3.Логіка епохи Відродження і Нового часу

У епоху Ввідродження антропоцентричний характер розвитку філософії відбився й на розвитку логіки. Боротьба проти схоластики характерна для усіх мислителів-логіків цього періоду. Критика розгорнулася навколого схоластизованого вчення Арістотеля, Так, Бернардіно Телезіо називав аристолелевське вчення прикриття незнання мудрими термінами, вважав, що замість спостереження за явищами природи філософ прагну «керувати» досвідом, нав’язуючи упередженні поняття.

Еразм Роттердамський у творах «Похвала мудрості» і «Листи темних людей» висміював логіку схоластів, які проголошують, на його думку, безглузді промови про ідеї, форми, всезагальне.

У період Відродження була здійснена спроба визначити предмет логіки. Так, Лоренцо Валла і П’єр Раме започаткували так звану риторичну логіку. У ХVІ ст.. Дзабарелла вимагав суворо розмежувати логіку і онтологію. На його думку, предметом логіки є мислення, а не об’єктивно існуючі речі. Він побачив і обґрунтував взаємозв’язок індукції і дедукції. Меланхтон головним завданням логіки вважав надання науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття. Томаззо Кампанелла в основу пізнання поклав чуттєвий досвід та індуктивний метод

Для історії логіки важливе значення має творчість Леонардо да Вінчі, який в основі пізнання природи поставив математику, яка достовірно формулює закони природи, руйнує вигадки та софістичні словесні хитрощі

Таким чином, в епоху Відродження розвиток логіки йшов у таких напрямках:

1. активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції;

2. розвиток математики і поширення засобів на різні сфери пізнання;

3. виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки

Подальший розвиток логіки пов'язаний з виникненням у надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, розвитком дослідних наук, техніки наукового експерименту і наукового знання взагалі. Особлива роль у розробці логіки цього періоду належить таким видатним мислителям, як англійський філософ Ф. Бекон (1561—1626), французький учений Р. Декарт (1596—1650), німецький математик Г. Лейбніц (1646—1716) та ін.

Родоначальник англійського матеріалізму Ф. Бекон не­примиренно виступав проти середньовічної схоластики як головної перешкоди на шляху пізнання природи. Він твер­див, що схоластика плідна в словах, але безплідна у справах і не дала світу нічого, окрім чортополоху суперечок. У своїй головній праці "Новий Органон" Ф. Бекон заклав основи індуктивної логіки. Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків предметів і явищ навколишньої дійсності, він розробив методи визначення причинних зв'язків між явищами. Розробка цих методів на­укової індукції була запропонована пізніше Гершелем, Уевел-лем і Дж. Ст. Міллем. Бекон запропонував індукцію через виключення, тобто при якій вилучаються неістотні умови виникненя і існування досліджуваного явища, а враховуються лише істотні ознаки і якості.

Томас Гоббс вважав, що науковим методом філософії повинна стати логіка як наука про істини і хиби. З застосуванням математичних знань. Істотне місце в логіці гоббса мала теорія знаків. Визнаючи нерозривний зв’язок мислення і мови, він розглядав логіку як:

1. вчення про імена (поняття, ідеї),

2. речення (висловлювання, судження),

3. поєднання речень (умовиводи і доведення),

4. вчення про істину і хибу,

Він створив класифікацію імен, велике значення приділяв операціям поділу понять, їх обмеженню і узагальненню.

Рене Декарт, визнаючи середньовічну схоластику і схола­стичну логіку, слідом за Ф. Беконом оголосив створення такої філософії і логіки, яка слугувала б практиці, посилюючи па­нування людини над природою. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт вбачав головне завдання у створенні наукового методу. Але якщо Бекон як метод експериментального пізнання висував на перший план індукцію, то Декарт, виходячи з даних мате­матики, віддавав перевагу дедукції. Послідовниками Декар-та А. Арно і П. Ніколь у 1662 р. було написано підручник з логіки — "Логіка, або Мистецтво мислити", відомий під на­звою "Логіка Пор-Рояля", в якому ставилося завдання звільни­ти логіку Аристотеля від схоластичних перекручень. "Логі­ка Пор-Рояля" тривалий час вважалася основним керівниц­твом із формальної логіки.

Важливий крок у розвитку ідей математичної (символіч­ної) логіки зробив Г. Лейбніц. Застосувавши до логіки мате­матичний метод, він намагався побудувати логіку як матема­тичне обчислення ("універсальна характеристика"). Лейбніц першим використав символи для позначення логічних пос­тійних (символи для позначення змінних були введені Арис-тотелем), започаткувавши розробку принципів побудови де­дуктивних теорій, першим дав чітке формулювання закону достатньої підстави. Значну увагу він приділяв законам логіки, аналізував основні форми мислення. Лейбніц поділяв судження на аналітичні (вічні істини) і синтетичні (випадкові істини).

Подальший етап розвитку логіки пов'язаний з іменем видатного німецького філософа І. Канта (1724—1804). Кант надав логіці чітко вираженого формалістичого характеру. Вона розглядається ним як наука про голі форми мислення, не тільки не пов'язані зі змістом мислення, а й не залежні від нього. Лексичні форми і закони мислення Кант оголосив апріорними (додослідними) нормами, які ніколи не виника­ли і не розвивалися, а просто дані людському розуму в гото-_{паяі Ня} думку Канта, логіка з часу Аристотеля не зТбиГаТод-о™ кТку^У вперед' і має абсолютно замкнений, никінчений характер.

Важлива роль в обґрунтуванні матеріалістичного погля­ду на логіку належить М. В. Ломоносову, О. М. Радищеву, 0. І. Герцену, І. М. Сєченову, К. А. Тимірязєву та ш. Логічні проблеми розроблялися й такими відомими логіками, як М. Коринський, Л. Рутковський.

У середині XIX ст. виникла математична (символічна) логіка. Як уже зазначалося, основи математичної логіки були закладені Лейбніцем, а ряд ідей математичної логіки виник ще в середньовічній схоластиці і навіть у логіці давніх стоїків. Але Лейбніц не залишив по собі школи, і його ідеї невдовзі були забуті². Тому виникнення математичної логіки як на­уки пов'язують із працями англійського математика Дж. Буля (1815—1854), німецького математика і логіка Е. Шредера (1841—1902), астронома і логіка П. С. Порецького (1846— 1907) та ін. учених.

В історії математичної логіки виділяють такі періоди:

1) Історично першою формою математичної логіки був період алгебри логіки (Дж. Буль, Е. Шредер, П. С. Порецький). Цей період характеризується пристосуванням методів математи­ки до логіки.

2) Другий період розпочинається із появою праці Г. Фреге (1848—1925) "Обчислення понять" (1870) і харак­теризується використанням логіки з метою обґрунтування самої математики.

3) Третій період — це сучасний період роз­витку математичної логіки. Він пов'язаний з появою три­томника Б. Рассела та А. Уайтхеда "Принципи математики" (1910—1913), німецького математика Д. Гільберта (1862— 1943) "Основні риси теоретичної логіки" (1928), працями К. Геделя, А. Тюрінга, Е. Поста, Р. Петер, А. М. Колмогорова, П. С. Новикова, А. А. Маркова, С. М. Яновської та ін.

Математична логіка виникла як гілка традиційної фор­мальної логіки, що розвивалася відповідно до потреб матема­тики. Порівняно з традиційною (аристотелівською) логікою ма­тематична логіка досягла вищого ступеня наукової абстракції і формалізації, унаслідок чого вона відображає досліджувану нею галузь точніше й адекватніше. На основі досягнень мате­матичної логіки відкриваються ширші можливості для механізації окремих сторін розглянутої діяльності людини.