80. Становлення редагування в Україні. Львівська та Київська школи редагування.

У часи середньовіччя в Україні у великих майстернях, де виготовляли рукописні книги, працювали так звані "справники", які звіряли переписані копії з оригіналами книг. "Справники" виконували одночасно функції і коректора, і редактора, і текстолога. "Справником" був і першодрукар і. Федоров, який прибув в Україну (до Львова) з Москви. У XVII ст., у друкарні Києво-Печерської лаври коректорів називали "столпо-правителями", а у Львівській братській школі —"дозорцями". До їх обов'язків входило пильнувати, щоби текст, схвалений "справниками", друкарі правильно набрали. У XIX ст. українські вчені зробили значний внесок у збір закономірностей для майбутньої теорії редагування. Тут маємо на увазі теорію значень слова видатного українського мовознавця О. Потебні. У сер. XIX ст. відомим видавцем і редактором був П. Куліш, який досконало знав укр. мову' (він виправляв рукописи на свій смак і розсуд). Значну роль у практиці редагування українських видань кінця XIX — початку XX ст. відіграв і. Франко. У час входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій видав­нича справа розвивалася мало. Українська мова, зокрема в Росії, була заборонена, а, значить, друковану продукцію нею не публікували. У час б-би за незалежність Укр.ї держави в журналі "Книгарь", що виходив у Києві в 1917 — 1920 р., вчені-дослідники ставлять деякі проблеми редагування (композиція видань навчальної та популярної літератури; нормованість мови; дослідження видавничої діяльності відомих представників української культури та ін.). Визначну роль у видавничій справі в період 20—30-х років відіграють видатні вчені М. Грушевський та І. Огієнко. Зокрема, М. Грушевський був одним із фундаторів україн­ського академічного книговидання. Як редактор він відзначався винятковою об'єк­тивністю в редагуванні авторського тексту, а також чітко визначав допустимі межі втручання в нього (так, навіть достеменно знаючи, що в тексті є помилки, він все ж не виправляв їх сам, а просив зробити це автора)⁴. На виняткову увагу як редактора заслуговує і спадщина І. Огієнка. Він, як ніхто інший, зробив дуже багато для становлення в Україні єдиних лінгвістичних норм редагування⁵. Крім того, І. Огієнко одним із перших почав формулювати постулати, тобто найбільш узагальнені норми, редагування (додаток 2). Після ліквідації незалежної держави розвиток редагування в Україні відбувався в складі СРСР. Його центром став Український поліграфічний інститут (тепер — Українська академія друкарства), який після Другої світової війни перевели з Хар­кова до Львова. Спеціалісти цього інституту створили так звану "львівську школу редагування".

До числа перших монографічних видань цієї школи належать праці Р. Іванченка "Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу" (Львів, 1964) та його ж "Літе­ратурне редагування" (Харків, 1970). Окрім того, в 60-х роках була випущена книга Д. Григораша "Теорія і практика редагування газети" (Львів, 1966).

Значний внесок у розвиток редагування не тільки в Україні, а й в усьому СРСР зробив М. Феллер. Дослідник створив свою оригінальну теорію редагування.

У 1972 р. викладачі Українського поліграфічного інституту опублікували "Довідник коректора". До цього часу він залишається найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування.

Представники "львівської школи редагування" досліджували також окремі проблеми едитології. Так, І. Квітко досліджувала використання термінів у повідомленнях ("Терминоведческие проблеми редактирования" (Львів, 1986) — у співавторстві), Н. Зелінська — проблеми зв'язків редагування з неориторикою).

На початку 80-х років починає розвиватися "київська школа редагування". Її особливістю була, зокрема, увага до редагування художньої літератури та публіцистики. Засновником цієї школи став Р. Іванченко. Після здобуття Україною незалежності першими виданнями з едитології були дві книги В. Різуна: "Моделювання і технологія редакторських систем" і "Літе­ратурне редагування: Підручник".

Названі видання свідчать, що "львівська" та "київська" школи поставили редагування в Україні на рівень світових досягнень едитології.

У 80-х роках XX ст. українське академічне (наукове) книговидання посідало у світі третє місце (після таких видавництв, як російське "Наука" та американське "Мак Гроу-Хілл").