ДРАМА КОТЛА. ОСНОВ

Започаткувавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

Конфлікт «Наталки Полтавки» в основному має соціальний характер. Хоча Наталка й не кріпачка, але драматична ситуація, в яку вона потрапляє, зумовлена соціальною нерівністю. Наталка любить бідного парубка Петра, а її сватає багатій возний.

Як талановитий художник, що в своїй творчості виходив з життя народу, Котляревський створив не схематичний ідеальний, а живий, переконливий реалістичний характер, хоча й з деякими елементами сентименталізму. Та реалізм Котляревського (як і в «Енеїді») має просвітительський характер.

Основні принципи просвітительського реалізму цілком поширюються й на українську «Енеїду» і «Наталку Полтавку»: зображення дійсності в її конкретній дан-ності, в її соціальній якості; пояснення дій і вчинків людини безпосереднім впливом середовища; розуміння середовища як сукупності побутових і матеріальних обставин; показ характерів в їхній одноплановій данності; моральний критерій суспільних явищ і дидактизм автора; сатиричне зображення дійсності.

Провідною ідеєю в водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. У п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

У п'єсі «Москаль-чарівник» письменник використав народний анекдот про невірну жінку, але надав новий зміст темі та образам. Головна героїня Тетяна — селянка, яка не вміє лицемірити; вона чесна людина і морально чиста. Своїм твором Котляревський показує, що аморальність іде від панівного класу. Так, чиновник-писарчук Финтик з презирством говорить про простий люд, цурається своєї бідної матері, заводить любовні інтриги.

Конфлікт виникає на основі соціальних відносин між мешканцями.

Котляревський в образі Тетяни відтворив національний характер української жінки..

в п’єсі образ Михайла Чупруна, чумака, який любить, шанує й поважає свою жінку. На відміну від багатьох традиційних ситуацій, він не карає Финтика, а прощає йому. Але це гідна пара Тетяні, і його характер вмотивовує її любов і відданість чоловікові.Яскравим образом «крапивного семени» є Финтик, міський писарчук, що приїхав у село до матері. Це — за характеристикою солдата, та покруч, яку плодила тогочасна дійсність. Финтик розкривається передусім як ловелас. Це видно з того, що він залицяється не тільки до Тетяни.У цілому образ Финтика — не такий собі легковажний водевільний персонаж, а комедійний, сатиричний образ, що за своєю суттю стоїть поруч з образом возного. Одним із важливих засобів сатиричного розкриття характеру Финтика є його суржикова мова, в якій також виявляється зневага цього «крапивного Семени» до рідної мови.

Комічний, але в цілому позитивний образ солдата-ро-сіянина Лихого. Це традиційний образ «чарівника» у водевільному «чотирикутнику», але в цьому образі відбилися погляди Котляревського па єдність українського й російського народів.

Мова п’єси характеристична. Чиста народна українська мова Тетяни й Михайла дала змогу Котляревському відтворити національні характери українського народу, з його мораллю, побутом, розумінням своєї гідності. Національним і соціальним відщепенцем є Финтик, який говорить мішаною, суржиковою мовою. Комічна мова солдата Лихого.

Г КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНК

Біографія

    Григорій Федорович Квітка увійшов в історію української літе­ратури як зачинатель і перший класик художньої прози. Був представником дворянського роду козачого старшинського походження. Герб Квітки з'являється в XVII столітті спершу на Полтавщині, де один із Квіток був Гадяцьким полковником, а потім переселяються в Слобідську Україну, де Квітки обіймали посади полковників різних слобідських полків і  були пов’язані із заснуванням міста Харкова. Поряд із Донцями-Захаржевськими, Куликовськими, Шидловськими Квітки увійшли у дворянську еліту місцевого значення.

Хутір Основа

Прадід Григорія був полковником Харківського полку, дід –  Ізюмського слобідського. Родина Квіток брала активну участь у державному, громадському, релігійному та культурному житті міста. Г. Ф. Квітка народився 18 (29) листопада 1778 року у дворянській родині в слободі Основа поблизу Харкова. Звідси його літературний псевдонім - Основ'яненко. Він  прожив усе своє життя у Харкові. З дитинства Квітка був хворим і кволим. Через діатез у п'ятирічному віці хлопчик осліп. Зір повернувся до нього знов після відвідування Озерянського храму. Юний Квітка побачив світло, що йшло від ікони Озерянської Божої Матері й прозрів. Григорій Квітка-Основ'яненко не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Мав музичний хист: грав на флейті та фортепіано. У формуванні світогляду молодого письменника велику роль відіграли батьки. Мати, Марія Василівна (з роду Шидловських), була жінкою освіченою, з сильною вольовою вдачею, більшість біографів писали про неї як про людину сувору і владну. Батько  письменника, Федір Григорович, навпаки, був людиною м’якою та товариською, але авторитетною та шанованою. Через патріархально-релігійне ото­чення на все життя залишився дуже релігійною людиною. 3 1793 до 1797 року Г. Квітка перебував на військовій службі, а з 1804 по 1805 упродовж кількох місяців - послушником у монастирі.

Йти у ченці Григорія Федоровича вмовив Г. Сковорода, який був добре знайомий з родиною Квіток. Залишивши монастир, він знову повер­тається на військову службу, але вже через рік виходить у відставку. Після цього Григорій Федорович оселяється у Харкові і починає вести активну культурну та гро­мадську діяльність. 1812 року Г. Квітка очолює Харківський театр, бере активну участь у заснуванні інституту шляхетних дівчат. Життя письменника було сповнене протиріч. Через такі суперечливі шукання майбутнього письменника вважали диваком.

Після Вітчизняної війни 1812 року пе­редові громадські кола Росії та України захопив новий культурний рух, який спричинив великий вплив на майбутнього письменника і визначив його подальший шлях. У 1812 році Г. Квітка починає свою громадську діяльність. З ініціативи Григорія Федоровича у Харкові відкрився приватний театр, в якому  Квітка  був і режисером, і директором, і істориком. Цього ж року Квітка організував благодійне товариство і взяв участь у відкритті інституту шляхетних дівиць, на утримання якого сам пожертвував багато грошей.

У 1833 році в Харкові завдяки Григорію Квітці відкрито губернську бібліотеку. Проте його суспільна діяльність не обмежується тільки рідним містом: Григорій Федорович засновує кадетський корпус у Полтаві.

У Харкові Квітка стає одним із найвпливовіших людей. Він багато зробив для розвитку міста як культурного центру. Окрім благодійницької та просвітницької діяльності Григорій Федорович займається ще громадською та державною: обіймає посади судді, повітового предводителя дворянства, головує палатою карного суду.

   Квітка був прихильником ідеї вдосконалення суспільства шляхом реформ та впливу на нього засобами літературного і театрального мистецтва. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний у позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник».

На  Україні Григорій Квітка більш відомий як письменник.

     На початку 30-х років, коли він почав писати українською мовою. Починаючи з 1816 року, Григорій Федорович бере участь у за­снуванні перших українських громадсько-літературних журналів «Харьковский Демокрит» і«Украинский вестник», у яких починає друкувати свої перші літературні спроби - гумористично-сатиристичні листи поміщика Фалелея Повинухіна.

     З 1816 по 1828 роки він обіймає посаду предводителя дворян Харківського повіту. Ця посада не тільки дозволила Г. Квітці зро­бити чимало для освіти і культури на Харківщині, але й надала йому щедрий матеріал для подальшої літературної діяльності. У 1827 році Квітка береться за написання сатиричних комедій та повістей російською мовою .

     Коли Григорій Квітка знайшов своє справжнє покликання, йому було вже 40 років, і наступні 25 років свого життя він успішно поєднував службову діяльність (предводителя дворян, голови Харківського цивільного суду) з літературною. Наукова громадськість обрала Квітку-Основ'яненка членом королівського Товариства антикваріїв (археології) Півночі (Копенгаген).

     У 1832 році він був призначений на посаду судді, а пізніше був обраний головою Харківської палати головного суду. Ця посада була останньою в його житті.

     У червні 1843 р. Квітка захворів запаленням легень. Помер Григорій Федорович 8 (20) серпня 1843 р.  у своєму маєтку на Основі, в якому провів майже все своє життя. Там де раніше був маєток, сьогодні - парк,  що носить ім’я письменника. Відспівували його у Благовіщенському соборі.  На похорон письменника зібралось майже все місто. Ховали його на Холодногорському цвинтарі, але, у 1930-х роках церкву на цвинтарі знесли, а на тому місті збудували стадіон „Трудові резерви”.

     Надгробок було перенесено до Покровського собору, а згодом на 2-ге міське кладовище. Чий прах зараз покоїться під цим  каменем, нажаль, дізнатися вже ніхто не зможе.  

Творчий шлях письменника

«Внесок Г.Ф.Квітки-Основ´яненка в літературний процес вагомий і різнобічний. Видатний прозаїк і драматург широко відкрив двері у велику літературу. Ним були закладені основи нової української прози, введені жанри повітсті, оповідання, соціально-побутові комедії, Письменник розробив і утвердив в українській літературі принципи просвітительського реалізму, який у 30-х роках ХІХ ст. став на Україні провідним творчим методом і літературним напрямом. Проза і драматургія письменника мала велике значення для утвердження статусу української літератури серед інших літератур»

/Олесь Гончар, Григорій Квітка-Основ´яненко/.

     Григорій Федорович був любителем музики, добре грав на багатьох музичних інструментах, віддаючи перевагу флейті. Квітка мав також неабиякі акторські здібності, брав участь у аматорських спектаклях театру на Основі, (у старовинному маєтку, де мешкала родина), і ролі вибирав собі завжди веселі і комічні. У 1816 р. він вперше надрукував свої вірші та оповідання російською мовою в „Украинском вестнике”, співредактором якого був, та „Вестнике Европы”. За його сприяння було організовано альманахи „Українська зірка” та „Молодик”, які виходили друком у Харкові. Перші спроби пера Григорія Федоровича були, на думку критиків, не дуже досконалими. Справжній талант письменника виявився на початку 30-х років, коли він почав писати українською мовою. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник».

Сучасники свідчать, що реалізувати себе в літературі письменнику допомогла його дружина Ганна Григорівна  – класна дама інституту  благородних дівиць. Дружина підтримувала чоловіка на літературній ниві, була його першим та дуже строгим критиком, можна сказати, що завдяки їй він і став письменником – Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Чому Основ’яненком? Цей літературний псевдонім пояснює сам Григорій: „Взял себе прозвище по месту жительства; живу на Основе; и так, да буду Основяненко” – писав він в одному з листів. Усі твори письменника сповнені любов’ю до земляків, у них багато гумору, незлої сатири. Письменник щиро вважав, що ідеальні герої існують і в реальному житті. У 1828 р. Квітка пише свою першу п’єсу „Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, що побачила світ  у 1840 р. Пізніше були написані  п’єси, в  яких продовжувалися традиції російської сатиричної драматургії („Дворянские выборы”, „Дворянские выборы часть вторая, или Выбор исправника”). У 1834 і 1837 рр. вийшли дві книги „Малороссийских повестей, рассказанных Грыцьком Основьяненком”. Вони були надруковані  українською мовою та підписані одним із багатьох псевдонімів- Грицько Основ’яненко. Крім цього він підписуввся як Земляк, Аверьян Любопытный, Фаладей Повинухин, ваш Основ’яненко та інші.

Спираючись на літературну традицію, започатковану Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка написав українською мовою популярні й досі комедії «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1835), «Бой-жінка» (1840).

Українські прозові твори Квітки-Основ'яненка поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Салдацький патрет», «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана»). У творах „Маруся”, „Сердешная Оксана”, „Солдатский патрет”, „Мертвецький Великдень” автор з великою симпатією зображує простих людей, тяжкі умови життя, викриває тупість козацької старшини, виступає проти пияцтва, ненажерства та інших пороків. Найкращі твори Квітки одними з перших представляли українську літературу європейським читачам. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Основ'яненка перекладено польською, болгарською, чеською та іншими мовами.

     У 30-х рр. ХІХ ст. письменник активізував свої зв´язки з багатьма літераторами, зокрема з гуртком харківських романтиків та Євгеном Гребінкою і Тарасом Шевченком. Друкував в альманасі «Ластівка» у 1841 році повість «Седрешна Оксана», за редакцією Євгена Гребінки, що стало приводом до листування з Тарасом Шевченком. У листуванні Шевченко звертався до Квітки «батьку ти мій, друже», також присвятив вірш «До Основ’яненка».

2. На перший погляд, Тетяна – легковажна жінка, яка у відсутність чоловіка дозволяв Финтикові учащати до неї і навіть запрошує до себе на «пряжену ковбасу, печену курку і пляшечку запіканої». Ллє, як з’ясовується далі, робить вона це з добрим наміром – провчити розбещеного панича-залицяльника. Тетяна відчитує Финтика за негідну поведінку, бездушність, за його погордливе ставлення до своєї матері. «Ви думаєте, – говорить вона Финтику. – що пайматка ваша уже і гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа около вас облипла, і причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодовала, до розуму довела, перше до дяка оддала учитись читати, а послі до волосного правленія писати».

Здоровий розум, почуття власної гідності Тетяни виразно виявляються і в її стосунках з солдатом. З’явившись у хаті Тетяни, солдат своїм удаваним суворим виглядом хотів залякати господиню дому. Але це не вдається «служивому»; Тетяна розвінчує його чванливість, дещо зверхнє ставлення до «мужиків». Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі, – іронічно звертається Тетяна до солдата. – Якби я не жінкою була, може б була лучшим солдатом, як ти».

Носієм чужих народові звичаїв виступає в п’єсі чиновник-канцелярист Финтик. Здобувши деяку освіту в місті, цей невіглас пишається своєю «письменністю», стидається свого «мужицького» походження, не може «без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху» – рідну матір. Лакейська «цивілізація» Финтика виявляється і в його зневажливому ставленні до народних пісень; вона прекрасно передана і мовною характеристикою. Мова Финтика пересипана канцеляризмами, перекрученнями, сумішшю українських та російських слів.

Розкриваючи характери простих людей – носіїв здорового начала, Котляревський переконливо доводить перевагу народної моралі над мораллю панів і чиновників. Цим «Москаль-чарівник» наближається до «Наталки Полтавки». Ідейно-художній рівень п’єси дещо знижує неприхована моралізаторська тенденція.

Образ Наталки, зовні простий, справді є досить складним, що розкритий у русі, в дії, в суперечностях. Це жива, реальна людина.

Прихід виборного як свата возного ставить Наталку в дуже важке становище. Пообіцявши матері вийти заміж за багатого, вона змушена зломити свою волю і погодитися на заручини з возним. Коли ж повертається Петро, Наталка знаходить у собі сили порушити цю обіцянку. Вона не лякається погроз возного, підбадьорює Петра і, зрештою, добивається свого щастя.

Як бачимо, характер Наталки психологічно вмотивований, переконливий, реалістичний в основі своїй.

Гідною парою їй, за задумом автора, мав бути Петро — сирота, наймит, заробітчанин. І йому властиві благородні риси характеру — вірність, чесність, правдивість, щира, самовіддана любов. Але порівняно з Наталкою образ Петра не такий виразний. У перших двох картинах першої дії про нього йде мова тільки в репліках Наталки, Терпилихи й виборного. На сцені Петро з’являється тільки в другій дії. В образі Петра є типові, реалістичні риси. Це бідний парубок, приймак, який змушений був піти па заробітки в далекі краї. Разом із тим його поведінці властиві не зовсім природні риси: надмірна самопожертва, легкість, з якою він відмовляється від особистого щастя в ім’я нібито добробуту Наталки.

Коли в реалістичному образі Наталки Котляревський переміг схематизм, який був властивий п’єсам епохи класицизму й багатьом комічним операм, то в образі Петра він ще віддав певну данину традиції — створювати «ідеальні» характери часто всупереч життєвій правді.

Вірним другом Петра є Микола, безталанний сирота, бурлака, який каже про себе: «Один собі живу на світі, як билинка на полі. Сирота без роду, без племені, без талану і без приюту…» Котляревський підкреслює позитивні риси Миколи: розум, дотепність, енергійність, глибоке розуміння життя.

Микола цілком життєва, типова, реалістична постать. У нього є спільна риса з образами «бобылей» в комічних операх. Але й тут Котляревський пішов значно далі в зображенні типових рис бідної, безталанної людини. Микола належить до найбільш пригноблених в умовах кріпосництва верств суспільства. Але це не забитий, затурканий наймит, що його ми зустрічаємо навіть у багатьох пізніших творах української драматургії. Микола не втратив людської гідності. Він мріє про волю, про визволення з тяжкої наймитської долі і готовий вступити навіть до Чорноморського козацького війська. Це дозволяє йому триматися на селі дещо незалежно щодо заможних людей. Живучи тяжкою працею, весь час відчуваючи свою знедоленість («…тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити»), Микола глибоко співчуває всім бідним людям, всіляко допомагає Петрові й Наталці. Котляревський майстерно розкрив характер Миколи,— життєрадісний, веселий. Значення цієї постаті в композиції п’єси чимале| В репліках Миколи не раз виявляються й погляди самого автора.

«Конотопська відьма» – це насамперед гостра сатира на панівну верхівску українського суспільства ХVІІІ ст. Письменник показав типові ризи тієї козацької старшини, значна частина якої в часи поступової ліквідації російським царизмом української державності, послідовних обмежень ним демократичної суті полково-сотенного ладу в Україні у ХVІІІ ст. виродилася в зивчайну експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для колишніх часів Запорозької Січі республіканського виборного принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження чи спадковістю.

Але Квітка у «Конотопській відьмі» думав не так про виразність історичного колориту, як про створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та одержавши від царського уряду дворянські привілеї.

Сюжет повісті становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетенням ліній, чого не простежується в інших українських творах Квітки, побудованих за зразками народної прози. Розвиток сюжету, розв’язка певною мірою виражають просвітницьку ідею приреченості світу сваволі властей, невігластва, забобонності.

Улюблені прийоми сатиричного висміювання в повісті – тенденційна деформація, перебільшення й карикатурне загострення, що сприяє виявленню провідних, найістотніших вад.

Оригінально поєднуються в повісті відображення міфологічних уявлень, вірувань темних людей та використання народної демонології для висміювання й гострого осудження забобонності, невігластва панівних верств, виявлення їхнього розумового убозтва й моральної потворності. Широко користується письменник прийомом натуралістично знижених портретних зарисовок. Загалом у портретній характеристиці персонажів Квітка надає перевагу експресивному началу над аналітичним.

Головна творча мета автора «Конотопської відьми» – розкрити внутрішні причини історичного занепаду й загибелі Української козацької держави в середині й другій половині ХVІІІ ст. (зовнішня причина – загарбницько-колонізаторська політика Російської імперії щодо України). Ці внутрішні причини Квітка-Основ’яненко художньо демонструє й пояснює так: розпилися, розледащіли, втратили відповідальність з козацько-лицарську справу, державу. Він показав те, що різко дисонувало з великою добою козаччини, руйнувало менталітет нації. Художньо-історіософський діагноз причин історичних лих нації Квітка здійснює у формі самобичування й догани, йдучи за принципом олітературення фольклорно-етнографічного матеріалу (народної демонології, фантастики народних вірувань), користуючись езопівською мовою, принципом «бий в минулому сучасне». З просвітницьких позицій розкривається потворний, язичницько-варварський звичай «топлення відьом».

жанром є бурлескно-реалістичною повістю, автор майстерно описав життя та побут на Україні ХVІІІ ст., зробивши сатиричний акцент на недолугості та обмеженості козацьких старшин, що отримували свої посади не відповідно до своїх талантів та вмінь, а у спадщину. До того, автор крізь призму сатиричної критики зображує реалії суспільних взаємин того часу.