. Кн. 1. - М.: Наука, 1967.- С. 310-319,458-473,486-502.

Мортон А. Л. История Англии.- М.: Иностранная литература, 1950.

Страхов Н. Н. Основные закономерности становления буржуазного государства и права в Англии, Германии, Франции и Северной Америки.-Харьков, 1978.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.-М.: Юридическая литература, 1984.-С. 166-179.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.- К.: Вентурі, 1995.- С. 72-76.