2. Місце політології в системі соціально-гуманітарного знання

Політологія пов'язана з низкою суспільних наук, оскільки всі вони об'єктом свого дослідження називають політичну сферу життя суспільства. Та про те, яке місце політологія посідає поміж цих наук, серед вітчизняних вчених досі немає єдиної думки.

Одні вчені вважають, що політологія – це лише одна з наук про політику, а отже, предмет її вивчення вичерпується інститу­ційними аспектами політичного життя і, передовсім, дослідженням механізмів влади в інститутах держави.

Інші науковці пропонують наділити політологію особливим статусом загальної інтеграційної науки про політику, взаємо­дію її з особистістю та суспільством, змістовим, інституційним і функціональним проявом технології політичних процесів. При такому підході політологія розглядається як цілісна, внутріш­ньо диференційована, міждисциплінарна наука, що вивчає різні аспекти політики: політичну філософію, політичну історію, по­літичну психологію, політичну соціологію, теорію міжнародної політики, політичну географію, теорію держави та права, політичну антропологію, політичну астрологію.

Політична філософія вивчає позиції світогляду окремої людини та суспільства загалом, застосовуючи нормативно-ціннісні підходи в дослідженні владних відносин і формулює теорії та закономірності розвитку політичного процесу. Інакше кажучи, політична філософія є світоглядно-методо­логіч­ною базою політологічних досліджень і політологічних концепцій.

Політична історія досліджує процеси розвитку політичного життя суспільства в його хронологічній послідовності та зв'язки одних політичних процесів з іншими.

Політична психологія вивчає психологічні аспекти по­літичної поведінки людей, уплив політики на їхню свідомість і підсвідомість, на емоції та волю людей.

Політична соціологія вивчає вплив громадянського су­спільства на розподіл влади.

Теорія міжнародної політики вивчає політичні дії міжнародних організацій і об'єднань, зовнішньополітичну діяльність держав, проблеми війни та миру, питання запо­бігання та врегулювання збройних конфліктів.

Політична географія досліджує взаємозв'язки політичних процесів із природними й географічними чинниками.

Теорія держави та права вивчає закономірності виникнення держави і права.

Політична антропологія вивчає вплив родових рис особис­тості основних потреб людини (в їжі, одязі, житлі, особистій безпеці) на політичну поведінку.

Політична астрологія вивчає вплив космосу на політичні події та політичну поведінку.

Розділ II. Основні віхи історії політичної думки

3. Політична думка Стародавнього світу

Процес виникнення світової політичної думки тісно пов'яза­ний із розвитком стародавніх держав. Людству знадобилося майже два тисячоліття, щоб набути досвіду державного управління суспільством, щоби з'явились умови для узагальнення проблем політичного життя як особливої форми політичних відносин. Перші спроби теоретичних пошуків системи державного управління зародились у Стародавньому Китаї.

Давньокитайський мислитель Кун-Фуцзи (Конфуцій) (551–479 рр. до Р. Х.) зосередив свої політичні погляди на ідеях морально-етичного виховання правителів і членів суспільства. Він порівнював державу з великою сім'єю, де імператор був суворим, вимогливим і справедливим батьком, а його піддані – слухняними дітьми. Негаразди ж, які періодично виникали в суспільстві, він обґрунтовував недосконалістю суспільної моралі, котру необхідно постійно вдосконалювати. Особливі вимоги він висував до моральних якостей правителів, які не повинні були робити підлеглим того, чого не бажали б собі.

Протилежної думки дотримувався давньокитайський мисли­тель Шан Ян (представник школи легістів, яка існувала про­тягом VІ–ІІІ століть до Р. Х.), який вважав, що морально-етичного виховання людей замало, та наголошував на необхідності встанов­лення суворих законів і покарань.

Отже, давньокитайська політична думка, що розвивалася в умовах деспотичної влади Стародавнього Китаю, зробила перші кроки в пошуках раціональної державної організації.

Своєї вершини політична думка Стародавнього світу досягла в період Античності, що тривав майже тисячоліття. У цей час вона ще не виділилася в самостійну галузь знання, а тому проявлялася у філософсько-етичній формі. Політичні уявлення були частиною космоцентричного світогляду, в основі котрого перебувала ідея про цілісність світу, взаємозв'язок природи, людини та суспільства. Політика ж і суспільство у філософських переконаннях античних мислителів не були розділені між собою. Тож, реальною основою для побудови політичних концепцій став поліс (місто-держава), в якому не було чіткого розподілу функцій між державою та суспільством.

Цей етап розвитку політології зазвичай називають державно-­центричним. Для нього характерним є погляд на політику як на сферу виключно державних відносин.

Більш розвинені уявлення про політику сформували софісти. Вони вважали, що світ політики – це світ людської діяльності, а людина є мірою всіх речей. Відомий філософ Протагор, підкреслюючи умовність правових норм та державних рішень, вказу­вав, що "справедливість – є не що інше, як вигода для сильного".

Та все ж таки найвищого розвитку антична політична думка досягла в ідеях Платона (427–347 рр. до Р. Х.) й Аристотеля.

У творах Платона "Держава" та "Закони" вперше сформульовано цілісне вчення про устрій суспільства, в основі якого були уявлення про ідеальну державу. Платон утверджував ідею непорушності та загальної значущості державних рішень. На його думку, держава виникає як необхідне творіння для за­доволення людських потреб в їжі, житлі, одязі тощо. Забезпечен­ня реалізації спільних інтересів громадян – це її головне завдання. Особиста ж зацікавленість громадян повинна підпорядко­вуватися цій загальній меті. Та рабство Платон не заперечував, а навпаки, вважав, що воно є необхідною передумовою діяльності вільних громадян.

Ідеальна держава, згідно зі вченням Платона, – це спів­дружність громадян, які розділені на три стани: просвітителів-філософів, воїнів-захисників і працівників. Кожен з цих станів був зобов'язаний виконувати певні суспільні функції.

Влада має належати філософам, оскільки лише вони здатні розумно керувати суспільними інтересами. Воїни повинні втілювати в життя рішення філософів і охороняти встановлений ними порядок. Працівники – створювати матеріальні блага для всіх членів суспільства.

Ідеальна форма правління в такій державі – аристократична чи монархічна. Тож, існуючи в реальному житті, Платон створив своєрідний перелік форм правління, котрі розташував у порядку їх "погіршення":

– тімократія (влада честолюбців);

– олігархія (панування небагатьох багачів);

– демократія (влада більшості, народу);

– тиранія (влада якогось представника сильного роду).

Ці форми були відхиленнями від ідеалу й мали, на думку Платона, логічниий зв'язок між собою.

Відомо, що Платон безуспішно намагався реалізувати свій проект на практиці в місті Сіракузи та переконався, що "правителя-філософа" знайти неможливо.

Подальшого розвитку політична думка Античності набула в працях його учня Аристотеля, котрий критикував вчення Платона. Головний твір Аристотеля – "Політика". У ньому філософ оголошує людину істотою не тільки разумною – homo sapiens, а політичною й державною – homo politikus, і доходить висновку, що політика – це, насамперед, сфера державних від­носин, а людина за своєю природою є громадянином. Той, хто живе поза державою, є або твариною, або божеством, – стверджу­вав він.

Функції держави Аристотель пов'язував з вищою ціллю люд­­ських істот – спілкуванням. Держава, згідно з Аристотелем, – це най­вища форма спілкування та суспільних зв'язків. Суть держа­ви філософ вбачав у політичній комунікації людей, що об'єдналися задля досягнення певних цілей. У політичному устрої він роз­різняв законодавчий, адміністративний і судовий складники.

Дослідивши безліч полісів, Аристотель класифікує їх форми правління на правильні та неправильні за принципом служіння тій чи тій формі правління для досягнення загальної користі чи особистого блага правителів. Правильні – це ті, що сприяють досягненню суспільного добробуту, незалежно від кількості людей, які перебувають при владі. До правильних він від­носить монархію (правління одного), аристократію (правління небагатьох), політію (правління багатьох). До неправильних – тиранію, олігархію, демократію.

Критикуючи пошуки ідеальної форми держави у Платона, Аристотель як найкращу пропонував уже наявну на той час форму правління – політію, не звертаючи уваги на її недоліки. Вона поєднувала в собі позитивні риси олігархії та демократії. У ній домінував середній елемент (клас) у всіх сферах суспільного життя. "Держава, що складається із середніх людей, – стверджу­вав він, – матиме і кращий державний лад".

Давньоримські мислителі внесли в розвиток політичної думки ідею договірної основи держави – правової держави. Про це писали в своїх творах Тіт Лукре­цій Кар (99–55 рр. до Р. Х.) ("Про природу речей") та Марк Тулій Цицерон (103–43 рр. до Р. Х.) ("Про республіку" та "Про закон"). Цицерон дійшов дум­ки, що запорукою свободи є підпорядкування закону всіх, а причина утворення держави – це турбота людей про охорону власності. В основі права, згідно з його вченням, лежить вимога не шкодити іншим і не вчиняти замахів на чужу власність.

У працях античних філософів політика настає як єдина форма цивілізованого буття людини. Держава та суспільство від­­ділилися одне від одного. Вищою метою держави вважалося створення можливостей для щасливого життя, що у свою чергу, можливе лише в правильно організованій державі. У роботах античних мислителів немає чітких меж між філо­софією, етикою та політикою, що зумовило їх моралізатор­ський характер.