39. Визначте особливостi культурного життя Украiни в перiод «вiдлиги», рух украiнских iнтелектуалiв «шiстдесятникiв»

"Шiстдесятниками" в iсторiï нашоï культури прийнято називати тих письменникiв i митцiв, творчiсть яких починалась у пору "хрущовськоï вiдлиги" на межi 50-60 рокiв, якi обрали шлях боротьби за свободу творчостi i права людини. Досить влучно про це поколiння сказав один з когортi; "шiстдесятникiв", вiдомий сьогоднi есеïст i культуролог Євген Сверстюк: "Стривоженi вiйною, гартованi злиднями, оглушенi тотальною iдеоiлогiєю. Люди раптом прокинулись вiд падiння страшного iдола (Сталiна В. О.) i кинулись до пробоïни в стiнi, де вiн упав.Цiлi iдеологiчнi загони було кинуто на залiплення пробоïн. Однак одиницi кинулись ïх розширювати. З цього почалися щiстдесятники (нинi вже є охочi об'єднувати перших i других!) - тi, яким засвiтилась iстина i якi вже не захотiли зректися чи вiдступитися вiд украденого свiтла". До цього поколiння вiдносять поетiв Василя Симоненка, Iвана Драча, Лiну Костенко, Євгена Гуцала, наших землякiв Василя Голобородька, Василя Стуса, а також митцiв Вiктора Зарецького, Аллу Горську, Людмилу Семикiну, Галину Севрук, Панаса Заливаху, Венiамiна Кушнiра та iн. Серед них був i Iван Свiтличний... Як бiльшiсть людей цього поколiння, його не обминули тюрма та концентрацiйнi табори. Неприйняття тодiшньоï хрущовсько-брежнiвськоï дiйсностi, участь на хвилi полiтичноï вiдлиги в акцiях на захист украïнськоï iнтелiгенцiï визначили його страдницьку долю... Керiвнi хмари почали невдовзi випускати блискавки по неслухняних головах украïнськоï iнтелiгенцiï... Коротка полiтична i культурна вiдлига змiнювалася на новi шаленi репресiï проти творчоï iнтелiгенцiï. В однiй iз своïх праць Iван Дзюба писав про Свiтличного: "Держава воювала з купкою "формалiстiв" у мистецтвi. Але насправдi йшлося про боротьбу проти всякоï вiльноï думки i незалежноï духовноï творчостi як загрози пануванню монопольного партiйного, а радше вождiвського догмату. На Украïнi, як завжди, ця кампанiя була пiдхоплена з безприкладною запопадливiстю i набрала особливо дикого характеру: адже за вигаданим "формалiзмом" "шiстдесятникiв" побачили реальну перспективу нацiонально-культурного вiдродження, а це вже - "нацiоналiзм".Саме в цей час на Украïнi народився страхiтливий афоризм: коли в Москвi рiжуть нiгтi, то на Украïнi - пальцi.

40. Проаналiзуйте успiхи й недолiки в розвитку освiти та науки у 70-80-тi роки XX ст.

Протиріччя і труднощі 70-80-х років не могли не відбитися на поляганні літератури і мистецтва в Україні. Тоталітарна система потребувала художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації, посилення централізму і денаціоналізацію українського населення. Система вимагала підтвердження авторитетом мистецтва вигаданих в партійних кабінетах міфів про "розвинене соціалістичне суспільство як вищого типа людської цивілізації", "новій історичній спільності людей - радянському народі", "соціалістичній демократії як вищому типові демократії", "соціалістичному способі життя" і його перевагах над буржуазним і тому подібне Замовлення верхів підкріплювалися високими гонорарами, лауреатськими званнями, почестями і матеріальним благополуччям. Проте в Україні, як і в інших регіонах Радянського Союзу, існувало і інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, деформацію стосунків між людьми, девальвацію таких вічних загальнолюдських цінностей, як честь, благородство, порядність, обов'язок, співчуття, взаємодопомогу. Їх увага все більше залучала катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов'язане з безконтрольною діяльністю на її території центральних відомств. Ця частина інтелігенції піднімається до розуміння причин занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови як наслідку несправедливого, колоніального положення України у складі Радянського Союзу, відсутності її реального суверенітету і права її громадян вирішувати свою долю відповідно до особистих інтересів. У задушливій атмосфері 70- 80-х років з волелюбними художніми творами прагнули пробитися до українського читача В.Дрозд ("Мертва зона"), Е. Гуцало ("Південний комфорт"), Р.Федорів, І.Чендей, І.Білик і ін. Засудження і фактична заборона "Собору" знаменували собою відкритий перехід до "закручування гайок" в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П. Шелеста від керівництва Компартією України і обрання на пост першого секретаря ЦК В.Щербіцкого упередженість і підозрілість у відношенні до творчої інтелігенції України з боку партруководства республіки різко посилилися. І.Дзюба, Н.Лукаш, В.Некрасов і ряд інших були виключені із складу Союзу письменників України. У Україні це були ті, хто став жертвами судових переслідувань, платив за свої ідеали таборами, там і виявилася втраченою їх доля. Вся їх "провина" полягала в тому, що вони не пішли на компроміс з совістю, не погодилися на роль глашатаїв брехні і фальші, приготовану для них тоталітарною системою. Вирішенням Ради Міністрів УРСР В.Стусу за поетичну збірку "Дорога болю" посмертно присуджена Державна премія УРСР в області літератури за 1990р. Саме такий, як В.Стус, українська література зобов'язана тим, що їй удалося зберегтися в задушливій і жорстокій атмосфері 70-80-х років. В умовах русифікації немало творчих колективів зуміли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал. 214 чоловік об'єднував Союз композиторів України, відділення якого були в Львові, Харкові, Донецьку і так далі Прекрасну, з яскраво національним колоритом серію пісень створив у той час П.Майборода, плідно працював прославлений композитор А.Бiлаш. У 70-80-і роки епідемія русифікатора охопила і театральне мистецтво. Менше 30% професійних театрів республіки залишалися українськими. Театрів, що ставлять спектаклі на мовах інших народів України (окрім, звичайно, російського), взагалі не існувало. Друга половина 60-70-х років стала періодом формування неповторного напряму кіномистецтва - українського поетичного кіно. Його основу склали художні кінострічки, що вийшли в цей час, "Кам'яний хрест" (режисер Л.Осика), "Джерело для спраглих" (режисер Ю.Ільченко, сценарії І.Драча), "Біла птиця з чорною відмітиною", "Вавілон XX" (режисер І.Міколайчук), "Тіні забутих предків" (режисер С.Параджанов). Доля цих видатних стрічок, що увійшли до світової скарбниці кіномистецтва, була дуже складною. Фільм "Джерело для спраглих" взагалі не був випущений на екрани. "Вечір напередодні Івана Купала" був випущений невеликим кількістю копій, і на екрани він практично також не попав. Фільм "Тіні забутих предків", що вийшов на екрани в 1964г., напередодні завершення "хрущовської відлиги", протягом 20 років не згадувався ні єдиним словом. Важкими були 60-80-і роки в життя І.Гончара, видатного українського скульптора, автора пам'ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченко в Яготині, народній художниці Е.Білокур в селі Богдановка на Київщині. Так і не був відкритий за життя цього талановитого скульптора музей зібраних ним пам'ятників українського мистецтва, хоча він зібрав колосальний етнографічний матеріал. Таким чином, загальна соціально-економічна криза в суспільстві і хрущовська для поста реакція надали негативну дію на розвиток культури. В умовах небаченої русифікації, тотального настання центру на національну культуру вставало питання про існування українського народу. Кращі представники української літератури і мистецтва всіма силами (а інколи і ціною власного життя) відсовували цю страхітливу перспективу. У 70-80-і роки в школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. У обласних центрах республіки і в її столиці українські і змішані російсько-українські школи в кінці 70-х років складали лише 28%, а росіяни - 72% загальної кількості шкіл. У Донецьку, половина населення якого - українці, не залишилося ні єдиної української школи. Всього ж за 1960-1980гг. число україномовних шкіл в республіці зменшилося на 8,7 тисяч. Але цього було мало. Керівництво республіки, чуйно уловлюючи настрої центру, стимулюючого процес "злиття націй", щодуху прагнуло проявити себе саме в області мовної політики, перетворивши при цьому систему народної освіти в знаряддя русифікації підростаючого покоління. Стало звичайним явищем звільнення учнів від вивчення української мови і літератури, російських шкіл, що все ще залишаються в програмах, в Україні. Поряд з школою, рідну мову ще рішучіше витісняли з вищих учбових закладів, театрів, господарських, партійних, радянських, комсомольських, профспілкових органів. Одночасно зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі і для дітей. Тенденція в освіті, пов'язана з розширенням професійної підготовки молоді, породила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Вузи були зорієнтовані на досягнення головним чином кількісних показників, тобто розширення чисельності кадрів, що готуються, з вищою освітою. Кількість студентів в 1980г. збільшилося до 680тис. У 1980г. у Україні, загальна чисельність населення якої складала 50,1 млн чоловік, працювало 5,3млн фахівців з вищою і середньою освітою. Основою учбово-виховного процесу у вузах залишалося формування марксистсько-ленінського світогляду. В результаті вуз частенько випускав не висококласного хірурга, інженера, вчителя, а запрограмованого виконавця волі партії, фахівця, що заполітизовується.