Основи епізоотологічного аналізу

Завдання епізоотологічного обстеження. Епізоото­логічне обстеження являє собою сукупність при­йомів і способів, що використовують для вивчення різних { аспектів епізоотичного процесу, тобто закономірностей ви­никнення, поширення і особливостей прояву інфекційних хвороб тварин у різноманітних умовах і на різних терито­ріях, а також для оцінки ефективності здійснюваних про- • філактичних і оздоровчих заходів. Одержані в процесі дослідження дані систематизують, піддають логічному ос­мисленню, тобто проводять епізоотологічний аналіз, і на цій основі- розробляють конкретні рекомендації по дальшо-

му вдосконаленню протиепізоотичних заходів, спрямованих на зниження захворюваності або ліквідацію відповідної хвороби.

Епізоотологічне обстеження є однією з важливих сторін діяльності лікаря ветеринарної медицини. Його проводять як із практичною, так і науковою метою. Масштаби дослі­дження, у тому числі й розміри територій, що підлягають вивченню, можуть значно варіювати — від одного епізоо­тичного вогнища, неблагополучного пункту до епізоотично­го стану району, області, республіки, держави. Інколи окре­мі питання розглядаються в глобальному масштабі. Відпо­відно до спрямованості дослідження, його завдання можуть бути різними, а саме:

епізоотологічне обстеження епізоотичного вогнища, не­благополучного пункту, господарства;

вивчення епізоотологічної (епізоотичної) ситуації у районі, області, державі;

визначення особливостей прояву епізоотичного процесу окремих захворювань (сезонність, періодичність та ін.) за­лежно від конкретних умов і характеру ведення тваринни­цтва;

визначення ефективності засобів боротьби з певною хво­робою; •

з'ясування закономірностей географічного поширення, особливостей прояву окремих інфекційних хвороб, вивчен­ня їх сучасного нозоареалу і зв'язків із факторами зовніш­нього середовища та особливостями ведення тваринництва;

пошук причин нерівномірного поширення хвороби на певній території;

збір даних для епізоотологічного прогнозування;

визначення епізоотичної ситуації і поширення інфекцій­них хвороб тварин у зарубіжних країнах.

Глибина епізоотологічного обстеження, повнота відпо­віді на поставлені запитання визначаються кваліфікацією спеціаліста, який проводить обстеження, а також наявністю .необхідних вихідних матеріалів. При епізоотологічному обстеженні неблагополучного пункту частину даних збира­ють безпосереднім обстеженням господарства, яке вивча­ють, використовують дані «Журналу про реєстрацію хво­рих тварин» (форма 1), «Журналу для запису протиепізоо­тичних заходів» (форма 2). «Журналу для запису епізоотич-ного стану району» (форма 3), а також акти, звіти й інші матеріали, що відображають результати проведених рані­ше обстежень.

При вивченні епізоотичної обстановки в районі, області, державі дані одержують із матеріалів офіційної статисти-

ки, регламентованої відповідною інструкцією по ветеринар­ному обліку і ветеринарній звітності.

Визначення епізоотичної обстановки в районі проводять 'і на рівні окремих господарств, в області використовують да­ні районів. Відомості про поголів'я тварин, характер веден­ня тваринництва, господарські зв'язки, переміщення тва­рин, дані про природно-кліматичні особливості одержують на місцях у відповідних установах (табл. 1). З цією ж ме­тою використовують довідники, статистичні повідомлення, огляди.

У процесі епізоотологічного обстеження використовують різні прийоми і способи, в тому числі й епізоотологічні ме­тоди: порівняльно-історичнйй і порівн-яльно-географічнйй опис (картографування), власне епізоотологічне обстежен­ня, епізоотологічний експеримент. При необхідності прово­дять математичну обробку даних. Раціональним є викориС-I тання кожного із названих прийомів і способів залежно від конкретних завдань і масштабів дослідження.

Порівняльно-історичним описом корис­туються для аналізу показників епізоотичного процесу в іс­торичному аспекті (по даних за ряд років). При цьому застосовують такі прийоми, як опис, складання хронологіч­них таблиць, графіків; вираховують і логічно осмислюють -показники епізоотичного процесу за багаторічними даними з урахуванням кількості неблагополучних пунктів, захво­рюваності, смертності, летальності, коефіцієнта вогнищево-сті, структури захворювання та ін. Цей метод дає можли­вість вияснити причини виникнення окремих хвороб, дина­міку їх поширення у часі, виявити залежність від характеру і системи ведення тваринництва, визначити сезонність проявлення епізоотій, їх періодичність і оцінити ефектив­ність методів протиепізоотичної роботи.

. П о р і в н я л ь н о-ге о г р а ф і-ч н ий спосіб дає змогу провести аналіз характеру та інтенсивності геогра­фічного поширення у різних адміністративно-територіаль­них одиницях (район, область) і природних зонах території, яку вивчають. При порівняльно-географічному описуван­ні широко користуються картографуванням. ' Ветеринар­но-географічні карти (епізоотична карта району, області, нозогеографічні карти та ін.) є універсальною просторовою моделлю епізоотологічних явищ. Вони дають можливість розкрити закономірності географічного поширення хвороб, визначити їх сучасний нозоареал, пристосованість до пев­них природних ландшафтів, а при проведенні порівняльно­го картографічного аналізу карт поширення хвороби з кар­тами природних факторів (ґрунтовими, кліматичними, фау-

(ністичними, біогеохімічними і т. п.) виявити природно-гео­графічні фактори, що сприяють виникненню і поширенню окремих хвороб серед тварин. Епізоотологічне обстеження, як правило, проводять без­посередньо в епізоотичному вогнищі, неблагополучному пункті, інколи в масштабі району, області. Обов'язково проводять обстеження свіжих епізоотичних вогнищ з ме-I тою вивчення різних аспектів епізоотичного процесу і умов, в яких він розвивається, уточнення діагнозу, визначення . шляхів занесення ' збудника, прогнозування подальшого розвитку епізоотії, розробки календарного плану комплек­су заходів, спрямованих на ізоляцію вогнища і ліквідацію хвороби. Обстеження можна проводити і в затухаючому епізоотичному вогнищі з метою визначення повноти та ефективності проведення протиепізоотичних заходів перед оголошенням господарства благополучним і визначення строку зняття обмежуючих заходів або карантину. Епізоо-L тологічне обстеження проводять і в благополучному щодо інфекційних захворювань господарстві з метою контролю повноти проведених профілактичних заходів, стосовно збе­реження стійкого протиепізоотичного благополуччя. Його, як правило, проводять комісійно, і результати обстеження оформляють актом.

ЕПІЗООТОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ГОСПОДАРСТВА \ СКЛАДАННЯ АКТУ

Проводячи обстеження, спеціалісти звертають увагу на такі основні питання: загальну характеристику тваринниць­кого господарства; дані про тварин; стан тваринницьких . приміщень; умови утримання і годівлі тварин; наявність кровосисних комах, гризунів, кліщів; стан пасовищ; водо­пій тварин; порядок комплектування господарства твари­нами; епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан госпо­дарства; благополуччя щодо інфекційних захворювань тварин сусідніх господарств і населених пунктів; епізоо­тичний та ветеринарно-санітарний стан різних ветеринар­ії' них об'єктів, розміщених навколо тваринницького госпо­дарства; можливий контакт тварин з-дикими тваринами та ін.

Результати епізоотологічного обстеження тваринниць­кого господарства оформляють відповідним актом у трьох примірниках. З них один залишається у господарстві, а інші зберігаються у справах ветеринарної установки, пред­ставник якої проводив епізоотологічне обстеження:

При обстеженні необхідно:

1. Дати загальну характеристику господарства та вка­ зати його напрям і основні виробничі показники.-

2. Зазначити кількість тварин за видами, віком, статтю, вгодованістю, породністю; характер використання. Вказати доморощені чи куплені тварини, якщо куплені, які саме та де й коли; благополуччя господарства щодо інфекційних захворювань.

3. Відомості про тваринницькі приміщення та їх стан, систему вентиляції, та її ефективність, освітлення примі­ щень, площу і об'єм приміщень на одну голову по видах та вікових групах тварин. Дати характеристику підлогам, - годівницям, проходам. Забезпечення тварин підстилкою та її якість.

4. Відомості про утримання різних видів і вікових груп тварин з докладним аналізом прогресивних методів їх ут­ римання.

5. Наявність в тваринницьких приміщеннях аміаку, об­ сіменіння мікроорганізмами (кількість в 1 м³ повітря), кровосисних комах, кліщів, гризунів.

6. Питання годівлі тварин. Раціон. Повноцінність кор­ мів (білкове співвідношення, наявність вітамінів, мінераль­ них речовин). Спосіб підготовки і згодовування кормів, їх якість.

7. Водопій тварин. Вказати джерела водопостачання (водопровід, колодязь, став, річка та ін.), способи напу­ вання тварин, якість води. Благополучність їх в епізоотич­ ному відношенні.

8. Характеристика пасовищ (луки, заплавні луки, рів-

нина, гори, ліс, чагарник тощо). Віддаленість пасовищ від населених пунктів, проїзних доріг. Використання пасовищ у минулому і тепер, особливо для санітарних груп тварин. Благополучність їх з епізоотологічного погляду, можли­вість контакту з дикими тваринами.

9. Порядок комплектування господарства тваринами, зв'язок з іншими господарствами.

10. Дати відомості про епізоотичний стан тваринниць­ кого господарства в минулому і тепер. Зазначити, чи спо­ стерігалися раніше випадки інфекційних захворювань тва­ рин і птиці, коли і які саме, ступінь їх поширення по окре­ мих видах і вікових групах тварин за останні роки (3—5). Які інфекційні захворювання тварин і птиці є тепер, сту­ пінь їх поширення в господарстві (динаміка), джерела інфекції. Ким та яким методом поставлено діагноз. Заходи, проведені в господарстві, щодо ліквідації захворювання (карантинування, ізоляція, лікування, щеплення, дезин- фекція, тощо) та їх,ефективність.

11. Зазначити про благополучність щодо інфекційних захворювань сусідніх господарств і населених пунктів.

12. Дати епізоотологічну та .ветеринарно-санітарну ха­ рактеристику розміщених навколо тваринницького госпо­ дарства біотермічних ям, скотомогильників, утилізаційних пунктів, скотозабійних пунктів, боєнь, м'ясокомбінатів, складів -зберігання та підприємств по обробці сировини тваринного походження.

13. Ветеринарно-санітарний стан господарства. Зазна­ чити, як часто проводять механічне очищення тваринниць­ ких приміщень та їх якість. Проведення різних видів де- зинфекції, коли, якими дезинфекційними розчинами, їх концентрація та витрачання на 1 м² знезаражуваної площі.

Загальні висновки. На основі фактичних мате­ріалів епізоотологічного обстеження тваринницького rocnof дарства, викладених в акті, роблять висновки про ви­никнення і поширення того чи іншого інфекційного захворювання тварин (птиці) та його епізоотичний і вете­ринарно-санітарний стан; відповідність умов утримання і годівлі тварин сучасним вимогам.

Рекомендації. Виходячи з конкретної епізоотоло­гічної ситуації, що склалася в господарстві, розробляють план ветеринарних заходів, спрямованих иа оздоровлення тваринницького господарства. План складають відповідно до інструкції, затвердженої Головним управлінням ветери­нарної медицини МСГП України. При цьому ураховують передовий досвід ветеринарної практики та найновіші до­сягнення науки в цій галузі.

МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ЕПІЗООТИЧНОЇ

ОБСТАНОВКИ В РАЙОНІ, ОБЛАСТІ, РЕСПУБЛІЦІ, ДЕРЖАВІ

Епізоотичну обстановку (ситуацію) в районі, області, республіці та державі характеризує сукупність інфекцій­них хвороб, зареєстрованих на вказаних територіях за пев­ний період часу або станом на день оцінки. Для її оцінки на основі кількості неблагополучних пунктів по різних за­хворюваннях і місць їх розміщення, кількості захворілих і загиблих тварин різних видів визначають нозологічний профіль (структуру) інфекційних хвороб і питому вагу кожної з -них у загальній захворюваності тварин усіма ін­фекційними хворобами, а також складають епізоотичну карту.

Нозологічний профіль (нозологічна структу­ра) захворювань являє собою перелік інфекційних хвороб тварин, зареєстрованих в господарстві, на території райо­ну, області, республіки, держави за певний період часу. Його відображають у вигляді аналітичної таблиці (табл. 2), в якій наводять перелік хвороб, дані про кількість не­благополучних пунктів, захворілих і тих, які загинули тва­рин в абсолютних числах, питому вагу кожної хвороби.

Питому вагу (частку) окремої хвороби в загаль­ній захворюваності тварин усіма інфекційними хворобами визначають за кількістю неблагополучних пунктів і кіль­кості захворілих тварин шляхом множення кількості не­благополучних пунктів (або захворілих тварин) по окре­мій хворобі ра 100 з наступним діленням на загальну кіль­кість неблагополучних пунктів (або захворілих тварин) по всіх урахованих хворобах (%). Для цього використовують формулу: У»— (АХЮО) : Б= %, де У_в — питома вага (частка) хвороби в загальній захворюваності; А — кіль­кість неблагополучних пунктів (або захворілих тварин) по

■ .

окремій хворобі; Б — загальна кількість неблагополучних пунктів (захворілих тварин) по всіх хворобах. І Картографічний аналіз. Виясняють розміщен­ня неблагополучних пунктів шляхом складання епізоотич--ної карти території, яку вивчають. Для позначення на ній хвороб використовують спеціальні знаки.

На основі логічного аналізу даних таблиці 2 і епізоо­тичної карти з урахуванням особливостей ведення тварин­ництва, природних і господарських факторів формулюють відповідні висновки щодо епізоотичної обстановки терито­рії в цілому і окремих її зон, розробляють конкретні реко­мендації по дальшому, вдосконаленню протиепізоотичних заходів. Після цього при необхідності проводять поглибле­не вивчення епізоотичного стану території по окремих хво-робах методом аналізу та систематизації таких показни­ків: широти поширення хвороби шляхом обліку кількості неблагополучних пунктів по даній хворобі і картографічно­го аналізу їх територіального розміщення; коефіцієнта вог-нищевості; ураження окремих видів тварин (структура за­хворюваності); індексу захворювання і картограми захво­рювання; смертності та летальності (смертельності); сезонної динаміки захворювання тварин; аналізу впливу щеплення на рівень захворювання тварин; впливу природ­но-географічних, господарсько-організаційних і ветеринар­но-санітарних факторів на інтенсивність епізоотичного про­цесу та територіальне поширення хвороби; епізоотологіч­ного районування території. Розробляють рекомендації щодо поліпшення протиепізоотичної роботи.

При оцінці напруженості епізоотичного процесу корис­туються порівняльними показниками. Абсолютні числа для цієї мети малопридатні, а тому використовують відносні показники (індекс захворюваності, летальність, коефіцієнт вогнищевості та ін.).

Широту поширення хвороби (пошире­ність) в районі, області, республіці, державі визначають шляхом обліку і систематизації зареєстрованих на даній території неблагополучних пунктів, картографічного аналі­зу їх територіального розміщення і визначення показника неблагополуччя.

Розподіл кількості неблагополучних пунктів по роках і адміністративно-територіальних одиницях проводять скла­данням аналітичної таблиці (табл. 3).

За даними наведеної таблиці складають карту терито­ріального розміщення неблагополучних пунктів, визнача­ють нозоареал хвороби, тобто територію; у межах якої реєстрували хворобу. Ареал захворювання може бути су-

цільним, коли неблагополучні пункти розміщені більш, або менш рівномірно по всій території, або роз'єднано, якщо вони розміщені тільки в окремих районах, зонах, тобто територіально приурочені до певних ділянок місцевості. Останнє більш характерне природновогнищевим хворобам.

При складанні карти місця перебування хвороби відмі­чають крапками, кожну із яких ставлять на місці населе­ного пункту, де її зареєстрували. Якщо на карті виявиться багато крапок і вони щільно розміщені, то можна збіль­шити «масу» крапки, вказавши, що вона означає не один, а два чи три випадки виникнення хвороби. Коли ж небла­гополучні пункти розміщуються тільки в певних ділянках території, то їх викреслюють суцільною або пунктирною лінією, або ж заштриховують.

Широту поширення хвороби визначають також шляхом обчислення показника неблагополуччя (част­ки неблагополучних пунктів), процентного відношення не­благополучних населених пунктів до загальної кількості їх у районі,, області, республіці, державі.

Показник неблагополуччя визначають за даними на кі­нець, який аналізують за формулою: Н== (Ч.нпХЮО) : : Окп=100 %, де Н — показник неблагополуччя, частка не­благополучних пунктів, %; Чнп — кількість неблагополуч­них населених пунктів незалежно від кількості повторюва­них у них спалахів хвороби; Окп — загальна кількість на­селених пунктів у районі, області, республіці, державі.

Одержані таким чином дані вносять у форму (табл. 4).

Для виявлення ступеня неблагополуччя (напруженості епізоотичної ситуації) можна визначити індекс епі-зоотичності, який являє собою відношення кількості років, протягом яких на даній території реєстрували спала­хи хвороби, до кількості спостережуваних років.

Коефіцієнт вогнищевості показує, скільки ,хворих тварин припадає на один неблагополучний пункт. Його визначають шляхом ділення захворілих тварин на ^.кількість неблагополучних пунктів в районі, області, рес- іиубліці за кожний рік окремо (по видах тварин; табл. 5). Коефіцієнт вогнищевості показує характер прояву (ін­ тенсивність) епізоотичного процесу в динаміці в різних ра­ йонах області (спорадичні випадки, незначні спалахи хво­ роби, епізоотія). Він є також критерієм оцінки ефективно­ сті проведених протиепізоотичних заходів. Підвищення коефіцієнта вогнищевості свідчить про активізацію епізо­ отичного процесу. V

Структура захворюваності (ураженість ок­ремих видів тварин). її визначають у тих випадках, коли хворіє кілька видів тварин, з метою вияснення, які види тварин більш сприйнятливі і частіше хворіють даною хво­робою (за кількістю неблагополучних пунктів, захворілих і загиблих тварин). Дані можуть бути представлені у виг­ляді сектерної діаграми і в аналітичній таблиці (табл. 6). Із таблиці видно, що найбільша кількість неблагопо­лучних пунктів і загиблих тварин по даній хворобі припа­дає на велику рогату худобу, значно менші ці показники у свиней, а захворюваність дрібної рогатої худоби в даному випадку може бути оцінена як незначна.

Аналогічним чином можна визначити вікову структуру і захворюваності тварин в епізоотичному вогнищі (районі, області, республіці, державі).

Захворюваність — це відношення кількості за­хворілих тварин до загального поголів'я сприйнятливих у тій чи іншій групі. Для порівняльної оцінки інтенсивності епізоотичного процесу (рівня захворюваності) в різних господарствах (районах, областях) території більш зручно-

захворюваність визначити до середньорічного поголів'я сприйнятливих тварин. Середньорічне поголів'я це напів-сума кількості певного виду тварин на початок і кінець ро­ку. Захворюваність прийнято виражати з розрахунку на 100, 1000 або 10000 тварин. її визначають за формулою:

де Із — індекс захворюваності; 3 — кількість захворілих тварин за рік; Сп — середньорічне поголів'я тварин.

Показники захворюваності за ряд років зводять у таб­лицю (табл. 7) і піддають математичній обробці і логічно­му аналізу. Для порівняльного аналізу інтенсивності епі­зоотичного процесу в різних районах, областях складають картограму захворюваності (по середніх показниках за ряд років). Способом картограм користуються для відо­браження на ветеринарно-географічних картах тільки від­носних показників епізоотичного процесу (захворюваність, смертність, летальність, поширеність). При складанні кар­тограм різну ступінь вираженості показника відображають 'на карті шляхом штриховки різної щільності окремих ад­міністративно-територіальних одиниць (районів, областей). Штриховку посилюють у міру збільшення ступеня вираже­ності ознаки.

Смертність являє собою відношення кількості за­гиблих від даної хвороби до сприйнятливих тварин у тій чи іншій групі. Одержані дані по смертності зводять у таб­лицю і аналізують.

Летальність (смертельність) — відношення кілько­сті загиблих тварин від даної хвороби до захворілих, вира­жене в процентах. Вона характеризує тяжкість епізоотії. Ле­тальність визначають за формулою:

де Л — летальність, %; П — кількість загиблих тварин; З — кількість захворілих тварин.

Показники летальності за ряд років зводять у таблицю так само, як показники захворюваності і піддають логічно­му аналізу.

Наведені вище відносні показники захворюваності, смертності і летальності (смертельності) відносяться до інтенсивних показників епізоотичного процесу. Поряд із ними для характеристики напруженості епізоотичного про­цесу застосовують також екстенсивні показники. їх ще на­зивають показниками розподілу або дольового визначення частини в цілому. По цих показниках судять про . питому вагу якої-небудь частини явищ в їх- загальній сукупності. При цьому вся сукупність незалежно від її величини при­рівнюється до 100. Вирахування частки, як правило, прово­диться в процентах.

Наприклад, у загальній захворюваності лістеріозом в колишньому СРСР за останні 20 років 71,38 % випадків припадає на дрібну рогату худобу, 27,33 — на свиней і ли­ше 1,29 % —на велику рогату худобу. Результати можуть бути представлені графічно у вигляді секторної діаграми.

Для правильної оцінки інтенсивності епізоотичного про­цесу, особливо при довготривалих інфекціях, слід також враховувати не лише хворих тварин, а й мікробоносіїв. Це має велике значення для правильної оцінки епізоотичної ситуації.

Міжнародні організації рекомендують використовувати при цьому такі показники, як превалентність та інцидент -ність. Превалентність (від лат. praevalere — переви­щує,- має перевагу) — це число хворих і мікробоносіїв (джерел збудника інфекції) на 100, 1000, 10000 або 1000000 тварин без будь-якої різниці нововиявлених і старих ви­падків інфекції. Превалентність визначається на даний мо­мент (крапка, пункт превалентності) або за певний період (період превалентності) і служить показником ураженості тип рип (розповсюдженості хвороби). Превалентність вира-ХОВ^ують відношенням числа хворих (носіїв) на даний мо­мент, ;ібо за певний період, до числа тварин, серед яких вшшмчіо захворювання в той же самий момент, і множене НІ 100 (1000, 10000, 100000).

І їй відміну під нрепалентності, інцидентність (від .мпі Ineldini ііппадконий конфлікт) являє собою число Н0І1НХ пііппдкіи .чпхііоріоиаїшя і мікробоносійства за певний період ми 100, 1000, 10000 або 100000 тварин. Інцидентність

І \.ч шик частоти .чахиорювань і носійства, що визначаєть-

еи числом інших ВИПВДЩВ захворювання (носійства) за

певний період до чисельності тварин за той же період мно­жене на 100 (1000,10000, 100000).

Сезонність проявлення епізоотичного процесу є елементом короткотермінового прогнозування епізоотій. її враховують при плануванні і проведенні протиепізоотич-них заходів, особливо при визначенні оптимальних термі­нів масової профілактичної імунізації тварин проти тієї чи іншої хвороби. Практичну цінність являє собою вивчення . сезонності захворювань по окремих природних зонах, так як сезонні коливання в захворюваності тварин у різних зо­нах можуть не збігатися в часі, оскільки природно-геогра­фічні і господарсько географічні фактори по-різному про­являються в різних природних зонах країни (рис. 16).

Сезонність визначають відношенням числа захворілих тварин, виявлених у кожному місяці, до загальної кількості захворівших даною хворобою тварин за рік (ряд років) і вираженим у процентах. При хворобах, спільних декільком видам тварин, сезонність визначають стосовно окремих ви­дів. Для цього кількість захворілих тварин по місяцях за ряд років зводять в аналітичну таблицю (табл. 8).

Проценти до загального числа за 5 років вираховують за формулою:

_де С — показник сезонності; du — число захворілих тварин за місяць; Ок —загальне число захворілих тварин за взяті роки. Вирахувані проценти використовують для складання графіка сезонності.

Оцінка впливу вакцинації (щеплення) на рівень захворюваності тварин. Одним із методів оцінки ефективності проведених специфічних про-тиепізоотичних заходів є аналіз залежності між рівнем профілактичного щеплення тварин проти тієї чи іншої хво­роби і захворюванням. Цей аналіз може бути проведений складанням аналітичної таблиці (табл. 9) і побудовою гра­фіка зв'язку, а також вирахуванням коефіцієнта кореляції.

Математичне опрацювання кількісних показників (константний метод). Для математичного опрацювання кількісних показників епізоотичного процесу беруть складені вище аналітичні таблиці (див. таблицю 9) і визначають лише величини середньої арифметичної (М) та її помилки (т).

Середню арифметичну визначають за формулою:

де Ev — сума показників (варіант —v) варіаційного ряду (наприклад, процента щеплених тварин по роках; див. таб­лицю 9); п — загальне число варіант.

Помилку середньої арифметичної (т) вираховують константним методом за формулою:

in- l< - константа, яку визначають за таблицею 10 у ряду, рівному мигальній кількості варіант (v), що беруть участь у шіґНрцІ; 2!—знак суми; а — величина визначення варі­ант під игличнин середньої арифметичної (v — М).

НіприКЛІД, необхідно визначити величину середньої ірифмстпчиої (М) і величину її помилки (ш) показників ріння щеплення за таблицею 9. У ряду 10 варіант (v) — по­ки шикп щеплення за 1981 — 1990 pp., отже, n=10.

2. Визначити відхилення кожної варіанти (показника рівня щеплення за кожний рік) від величини середньої арифметичної. Для цього показники щеплення розміщують у вигляді таблиці 11 (ряд 1) і визначають величину від­хилення (а), яка формує ряд 2. Для цього від кожної варі­анти віднімають середню арифметичну (v—М). Потім показники відхилень кожної варіанти сумують без ураху­вання знаків (+, —) і одержану суму (2а) множать на кон­станту, що відповідає числу варіант (10) і яка в даному ви­падку дорівнює 0,0418 (див. таблицю 10). Таким чином одержують величину помилки середньої арифметичної (т). Визначивши величину константи (К=0,0418) і суму відхи­лень варіант від середньої арифметичної (2а = 63,3), вира­ховують помилку середньої арифметичної т=КХ2а = = 0,0418X63,3=2,6459. Отже, М±т=66,9+2,65.

Помилка середньої арифметичної (т) дає можливість пизначити, в яких межах знаходиться середня величина. Вибіркові статистичні величини правильно відображають властивості генеральної сукупності, якщо середня (М) пе­репитує свою помилку (т) не менше ніж у 3 рази.

Ііільщ точно критерій достовірності середньої (t) для одного нііріаційпого ряду визначають за формулою: t= — М/іп, а при шіяплснні достовірності подібності або різ-КИЦІ між ВИборочниМИ двох варіаційних рядів — за фор­мулою:

Після цього по таблиці Стьюдента (табл. 12) відшукують показники рівнів значення (Р).

Наприклад, для середньої М=66,9, знайденої вище по 10 варіантах (n=10), і для помилки m=2,65, знаходимо t=66.9 : 2,65 = 25,2.

Із таблиці Стьюдента (рядок для числа ступенів віль­ності, рівного n—1 = 9) видно, що знайдене нами значення t=25,2 значно перевищує табличне навіть для рівня зна­чимості 0,001 (t—0,001 = 5,587). Це свідчить, що середня М достовірно представляє генеральну сукупність при рівні значення Р<0,001.

Методика визначення коефіцієнта ран­гової кореляції. Коефіцієнт рангової кореляції доз­воляє зробити визначення зв'язку між двома взаємодіючи­ми явищами. Ця величина може змінюватися в межах від — 1 до +1. Його зміна в межах від 0 до +1 вказує на пря­мий (позитивний) кореляційний зв'язок між явищами, тоб­то такий зв'язок, коли збільшення однієї ознаки (явища) відповідає збільшенню другої ознаки. Зміна значення кое­фіцієнта кореляції в межах від 0 до —1 вказує на тісний зворотний (від'ємний) зв'язок між явищами, тобто коли збільшення однієї ознаки відповідає зменшенню другої. Вважають, що величина коефіцієнта до 0,50 свідчить про слабкий зв'язок між явищами, від 0,50 до 0,80 — середній,' а більше 0,80 — сильний ступінь зв'язку.

Коефіцієнт рангової кореляції (г — ранг) визначають по формулі:

Наприклад, визначити коефіцієнт рангової кореляції між рівнем вакцинації і захворюваністю за'даними табли­ці 9. Для цього показники рівня вакцинації позначають

буквою X, а показники захворюваності буквою Y і склада­ють таблицю 13.

Кожному показнику вакцинації і захворюваності за пев­ний рік присвоюють порядковий номер в залежності від абсолютної величини показника. При цьому порядковий номер 1 присвоюють самому великому показнику і т. д., самий малий показник одержує самий великий порядковий номер. Якщо декілька показників мають однакову величи­ну, то їм однаковий порядковий номер присвоювати не мож­на, а дають наступний порядковий номер за визначенням дослідника. Порядкові номери показників вписують у від­повідні рядки таблиці — в графу 4 номера показників вак­цинації і графу 5 номера показників захворюваності. По­тім визначають різницю (Д) між величинами порядкового номера показника щеплення (X) і захворюваності (Y) по кожному рядку (X—Y) і вписують їх у графу 6. Показники різниць порядкових номерів (графа 6) підносять в квадрат (Д²) і вписують в графу 7. Знаходять суму квадратів різ­ниці порядкових номерів (графа 7) шляхом їх складання

(2д²)._ 77

Дані, наведені в таблиці 13, проставляють у формулу і одержують значення г-ранг.

(щеплення) тварин і їх захворюваністю спостерігається зворотна кореляційна залежність сильного ступеня, тобто із збільшенням кількості щеплених тварин відбувається значне зниження захворюваності, імунізація досить ефек­тивна.

Епізоотологічні дослідження, наведені вище, являють собою методику вивчення, епізоотичного процесу — склад­ного комплексного явища з біологічною основою, що розви­вається під впливом природних і- соціально-економічних факторів.

Складність предмета епізоотологія потребує необхідно­сті використовувати для його вивчення, крім оригінальних методів, ряд прийомів, способів із мікробіології, вірусоло­гії, імунології, мікології та інших наук. Саме сума знань дає можливість лікарю ветеринарної медицини сформувати уявлення про епізоотичну ситуацію, передбачити шляхи і тенденцію дальшого розвитку епізоотії, скласти епізоотоло­гічний прогноз і на цій основі підвищити ефективність про­філактичних і протиепізоотичних заходів.

ЕВОЛЮЦІЯ і КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

ЕВОЛЮЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

В епізоотології все більшого значення набирає вчення про еволюцію інфекційних хвороб. Еволюційний підхід при вивченні хвороб обумовлений тенденцією збудників до мін­ливості і змінами в характері взаємовідношення між мікро-і макроорганізмами, визначенні впливу цих змін на якісну і кількісну характеристику епізоотичного процесу. В умо­вах науково-технічної революції в тваринництві важливим також є визначення ролі біологічних, природних і соціаль­но-економічних (господарських) факторів в еволюції ін­фекційних хвороб тварин.

Поняття еволюція (від лат. evolutio — розвернути, розвинути) в широкому розумінні слова означає уявлення про :іміпи в суспільстві і природі, їх спрямованості, поряд­ку, закономірностях. Сучасний стан будь-якої системи .розглядінтьі-я як результат тривалих змін її попереднього становища. В живій природі еволюція визначається мінли­вістю, спадковістю і природним відбором організмів. Все це супроводжується пристосуванням організмів до умов їх проживання, появою і вимиранням окремих видів. У ре-