19.6. Основні інституції єс та їх роль у формуванні єдиної фінансової політики

Рис.19.4. Структура інституційної системи ЄС

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з пер­спективою дедалі тіснішого об'єднання країн Європи та проведення ними єди­ної інтеграційної політики.

Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. Розглянемо детальні­ше роль та функціональне призначення основних інституцій ЄС (рис. 19.4), які мають безпосередню причетність до формування єдиної фінансової політи­ки Союзу.

Європейська Рада — керівний політичний орган, що заснований 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь-яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скли­каного державою-членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводять­ся в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рішення Європейської Ради не мають обов'язкового характеру, але дають потужні політичні імпульси та накреслюють магістральні напрями подальшо­го розвитку ЄС. Маастрихтська угода 1992 р. наголошує на провідній ролі Європейської Ради як органу, який має забезпечити Союз необхідним імпульсом для його розвитку і визначити загальнополітичні керівні принципи цього. Згідно зі ст. 13 Договору про ЄС Європейська Рада визначає принципи й за­гальні напрями спільної зовнішньої та політики безпеки, зокрема й питання захисту, які держави-члени мають виконувати на основі втілення рішень Ради в життя. Європейська Рада має право обмежувати коло питань у сфері зовнішньої й політики безпеки, а також залучається до узгодження еконо­мічної політики держав-членів.

Порядок денний кожного засідання Європейської Ради відображає діапазон найважливіших щоденних проблем, з якими зіткнувся ЄС. Можна стверджува­ти, що Європейська Рада переймається внутрішніми й зовнішніми аспектами економічного та політичного характеру європейської інтеграції. Разом з тим» Європейська Рада відіграє роль "вдосконалювача" економічної й соціальної ін­теграції. Наприклад, висновки держави-члена, що головувала, з нагоди прий­няття Амстердамської угоди зачепили такі загальноекономічні проблеми:

1. розширення Співтовариства відповідно до історичного рішення, прийня­того в 2000 р. з огляду на політику Союзу, враховуючи сільськогосподарську та структурну політику, а також майбутній фінансовий потенціал через роз­ширення;

2. прийняття резолюції стосовно Економічного та валютного союзу, зокре­ма й зобов'язання держав-членів, Комісії та Ради щодо імплементації пакту про стабільність і зростання, засвідчуючи цим самим спільний намір зберігати питання зайнятості найголовнішими в порядку денному політики Союзу; рі­шення Ради про забезпечення бюджетної дисципліни держав-членів, рішення Європейської Ради, що підтверджують принципи нового механізму оцінюван­ня, які становлять юридичну структуру для євро.

Європейська Рада тісно співпрацює з Європейським Парламентом. Зокре­ма, після кожного засідання Європейська Рада надає Європейському Парла­менту звіт своїх слухань і щорічний письмовий звіт про досягнутий Союзом прогрес. У такий спосіб із залученням Європейського Парламенту до система­тичного огляду справ Союзу створено додатковий демократичний елемент де­батів стосовно майбутнього європейської інтеграції.

Рада ЄС {Європейська Рада міністрів) — переважно політичний орган ухва­лення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Ко­місії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів. Рада ЄС характери­зується двома основними ознаками: 1) її засідання відбуваються не на постійній основі; 2) склад Ради та її назва змінюються залежно від порядку денного її роботи, із залученням різних представників урядів держав-членів (на рівні міністрів) до участі в засіданнях. Наприклад, залежно від порядку денного збираються міністри закордонних справ (Рада із загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (ЕКОФІН), сільського господарства тощо, формуючи загалом дев'ять конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом ро­ку залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і впли­ву політичних чинників у розв'язанні певного питання. Незважаючи на змін­ність складу Ради міністрів, вона залишається єдиною інституцією.

Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється кожні пів­року. Рішення Ради готують близько 250 робочих груп і комітетів; вони вико­нують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представ­ників, котрий здійснює політичну підготовку рішень. Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста біль­шість для процедурних питань; кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену "вагу" голосу) для питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення для питань про вступ нових членів, опо­даткування, проблем спільної зовнішньої та безпекової політики, питань пра­восуддя та внутрішніх справ.

Прийняті законодавчі акти ЄС мають форму постанов і директив. Постано­ви є обов'язковими для виконання і стають частинами національних законо­давств. Директиви також обов'язкові, але залишають за державами право ви­бору методів виконання.

Європейська Комісія (Комісія ЄС) — виконавчий орган ЄС, який має досить обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається "двигуном європейської інтеграції", оскільки має майже виняткове право на законодавчу ініціативу. Саме до її компетенції належить переважна більшість ініціатив у сфері фінансів. Крім того, Комісія забезпечує нагляд за виконан­ням прийнятих рішень. Відповідно до своїх повноважень Комісія повинна:

• розробляти й пропонувати законодавчі акти;

• керувати запровадженням політики ЄС;

• розпоряджатися бюджетом;

• підтримувати зовнішні відносини;

• забезпечувати нагляд та контроль за дотриманням законів ЄС;

• вказувати шляхи та перспективи розвитку.

Отже, завдання Комісії ЄС стисло можна сформулювати так: ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забез­печує виконання положень договорів про ЄС) і контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів). Відповідно до договору про ЄС Комісія несе відповідальність щодо управління фондами Співтовариства, що становлять частину його бюджету.

Комісія складається з двадцяти незалежних членів разом з президентом і п'ятьма віце-президентами. Як член колективного органу кожен член комісії керує одним або кількома напрямами діяльності (аналогічно міністру уряду) і відповідає за роботу певного адміністративного департаменту — генерального директорату, що працює з відповідною галуззю. Комісію призначають на п'ятирічний строк за згодою країн-членів, рішення про її призначання ухва­лює Європейський Парламент. Комісії у її діяльності допомагає власний ад­міністративний апарат.

Європейський Парламент — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процеду­ри, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокре­ма й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Починаючи з 1979р., Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням. Місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після, розподілені між країнами - членами відповідно до чисельності населення. Ма­астрихтська та Амстердамська угоди значно розширили права Європарламенту, який виконує такі основні функції:

• азом із Радою бере участь у законодавчому процесі через численні про­цедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узго­дження, консультативний висновок тощо);

• контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усн; запити, які він може адресувати Комісії та Раді;

• поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Наразі Європарламент складається з 17 постійних комітетів, які спеціалізу­ються в конкретній сфері політики ЄС: Комітет з питань закордонних справ, прав людини, спільної політики безпеки та оборони; Комітет з питань бюдже­ту; Комітет з бюджетного контролю; Комітет з питань прав і свобод громадян, юстиції та внутрішніх справ; Комітет з питань економіки та грошово-кредит­них справ; Комітет з питань права та внутрішнього ринку; Комітет з питань промисловості, зовнішньої торгівлі, досліджень та енергетики; Комітет з пи­тань зайнятості та соціальної сфери; Комітет з питань екології, охорони здоров'я та споживчої політики; Комітет з питань сільського господарства та розвитку села; Комітет з питань рибальства; Комітет з питань регіонально; політики, транспорту і туризму; Комітет з питань культури, молоді, освіти, засобів масової інформації та спорту; Комітет з питань розвитку та співробіт­ництва; Комітет з питань конституційної сфери; Комітет з питань прав жінок і рівних можливостей; Комітет з питань звернень.

У назвах комітетів загалом відображаються їхні специфічні інтереси і в ці­лому визначаються обов'язки відповідно до положень угод і міжінституційних відносин. Наприклад, Комітет з питань бюджету забезпечує: здійснення Євро-парламентом бюджетних повноважень; обговорення проекту бюджету з ви­трат; співробітництво з Комітетом бюджетного контролю; бюджетне виконан­ня, управління та контроль. На Комітет з бюджетного контролю покладено: зобов'язання щодо контролю за фінансовими, бюджетними й адміністратив­ними заходами здійснення стосовно спільного бюджету ЄС; фінансові інструк­ції; закриття, презентація та перевірка рахунків і балансових звітів Співтова­риств; контроль виконання поточних бюджетів; підготовка законодавчих пропозицій щодо регулювання бюджетної процедури, перевірка випадків шах­райства і порушень; розгляд повідомлень і пропозицій Суду аудиторів і вико­нання цих обов'язків у співробітництві з Комітетом з бюджетних питань. Ко­мітет з питань економіки та грошово-кредитних справ здійснює контроль щодо функціонування внутрішнього ринку; забезпечує вирішення питань монетар­ної політики, платіжного балансу (регулювання руху капіталу), реформи сві­тової грошово-кредитної системи.

Отже, Комісія, Рада та Парламент утворюють "інституційний трикутник", що відіграє ключову роль у прийнятті фінансових рішень у ЄС. Процес прий­няття рішень у ЄС на перший погляд здається занадто ускладненим, проте за­кладений у ньому механізм перевірок і противаг є суттєвим для демократично­го процесу, котрий має ґрунтуватися на відкритій дискусії, консультаціях і консенсусі.

Розроблення законопроектів починає Європейська Комісія з власної ініціа­тиви або на прохання Європарламенту чи Європейської Ради міністрів, яка не може прийняти рішення без офіційної пропозиції з боку Комісії ЄС. Пропози­ції надходять до Ради міністрів, а далі передаються до відповідних комітетів Європарламенту. У комітетах Європарламенту до проектів вносяться поправ­ки і вони проходять попереднє обговорення перед тим, як про них буде пові­домлено на черговому засіданні Парламенту. Водночас проекти передаються до економічного та соціального комітету, або комітету регіонів. Позиції парла­менту та названих вище комітетів повідомляються Комісії ЄС, яка на їх основі вносить поправки до законопроекту. Далі проект рішення знову потрапляє до Європейської Ради міністрів і Європарламенту для другого читання, але попе­редньо розглядається на рівні комітетів, голосується на щомісячній пленарній сесії парламенту і повертається до Ради міністрів, яка і приймає остаточне рі­шення. У ході цього процесу Комісія ЄС може внести зміни або поправки до своєї пропозиції. Після прийняття рішення саме Європейська Комісія органі­зовує контроль за виконанням.

"Інституційний трикутник" доповнюється ще двома важливими інститу­ціями — Судом Європейського Союзу та Палатою аудиторів.

Суд Європейського Союзу — орган, створений у 1952 р. Договором про засну­вання Європейського об'єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотриман­ня права в ЄС. Оскільки Суд ЄС має надзвичайно великий обсяг обов'язків, Єдиний європейський акт (1987 р.) передбачив створення Суду першої інстан­ції — додаткового судового органу, покликаного "розвантажити" і максималь­но допомогти Суду ЄС виконувати його основну функцію. Отже, Суд ЄС та Суд першої інстанції втілюють судову гілку влади Євросоюзу.

Суд розглядає суперечки між державами-членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод. Хоча суд не наділений примусовими повноваженнями, в переважній більшості випад ків сторони виконують рішення суду, спираючись на концепцію дотримання спільних інтересів.

Рахункова палата (Палата аудиторів) — колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінанси і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

У сфері бюджетного планування значну роль відіграють дорадчі органи ЄС — Європейський економічний і соціальний комітет (виражає позиції грома­дянського суспільства з соціальних та економічних питань) та Комітет регіонів (виражає позицію регіональних та місцевих органів влади).

Європейський економічний і соціальний комітет — інституція, що пре; ставляє інтереси держав — членів ЄС в економічній і соціальній сферах і здій­снює дорадчі функції. Функція Комітету полягає у наданні Комісії та Рад: своїх висновків щодо запланованих до ухвалення правових актів у випадках, передбачених договором, тобто тоді, коли консультації з ним є необхідною пе­редумовою законності ухваленого правового акта, але не мають обов'язково: юридичної сили. Крім того, Комісія і Рада можуть ухвалювати рішення про додаткові консультації з Економічним і соціальним комітетом, що виходять зг межі потреб, зазначених у Договорі. Європейський Парламент також може консультуватись із комітетом. Економічний і соціальний комітет має повнова­ження надавати висновки з власної ініціативи, які проте не можуть набувати правової чинності. На вимогу Європарламенту, Комісії і Президії Ради Комі­тет здійснює постійний контроль за внутрішнім ринком з метою виявлення по­рушень. Двічі на рік він організовує форум Спільного ринку країн-членів для аналізу поточного стану.

Членів комітету пропонують національні уряди і формально призначає Рада міністрів. Склад комітету має забезпечити належне представництво всіх дер­жав — членів різних груп, які діють в економічній і соціальній сферах суспіль­ного життя. На практиці для забезпечення широкого спектра представлених інтересів члени комітету поділяються на три групи, що є приблизно однакови­ми за чисельністю:

1. підприємці, з яких лише менша половина є представниками промисло­вості; інші — переважно від державних підприємств, комерційних організа­цій, банків, страхових компаній тощо;

2. наймані працівники; переважна більшість у цій групі є членами націо­нальних профспілок;

3. різноманітні організації, що здійснюють представництво за інтересами (спілки споживачів, торгові палати, об'єднання сільськогосподарських вироб­ників тощо).

Групи працюють дещо подібно до політичних груп у Європарламенті: прово­дять регулярні зустрічі (приблизно 90 засідань щорічно), на яких розгляда­ються питання спільних інтересів, обговорюється щоденна робота Комітету, погоджуються позиції під час голосування стосовно пропозицій і проблем, що мають розглядатися на пленарних засіданнях. Основна робота Комітету зводиться до надання фахових висновків з питань економічного і соціального розвитку ЄС у розрізі таких напрямів:

• сільське господарство та його розвиток у розрізі регіонів;

• економічний та грошово-кредитний розвиток;

• зайнятість, соціальна політика і громадянство;

• зовнішні відносини;

• формування єдиного ринку, виробництво та споживання;

— розвиток транспорту, енергетики, інфраструктури й інформаційного су­спільства.

Пленарні засідання проводяться в Брюсселі впродовж двох днів приблизно дев'ять або десять разів на рік.

Комітет регіонів — консультативний орган, створений у 1993 р. у рамках Маастрихтського договору, який забезпечує представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Завдяки створенню Коміте­ту регіонів регіональні та місцеві органи отримали можливість брати участь у діяльності ЄС, щоб просувати спільні інтереси та за необхідності представляти і лобіювати їх врахування на рівні Союзу.

Комітет регіонів, який є за своєю суттю дорадчою інституцією, здійснює систематизацію та концентроване представництво регіональних і місцевих ін­тересів у законотворчому процесі ЄС. Комітет регіонів функціонує як допоміж­на інституція, з якою мають консультуватись Рада, Комісія та Європейський Парламент насамперед з питань, які безпосередньо зачіпають інтереси ре­гіонів. Без консультацій з комітетом не вирішуються питання освіти, культу­ри, охорони здоров'я, фондів регіонального розвитку, проектування транс'єв­ропейських мереж. Консультативні повноваження Комітету регіонів було поширено на подальші напрями політики Співтовариства, зокрема питання, пов'язані із забезпеченням зайнятості, а також на соціальну й екологічну полі­тику після укладення Амстердамського договору.

Роботу комітету забезпечують вісім постійних комісій і чотири підкомісії.

Комісія 1: Регіональний розвиток, економічний розвиток, місцеві та регіо­нальні фінанси (підкомісія 1: Місцеві та регіональні фінанси).

Комісія 2: Просторове планування, сільське господарство, полювання, ри­бальство, лісництво, морське навколишнє середовище та гірські райони (під­комісія 2: Туризм і сільські райони).

Комісія 3: Транспорт і системи комунікацій (підкомісія 3: Телезв'язок).

Комісія 4: Міська політика.

Комісія 5: Планування та використання землі, довкілля й енергетики. Комісія 6: Навчання й виховання.

Комісія 7: Громадянство Європи, дослідження, культура, молодь і спожива­чі (підкомісія 7: Молодь і спорт).

Комісія 8: Економічна і соціальна єдність, соціальна політика й охорона здоров'я.

Висновки Комітету обговорюються на засіданнях зазначених восьми фахо­вих комісій, після чого виносяться на пленарне засідання для їх остаточного ухвалення.

Важливу роль у реалізації фінансової та монетарної політики ЄС відіграють фінансові інституції — Європейський інвестиційний банк і Європейський цент­ральний банк.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору про Європейське економічне співтовариство. Відповідно до ст. 267 Договору ос­новне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою своїх власних ресурсів і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює на некомерційній основі, уповноважений давати позики та гарантії для полег­шення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки:

1) проектів для розвитку найменш розвинутих регіонів ЄС;

2. проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприєм­ницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогре­сивне функціонування спільного ринку;

3. проектів, що мають спільний інтерес для декількох країн-членів (під­тримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статутного капі­талу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:

— сприяти виконанню завдань ЄС, зокрема підвищувати конкуренто­спроможність європейської промисловості та малих підприємств, стимулюва­ти розвиток інформаційних технологій;

• здійснюватись переважно на користь найвідсталіших регіонів;

• залучати інші джерела фінансування.

Приблизно 90 % від банківських позик Європейського інвестиційного бан­ку призначаються для реалізації проектів у межах держав-членів, а решта — для проектів поза їх межами. За межами Європейського Союзу Банк здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу. Крім країн — членів ЄС, Банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди: учасникам Ломейської конвенції; країнам, ш^ підписали угоди про співробітництво, а також перебувають в асо­ціації з ЄС (наприклад, країнам — членам Європейської асоціації вільної тор­гівлі (ЄАВТ)). Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш численною є гру­па з країн, що розвиваються (зокрема Африки, Карибського басейну і Тихого океану, які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали від­повідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими краї­нами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів).

Банк надає кредити як державним, так і приватним позичальникам у про­мисловості, сільському господарстві, екологічній та енергетичній інфраструк­турі, сфері послуг, комунікацій. Кредити надаються для особливих типів про­ектів, що мають особливе значення для ЄС.

Банк може здійснювати фінансування інвестиційних програм спільно зі структурними фондами, що функціонують під керівництвом Європейської Ко­місії (Європейським фондом розвитку, Європейським соціальним фондом, Єв­ропейським фондом сільськогосподарської орієнтації і гарантій). Європейсь­кий інвестиційний банк фінансує не більше 50 % вкладених у проект коштів (строк надання кредитів: 7—12 років для проектів у сфері промисловості; 20 і більше років для проектів з розвитку інфраструктури).

У рамках Європейського інвестиційного банку з 1994 р. діє Європейський інвестиційний фонд, який надає довгострокові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а також для розвитку малих і середніх підприємств.

Європейський центральний банк (офіційна дата створення — 1 червня 1998 р.) розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні у результаті прийняття рішення главами держав та урядів ЄС про перехід до третього етапу Економічного та валютного союзу. Його було створено на базі Європейського валютного інституту, який функціонував з 1994 р. і підготував запровадження спільної валюти на другому етапі розвитку Економічного ва­лютного союзу.

Органами Європейського центрального банку, які ухвалюють рішення, є Рада директорів банку, Рада Європейського центрального банку та Розширена рада банку. Європейський центральний банк разом із національними цент­ральними банками країн — членів ЄС входить до складу Європейської системи центральних банків. Керівні органи Європейського центрального банку, що ухвалюють рішення, здійснюють керівництво Європейською системою цент­ральних банків. Зокрема, Рада директорів банку відповідає за провадження грошової політики відповідно до директив і рішень. Рада Європейського цент­рального банку є найвищим органом Європейської системи банків, уповнова­женим ухвалювати рішення. До складу Ради банку входять члени Ради дирек­торів банку, голови національних центральних банків тих країн-членів, які увійшли до зони євро, а також, без права голосу, Голова Ради ЄС з питань еко­номіки й фінансів та член Комісії. Рада Європейського центрального банку ви­дає важливі директиви та постанови, ухвалює рішення і вживає необхідних заходів задля виконання завдань, покладених договором на Європейську сис­тему центральних банків.

Вирішальним кроком у діяльності Європейського центрального банку стала жорстка фіксація обмінних курсів евровалют щодо євро 31 грудня 1998 р. За­вдяки цьому з 1 січня 1999 р. 11 із тоді ще 15 країн — членів ЄС ввели нову грошову одиницю — євро. Отже, з 1 січня 1999 р. Європейський центральний

банк взяв на себе відповідальність за стабільність нової валюти (євро), а також за політику відсоткових ставок і грошової маси у зоні євро. Крім того, Європейський центральний банк має право:

• на висловлення своєї думки стосовно всіх пропозицій про ухвалення правових актів ЄЄ та щодо всіх проектів законів національних офіційних органи влади, які стосуються його сфери повноважень;

• звернення із запитами про надання статистичних даних, необхідних його роботи, представництво у сфері міжнародного співробітництва, участь діяльності міжнародних валютних установ.

Таким чином, Європейський центральний банк займає чільне місце у Євро­пейській системі центральних банків, а його основним завданням є розроблення основних напрямів грошово-кредитної політики Європейського економічного і валютного союзу.

Отже, ЄС поступово трансформується з міжнародної організації, з еконо­мічного та політичного союзу західноєвропейських країн в об'єднання держав з єдиною валютою, громадянством, кордонами, єдиною зовнішньою і внутріш­ньою політикою.

Рекомендована література:

1. Грицяк І А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посіб. — К.: К.І.С., 2004. — 260 с.

2. Карлін М.І. Фінанси зарубіжних країн: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2004.

1. 384 с.

2. Киреев А.П. Международная экономика: Учеб. пособие для вузов: В 2 ч. — Ч. 1.Международная микроэкономика: движение товаров и факторов производства. — М., 1999. — 416 с.

3. Кириленко О., Лучка А. Зміцнення фінансових основ місцевого самовря­дування в Болгарії та Польщі: досвід реформ та висновки для України // Світ фінансів. — 2007. — № 3.

4. Козюк В. Фіскальна політика країн Центрально-Східної Європи: проблеми функціональної та номінальної конвергенції // Світ фінансів. — 2007. — № 2.

5. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн: Навч. посіб. — К.: Центр навч. л-ри, 2003. — 240 с.

6. Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устенко О А., Юрій СІ. Економічний енци­клопедичний словник: У 2 т. / За ред. СВ. Мочерного. — Т. 1. — Л.: Світ, 2005.

616 с.

7. Мрочковська Б. Використання коштів бюджетів місцевого самоврядування Польщі: сутнісно-теоретичні та класифікаційні аспекти // Світ фінансів.

2005. — № 3—4.

8.Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського Союзу: Пер. з англ. — К.: К.І.С., 2005. — 466 с.