§3. Соціопатологія як проблема посткомуністичного суспільства
Йдеться про існування в суспільстві специфічної форми патології, що принципово відрізняється від психічних захворювань як предмета психіатрії, і девіантної, що відхиляється від суспільних норм поведінки як традиційного предмета соціології та політичних наук. Ця форма патології може бути визначена як соціальне божевілля. На відміну від психопатології і девіацій соціальне божевілля не є відхиленням від прийнятих у суспільстві у вигляді психічних розладів, аморальної чи протиправної поведінки, які існували у будь-якому суспільстві незалежно від конкретних історико-культурних умов його існування. Це насамперед масові явища, пов’язані з руйнацією ціннісно-нормативної системи реґулювання соціальної поведінки.
Якщо при психопатології (психічному захворюванні) у людини порушуються механізми соціальної адаптації (скажімо, втрачається орієнтація у часі та просторі), то соціальне божевілля — це патологічна форма поведінки, обумовлена руйнацією об’єкта адаптації з одночасним збереженням адаптивних механізмів, які були вироблені раніше. Саме «здорове» прагнення людей з адаптивними механізмами, які вповні збереглися, не дозволяє пристосуватись до невизначеної і нестійкої системи норм і цінностей перехідного суспільства й викликає відчуття хаотичної імпульсивної активності, яка нагадує поведінку душевнохворого. Звідси й нав’язливе бажання розмірковувати про «божевільне суспільство», «масові психози» і т.ін.
Соціальне божевілля — це не метафора і не алегорія, не евристична знакова модель, якою, по суті, є поняття «революційна шизофренія» і «капіталістична паранойя» у творців шизоаналізу. Йдеться про реальну суспільну патологію; ми це називаємо соціопатіями — масовими порушеннями соціальної адаптації, обумовленими браком об’єкта або надмірно швидкою зміною об’єкта адаптації і повністю збереженими чи недостатньо мобільно зміненими адаптивними механізмами.
§4. Загальні і специфічні соціопатії
Соціопатії — специфічний предмет соціологічного дослідження, який принципово не може бути охоплений термінами психіатрії. Причому підміна термінів (соціологічних психіатричними) — явище аж ніяк не безневинне, ба якщо навіть йдеться лише про алегорії. Скажімо, постійне вживання поняття «несамовите суспільство» поступово формує у політиків та рядових громадян комплекс безвідповідальності за свою країну: «Що з нас узяти, якщо суспільство несамовите?!» Саме таким чином формується психологія «хворого за довідкою», який може вкусити першого зустрічного і йому нічого не зроблять.
Але особливо небезпечно використовувати психіатричні діагнози у прямому медичному смислі для характеристики масових соціальних суб’єктів. Йдеться про радіофобію — діагноз, що отримав свого часу велику популярність при поясненні впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я і самопочуття мільйонів людей.
Ні в кого не викликає сумніву той факт, що Чорнобиль став потужним стресогенним чинником для постраждалих від катастрофи, і немає нічого ганебного в самій постановці питання про наслідки цього стресу для психічного стану людей. Проте, коли населення постраждалих реґіонів було без всяких підстав оголошене охопленим радіофобією, виявилась політична мета цього психіатричного діагнозу – перекласти відповідальність за тяжкі наслідки кампанії свідомої дезінформації населення на саме населення як «ушкоджене розумом і збожеволіле від страху».
Однак у дослідженнях психіатрів не було виявлено масових симптомів фобії в людей, що постраждали від аварії, а соціологами було розкрите політичне підґрунтя використання терміну «радіофобія» стосовно тих, що постраждали від катастрофи 39. Але зловживання психіатрією з політичною метою триває, і діагноз «радіофобія» до цього часу перебуває на озброєнні прихильників психопатологічної інтерпретації впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я і самопочуття людей 40. І може бути, що в тому зневажливому ставленні до страдників від катастрофи, яке спостерігається сьогодні і примушує «чорнобильців» вдаватися до акцій масового протесту, є значний внесок таких псевдодіагностів. Їхні непрофесійні психіатричні досліди призвели до безпідставного звинувачення сотень тисяч людей в патологічній реакції на примусове переселення чи ударну дозу радіації, отриману на ліквідації аварії.
Досліджуючи соціальні патології в конкретному суспільстві, необхідно розрізняти специфічні для цього суспільства та загальні соціопатії. Останні виявляють себе скрізь, де виникає соціальна нестабільність, кардинально змінюються умови життя людей, різко знижується рівень життя. Коли руйнується стара ціннісно-нормативна система, а формування нової не завершено, виникає стан суспільства, який Е.Дюркгейм назвав аномією (безнормністю) і який відбивається у свідомості та поведінці людей, що втрачають тверду соціальну опору та відчувають відчуженість від сьогодення і невпевненість у майбутньому.
Р.Мертон показав, що за умов аномії втрачається погодженість суспільно значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціально схвалених засобів реалізації цілей — з другого 41. У підсумку, одні люди старими засобами намагаються досягати нових цілей, а інші — новими засобами реанімувати старі (скажімо, комуністи, які апелюють до демократичних норм у спробі зняти заборону з діяльності КПРС). Як свідчать наші дослідження, в посткомуністичному суспільстві ця закономірність виявляється в тому, що більшість населення, орієнтуючись на нові демократичні цінності-цілі, віддає перевагу старим тоталі-тарним засобам їхньої реалізації. Скажімо, підтримуючи перспективу побудови правової держави, більшість учасників масових опитувань схвально ставляться до такого відверто неправового засобу, як надання слідчим органам права невизначено довго тримати під вартою запідозрених у хабарництві посадових осіб 42.
Загальною соціопатією є і соціальне нетерпіння, яке виявляється скрізь, де відбувається погіршення умов життя людей і починається пошук винуватців. У перші роки перебудови опитування громадської думки однозначно показували, що на роль «козла відпущення» претендували партійно-чиновницький прошарок та працівники соціалістичної торгівлі. Із зростанням труднощів нетерпіння набуло більш розмитого характеру, поширившись на представників різноманітних соціально-професійних та етнічних груп. У цьому явищі немає нічого специфічного порівняно з іншими країнами і народами, які пережили чи переживають економічну та політичну кризи. Специфічні ж соціопатії нашого суспільства по-своєму унікальні й зв’язані з його химерною історією. Аналіз феноменів масової свідомості та поведінки людей у посттоталітарному суспільстві дозволив вирізнити низку специфічних соціопатій, що визначають в основних рисах актуальні вияви і потенціал «соціального божевілля».
Напевно, крім колишнього Радянського Союзу, більш ніде в світі не існувала у такій всеохопній формі конфронтаційна стратегія досягнення суспільної злагоди, відповідно до якої будь-який творчий процес розглядався як боротьба. Не лише як боротьба проти всюдисущих зовнішніх та внутрішніх ворогів, а й боротьба «за»: за виконання й перевиконання планів, за мир і дружбу між народами, за врожай і т.ін. Принцип боротьби на всіх фронтах сформував своєрідну «окопну психологію», яка до цього часу підказує кожному, хто хоче випростатися і підвести голову, що це вкрай небезпечне заняття, до загального «сиґналу в атаку» краще не висовуватися. І горе чекає на ту суверенну частину колишнього Союзу, в якій цей сиґнал подають політикани, одержимі пристрастю до самоствердження через ствердження ідеї величі нації. Адже до останнього часу цінності боротьби виявляються для багатьох людей більш значущими, ніж цінності творення.
Прикладом специфічної соціопатії нашого суспільства є феномен «вишколеної (вивченої) соціальної безпорадності», корені якого — у тривалому періоді тотального державного патерналізму, в умовах якого формувався базисний тип особистості, нездалого брати на себе відповідальність не лише за суспільство, в якому живе, а й за власне життя в цьому суспільстві. Сформульована комуністичною теорією і практикою система суспільних зв’язків і досі відтворює феномен «завченої соціальної безпорадності». Тільки замість бездумного прийняття ідеї «всемогутності партії на шляху до світлого майбутнього» виникла й набула не менш широкого розповсюдження ідея, що саме собою вигнання «комуністичного диявола» приведе в райські демократичні кущі без незвичного для суспільства граничного напруження сил.
Можна також виокремити соціопатичну культуру спілкування між людьми, коли учасники безпосередньої й масової комунікації не зацікавлені у встановленні зворотного зв’язку. Цей стиль спілкування сформувався за часів торжества «демократичного централізму», що означав, по суті, дві нерівноправні лінії комунікації: згори донизу — накази, знизу догори — звіти. Нині найбільш яскравим прикладом «залишкової» незацікавленості суб’єктів спілкування у зворотному зв’язку є стійке небажання влади всерйоз сприймати результати вивчення громадської думки. Не знаючи громадської думки в цілому, політики орієнтуються лише на ті форми її вияву, до яких залучені найбільш політично активні верстви (мітинґи, демонстрації, петиції і т.ін.), що нерідко створюють «шумовий ефект», неадекватний істинному впливу на широкі верстви населення. Звідси складається враження про «загальне божевілля», коли в очевидно аномальних акціях беруть участь небагаточисельні, але галасливі послідовники неврівноваженого політичного лідера. Власне, і саме масове поширення психіатричних наліпок є свідченням соціопатичної культури спілкування, вона не може виразити себе без використання психопатологічного діагнозу.
Разом з тим заслуговують на увагу і такі соціопатії, як посткомуністична амбівалентність політичної свідомості з конформістсько-нігілістичним спрямуванням, депрофесіоналізація і розмивання статусно-престижних критеріїв взаємодії людей, деактуалізація цінностей. Їх детальний аналіз — предмет майбутніх досліджень.
Соціопатії як специфічна патологія посткомуністичного суспільства можуть зруйнувати «суспільний організм» або стримувати його демократичний розвиток. З їх подоланням зв’язане формування у суспільства і особистості почуття власної гідності, без якого, зрештою, можна створити в одній окремо взятий країні все, що завгодно, крім цивілізованої держави, яка викликала б у цивілізованого світового співтовариства повагу і зацікавленість в її подальшому розвитку.