6. Біхевіористська геополітика та геоекономіка.

В роботах науковців, що відстоюють позиції неолібералізму, антагоністичні ідеології «на шаховій дошці народів» розглядаються як екстериторіальні, що володіють здатністю вільно долати кордони між країнами та групами країн, що належать до різних економічних та військово-політичних об’єднань. Пріоритет надається технічному чиннику, в тому числі засобам масових комунікацій. Американський географ П.Бакхольд пише: «При сучасних засобах комунікації важко уникнути боротьби ідеологій або ізолюватись від неї».

З іменами «лібералів» пов’язано становлення біхевіористської школи геополітики, що формулює статистичні та поведінкові моделі поширення війн та конфліктів. Важлива ціль біхевіористської геополітики – встановлення об’єктивних законів міжнародних відносин, тобто заміна суб’єктивних моделей, що виходять із двополярності світу, поліцентричними схемами міжнародних відносин. Вчені та політики, що дотримуються біхевіористських поглядів на геополітику, виступають проти реанімації деякими західними геополітиками біполярності, яка була характерною для міжнародної обстановки після Другої світової війни. На їх думку, в ядерно-космічну еру зростає мультиполярність та взаємозалежність світової економіки та політики. Негнучкість геостратегічних доктрин типу «ядерного стримування» стосовно нових регіональних проблем в цих умовах стає явною.

Ускладнення «геометрії» сил в світовій політиці часто зображується представниками ліберальних течій у вигляді чотирикутника з діагоналями Захід-Схід та Північ-Південь. Перша діагональ трактується як політичний результат «перерозподілу світу» у Ялті, в результаті чого в Центральній Європі виник «фізичний контакт» між наддержавами. За другою діагоналлю проблема зводиться до економічних протиріч та контрастів між «багатою Північчю» та «бідним Півднем». Але таке бачення проблеми – це географічна схематизація доктрини неоколоніалізму.

7. Мондіалізм. Європейські школи геополітики.

Ідеї загальної єдності людства мають дуже давнє історичне коріння. Окрім західних діячів, тут можна згадати і Ф.М.Достоєвського, К.Н.Леонтьєва, Г.П.Федотова.

Задовго до встановлення нинішньої ситуації домінування Заходу над Сходом виникла геополітична концепція мондіалізму. Її сутністю є ствердження повної та цілковитої планетарної інтеграції, створення єдиного світу. Наприклад, О.Конт в одному із своїх листів у 1852 р. стверджував: «Людство – це всесвітня батьківщина, що покликана об’єднати, принаймні в майбутньому, усіх мешканців планети. Ця сукупність усіх спроможних до асиміляції, всіх як живучих поколінь, так і тих, що зійшли зі сцени, так і майбутніх; до неї не належать хіба що Нерони, Робесп’єри та Бонапарти – одним словом ті, хто порушує своїми діями людську гармонію; індивід сам по собі не існує, він є лише абстракцією… Людство є всесвітньою родиною; воно стало б нею, якби люди були в достатній мірі братами, але цього немає в дійсності; ось чому держава поки нагадує про той значний інтервал між індивідом та сім’єю».

Так, схожі ідеї декларувались К.Марксом, Ф.Енгельсом, Л.Б.Троцьким, М.І.Бухаріним у Європі, авторами ідеї заснування у Північній Америці поселень, які б жили суто на релігійних засадах рівності.

Наукового розвитку в геополітичному руслі ідеї мондіалізму набули в середині ХІХ ст., коли американські ідеологи Т.Пеше та Ч.Генн стверджували, що в найближчому майбутньому США стануть центром, навколо якого усі нації об’єднаються у єдиний народ. Їх ідеї розділяли А.У.Макгаффі та Дж.Фіске.

Очевидно, що ідеї, сформовані у «доктрині Монро» в 1823 р., які стверджували керівну роль США в Латинській Америці, а згодом і Європі та світі, знайшли чимало прихильників. Найбільш чітко ці установки були проголошені у гаслі Г.Льюїса «ХХ ст. повинно стати американським» (1941 р.), а «народ США повинні нести стабільність та прогрес американського зразка».

Схожі ідеї в 1945 р. стали основою державної зовнішньої політики США. Як сказав президент США Г.Трумен «Хочемо ми цього чи ні, але повинні визнати, що отримана нами перемога поклала на американський народ тягар відповідальності за подальше управління світом». У завтрашній Америці в цей час вбачали істинну столицю світу, а «доктрина Трумена» була інструкцією для Д.Ейзенхауера та Г.Хемфрі. У найбільш радикальній формі особлива місія США була втілена у зовнішній політиці президентів Р.Рейгана та Дж.Буша.

В ХХ ст. мондіалістські ідеї висловлювались і багатьма політичними діячами Західної Європи, але вони не акцентували увагу на егоцентричних думках про абсолютне світове панування. Таким чином, головним ідеологічним та політичним центром мондіалізму стали США. Там було сформовано своєрідний штаб з реалізації даної концепції. На нього працювали сотні різноманітних радників, аналітиків, на нього замикались центри стратегічних досліджень, були створені паралельні владні центри. Саме мондіалістична геополітична стратегія була узята за основу при формуванні над урядових структур – ООН, ЮНЕСКО, їх комітетів та комісій.

Новою версією мондіалізму після руйнування Організації Варшавського договору та параду суверенітетів у Східній Європі, стала концепція «кінець історії». Її автором є американський вчений та політик Френсіс Фукуяма. В 1989 р. він видав статтю «Кінець історії», а у 1992 р. світ побачила книга із аналогічною назвою. Соціальний контекст книги зводиться до того, що Захід має право відстоювати «правильність своїх моральних, політичних та економічних стандартів поведінки стосовно оточуючого світу». Така впевненість базується на інтелектуальній традиції теорії модернізації, яка у своїй основі мала тези про західну перевагу та формулювала етноцентристські висновки та рекомендації стосовно локальних незахідних культур. Під час роботи над першою статтею Фукуяма займав відповідальну посаду заступника директора відділу політичного планування у Держдепартаменті адміністрації Дж. Буша-старшого.

Тезу Фукуями можна розглядати як зразок консервативно-космополітичного експансіоністського мислення, яке захищає економічне, технологічне та культурне панування Заходу та обмежує участь «незахідного» світу в формуванні нового світового порядку. Захищаючи західні цінності, вчений вступив у полеміку із теоретиками реалістичного спрямування, які доводили циклічність світового розвитку. На відміну від реалістів Фукуяма – прихильник глобального ліберального капіталізму західного зразка:

«Те, свідками чого ми, напевно, є, є не просто кінець холодної війни або завершення будь-якого періоду повоєнної історії, але кінець історії як такої: тобто кінець ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як кінцевої форми людського правління».

На переконання Фукуями, саме західні цінності підлягають глобальному поширенню (причому немає значення, вітається це іншими учасниками світової системи чи ні). «Незахідні світи» розглядаються як майбутня проекція західних цінностей, а аналіз проводиться з точки зору демонстрації «абсолютної вичерпаності систематичних альтернатив західному лібералізму».

Стверджується, що «незахід» неспроможний зробити творчий внесок у світовий розвиток; доля «незаходу» - очікувати поглинання цивілізацією Заходу з її головними ознаками: ринковою економікою та ліберально-демократичними цінностями. З філософської точки зору, геополітична доктрина «кінця історії» увібрала в себе чимало ідей Гегеля, Ніцше, Гоббса, Конта, Спенсера та інших.

Ряд європейських авторів висловлював ідеї, схожі на доктрину Фукуями. Наприклад, у своїй книзі «Лінії горизонту» французький геополітик Жак Атталі стверджує, що зараз в світі наступила «ера грошей», які є універсальним еталоном будь-якої цінності. На всій Землі, згідно Атталі, панують ринкові відносини, що базуються не лише на грошах, але і на інформаційних технологіях, домінуючою є ліберально-демократична ідеологія, геополітичного дуалізму немає, а є єдиний однорідний світ, який формується та базується на принципах «геоекономіки». Остання перше місце відводить економічним чинникам, а не географічним, етнічним, духовним або іншим. Всі країни, всі регіони Землі «обертаються» навколо тих міст, де є світові біржі, інформаційні центри, великі виробництва, корисні копалини. Такими ядрами – економічними просторами, на думку Атталі, стали: Американський простір (Пн. та Пд. Америка включені в одну фінансово-промислову зону), Європейський простір (вся об’єднана Європа), Тихоокеанський регіон з конкуруючими цетрами Токіо, Тайвань, Сінгапур.

Економічний та ідеологічний тип цих просторів буде схожим, а відповідно, між ними не можуть виникати жодні протиріччя. Тобто ніякі геополітичні чинники в таких умовах не відіграватимуть значної ролі. За своєю наповненістю «геоекономічний» проект перебудови світу є проміжним варіантом між атлантизмом та мондіалізмом.

Детальніше геополітичні ідеї Атталі розвинув Карло Санторо, професор Інституту міжнародних політичних досліджень (Мілан). Концепції багато полярності світу за Фукуямою передбачають існування Світового уряду. Його ядром могли б бути міжнародні інституції типу ООН та її комітетів.

За думкою Санторо, ці міждержавні структури в нинішньому вигляді є наслідком застарілої логіки двополярної геополітики та «холодної війни». Становище в світі загрожує цивілізаційними катастрофами. В їх результаті ослабне роль діючих міжнародних структур, зросте національна самосвідомість та націоналізм в країнах Східної Європи, третього світу, інтенсивно піде процес розпаду існуючих держав, світ вступить в період війн малої та середньої інтенсивності, внаслідок яких стануть виникати нові геополітичні простори. Для управління такими процесами і необхідний Світовий уряд, під егідою якого буде сформовано планетарну державу.

Розглянута концепція займає проміжні позиції між доктриною Фукуями та ідеями Хантінгтона.

Європейські школи геополітики.

В кінці 1960-х років у Франції виникла геополітична течія «нові праві», яких очолив філософ та публіцист Ален де Бенуа. Дана течія підкреслювала зв’язок своїх ідей з концепціями довоєнних німецьких геополітиків-континенталістів. Під прапорами «нових правих» об’єднались представники соціалістів, прихильники ідей демократії, германофіли, модерністи. Головним для них став принцип континентальної геополітики. Вони вважали, що майбутнє належить «великим просторам», на території яких повинна бути утворена «федеративна імперія». Під нею розумівся стратегічно єдиний простір, де кожен етнос зберіг би свою власну культуру.

На думку Бенуа, всі етноси, що населяють Європу є вихідцями із Індії, тобто мають «спільне минуле», а у силу економічних, сировинних, стратегічних, політичних інтересів вони повинні мати і «спільне майбутнє». Для цього державам Європи треба було вийти із НАТО, зберігати суворий нейтралітет, створити власні європейські ядерні сили. Саме таку політику проводив до кінця 1960-х рр. президент Франції генерал де Голль. Тому він користувався в «нових правих» значною підтримкою. На противагу Заходу «нові праві» шукали порозуміння та підтримки на Сході, проявляючи інтерес до зовнішньої політики СРСР, Китаю. В ідеї союзу Європи та СРСР вони вбачали можливість протистояння атлантизму та мондіалізму. Але протистояти потужним силам, орієнтованим на США, які прийшли до влади на зміну уряду де Голля, «нові праві», незважаючи на глибокі інтелектуальні напрацювання, не змогли.

Принципово не відрізнялись від доктрини «нових правих» ідеї бельгійця Жана Тіріара. З 1960-х років він став лідером руху «Молода Європа», оголосивши себе учнем та продовжувачем концепції Хаусхофера. Він вважав себе європейським «націонал-більшовиком», творцем «Європейської імперії». Його теорія ґрунтувалась на правилі «автаркії великих просторів»: держава може повноцінно розвиватись тільки тоді, коли воно володіє значним геополітичним простором, значними територіями. Спираючись на дану тезу, Тіріар робив висновок, що держави Європи втратять своє значення, якщо не сформують єдину імперію, що протиставить себе США.

Єдина «Європейська імперія» повинна бути-центристською, уінфікованою державою-нацією. В останньому визначенні і є відмінність між доктринами Тіріара та Бенуа.

В Європі в 1970-ті роки сформувалась ще одна потужна течія – «прикладна геополітика». Всередині неї існувало декілька шкіл із своєю методологією та методами.

Провідне місце тут займала школа Іва Лакоста, відома під назвою «внутрішня геополітика». Сутність поглядів Лакоста зводилась до того, що геополітика – неконтинентальне бачення розвитку історичних процесів, а головний її принцип нефундаментальне планетарне мислення, що базується на цивілізаційно-географічному дуалізмі. Тобто відбувається деглобалізація геополітики як науки, зведення її до вирішення локальних проблем, які носять не планетарний, а місцевий характер. Таким чином Лакост зменшує значення геополітики як науки до рівня вузької аналітичної дисципліни.

Дещо схожа з нею «електоральна геополітика», запропонована ще на початку ХХ ст. французом Андре Зігфрідом. Вона використовувалась як спеціальна методика вивчення політичних симпатій та антипатій населення, що мешкає на тій чи іншій території. Засновник даної школи писав, що кожна партія має свою привілейовану територію, на зразок того, як існують геополітичні або економічні регіони, так само існують райони політичні.

29