Уривок із скарги Львівського Успенського братства Львівському гродському судові на уряд Ради міста Львова за знущання над українським населенням

(не раніше 7 січня 1593 р.)

Насамперед змушувала [Рада м. Львова] великим насильством нас, осілих міщан, наших дітей і нашу челядь, до послуху папському костьолові, до свят нового календаря, мордуючи в’язницями і караючи штрафами. Вранці, в день св. Маргарити³, пославши своїх міських слуг, насильно виволокли і вкинули до темної в’язниці у вежі під ратушею Василя, учня сідляра Юрія Рогатинця, а також челядників, кушніра Юська, кушнірчика Івана та учня Іванка. Майстри і челядники прийшли до пана бурмистра, питаючи, з якої причини їх слуг з дому похапали під час їхньої відсутності. На це пан бурмистер відповів: “Причина та, що ви не святкуєте наших свят, не буваєте на казаннях в нашому костьолі і не слухаєте, коли ксьондзи заповідають свята. Отже, ідіть і ви сидіти”. Потім, на прохання і вимогу наших братів та своїх сусідів, [арештовані] були випущені. Однак вони [члени Ради] обіцяли самі зберегти мир лише при тій умові, якщо ті [звільнені з-під арешту] під страхом суворої урядової кари не протестуватимуть і не почнуть судової справи. А такого навіть у поганській державі не терпить християнський народ. Не дотримавши обіцянки про мир, назавтра після свята трьох королів⁴ посадили до в’язниці Дмитра Красовського і Лукаша [Губу]...

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 53-54.

Скарга львівського православного єпископа Гедеона Балабана на католицьку громаду м. Львова за озброєний напад на Юрський собор під час великодніх богослужінь (5 квітня 1600 р.)

До уряду і львівських гродських книг прийшов всечесний Гедеон Балабан, львівський владика, і з жалем скаржився в такий спосіб: “У святковий день, великодній понеділок, коли ми обходили як треба, по-християнськи, побожно і статечно ті великі і світлі свята, зібрані в церкві, відправляли богослуження, майже в середині служби божої раптово напала велика юрба людей з міста Львова, що в мурах, і з обох передмість, – ремісники золотарського, лимарського, замшового цехів та інші ремісники з міського поспільства римської віри – до двохсот чоловік. Вони підготувалися до цього, як до бою, зі зброєю: шаблями, кордами і півгаками, набравши каміння. З тим задумом вдерлися насильно на кладовище столичної церкви св. Юра і пробивалися гвалтовно до церкви. Несучи з собою кості тварин чимало інших обридливих речей, намагалися збезчестити та зневажити святе місце і божу хвалу. Але в цей час на богослуженні зібралося чимало людей, які, зауваживши те, замкнули церкву та у великій тривозі відправили богослуження.

Оскільки їх [напасників] у церкву не пустили, вони з грюкотом ломилися в двері, потім ходили кругом церкви з гуркотом і гармидером, з безсоромними та розпусними словами, били і гримали в церкву.

Відтак добивалися до службового будинку, відбили двері, поламали і повіддирали гонти на будинках і парканах, напали на школу, і коли б не те, що [це діялося] під час того, як християнські люди слухали богослуження, мусило дійти до дуже великого кровопролиття; незважаючи на це, було і так декількох поранено і закривавлено.

За це насильство і напад на божий дім скаржуся й прошу, щоб у мене цю скаргу прийняли й записали у львівських гродських книгах”.

Для підтвердження вищезгаданого представив цьому урядові шляхетного Іванка Розбосицького, який живе біля церкви св. Юра. Він показав Урядові, що йому під час заколоту здерли шкіру з лівого вуха. Також представив чесного Петра Тесельчика, який показав розтяту криваву рану на долоні лівої руки. Теж чесного Кузьму, який показав на вказівному пальці правої руки розрив шкіри від удару каменем. Вони твердили, що ті рани завдали їм внаслідок нагального нападу у згаданому заколоті. Уряд оглянув ці рани і, спираючись на загальне право, що і реєстратор, підтвердив.

Згаданий позивач ще і ще раз скаржився проти насильства і зневаги святощів, що з приводу вищезгаданого буде судитися з тими, з ким належить.

Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 57-58.