Розпад срср

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він ставить завдання побудови гуманного демократичного соціалізму і починає реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки в галузі зовнішньої політики були спрямовані на зменшення тягаря гонки озброєнь, виведення з Афганістану радянських військ. Він намагався поліпшити відносини із США, Західною Європою та Китаєм. Радянські війська залишили не тільки Афганістан, а й країни Східної Європи, що спричинило падіння там соціалістичних режимів та розпад Варшавського договору і Ради економічної допомоги. Нормалізувалися стосунки з Китаєм, почалося розблокування конфліктів в «гарячих точках» планети — Південній Африці, на Близькому Сході та в Центральній Америці. Це були позитивні зміни в зовнішній політиці СРСР і одночасно втрати, що ослабили його позиції та посилили Захід. Авторитет Горбачова у всьому світі надзвичайно зріс.

Однак економічна ситуація в СРСР дедалі погіршувалася: реформи виявилися непослідовними і малоефективними.

У червні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС була затверджена програма радикальної реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, сімейного підряду в колгоспах, організація малих, а також спільних з іноземцями підприємств.

Поряд з цим реалізаційні ціни на сільськогосподарську продукцію були збитковими, і сільське господарство потребувало дотації.

Національною трагедією став вибух 26 квітня 1986 р. на Чорнобильській АЕС. Ця аварія важким тягарем лягла на економіку України. Було відселено населення в радіусі 20 км від реактора, великі кошти витрачені на подолання радіації та розрухи. Екологічно небезпечною була ситуація і на інших АЕС.

У 1989 р. вперше за багато десятиліть у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів, до того ж висунутих «знизу». До Верховної Ради вдалося провести депутатів від опозиції і «провалити» деяких кандидатів від партапарату (зокрема, першого секретаря Київського міськкому партії К. Масика).

Влітку 1989 р. Радянську країну приголомшив страйк шахтарів, який охопив найважливіші вугільнодобувні райони СРСР. І хоча вони висунули тоді економічні вимоги, було доведено, що КПРС не могла розраховувати на повну підтримку всього робітничого класу.

У вересні 1989 p., після виходу Щербицького на пенсію, пленум ЦК КПУ обирає першим секретарем В. Івашка. Під тиском несанкціонованих мітингів та демонстрацій узимку 1989-1990 pp. у відставку змушені були піти деякі секретарі обкомів КПУ. В компартії України посилюється вплив комуністів-реформаторів.

Восени 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. При цьому значні права зберігалися за російською.

В цей час загострюються суперечності в деяких сферах суспільно-політичного життя. Зокрема, в кінці 80-х гостро постає питання про повернення власності Української автокефальної та греко-католицької церков, що відійшла до Російської православної церкви. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, захоплення храмів, що було відображенням боротьби за сфери впливу.

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював чверть голосів і створив у Верховній Раді фракцію «Народна Рада».

Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. Більшість партій були нечисельні, з невизначеною ідеологічною основою та соціальною базою, в яких точилася боротьба за лідерство, що вело до розколів. Організаційно і матеріально слабкі, перебуваючи під впливом тоталітарної ідеології, при невисокому рівні політичної культури керівництва і членів, ці партії не могли конкурувати з КПРС, яка контролювала реальні важелі влади.

До серпня 1991 р. комуністична партія України залишалася найчисельнішою. З 1971 по 1990 рік вона збільшилася з 2,4 до 3,3 млн членів. Частка українців в ній також продовжувала зростати — до 67% в 1990 р. Однак і тепер її позбавляють національного характеру. На XXVIII з´їзді розгортається боротьба між реформаторами і консерваторами в партії. Борис Єльцин, головний конкурент і противник Горбачова, виходить з партії, а прибічник перебудови О. Яковлев і Є. Лігачов — з Політбюро ЦК КПРС. До того ж Лігачов програє Івашку боротьбу за посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС, і Горбачов начебто зміцнює своє становище.

Однак легкість, з якою Івашко залишив посаду голови Верховної Ради УРСР і переїхав до Москви, завдала удару престижу комуністичної партії України, в якій позиції консерваторів завжди були найсильнішими серед всіх національних компартій СРСР. З середини 1990 р. під впливом надзвичайно гострої критики на мітингах, демонстраціях та в пресі авторитет партії падає.

Посилювалося розходження між ЦК КПУ і Верховною Радою. Зокрема, реакції на події´ у столиці Литви, де в ніч з 12 на 13 січня 1991 р. військові частини застосували зброю, що призвело до кривавих жертв серед демонстрантів, були різними: ЦК КПУ відмовчувався, а Президія Верховної Ради УРСР засудила насильство, як і більшість політичних партій України.

У березні 1991 р. відбувся референдум з питання, запропонованого урядом СРСР, про ставлення до «оновленої федерації» і питання про входження України до «складу Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України», поставленого Верховною Радою УРСР. На питання Центру позитивну відповідь дало 70,5% голосів, на питання Верховної Ради — 80,2% опитаних. У Західній Україні на референдум було винесено і третє питання — про повну незалежність України. Більшість опитуваних проголосувала проти. Це свідчило про те, що більшість населення УРСР на початку 1991 р. була проти виходу УРСР зі складу СРСР, але за значне розширення її автономності.

На початку 1991 р. посилюються сепаратистські течії. У Криму Курултай кримськотатарського народу заявив, що півострів є національною територією лише цього народу.

У 1990-1991 pp. в СРСР у цілому і в УРСР, зокрема, погіршується економічна ситуація: економіка залишалася нереформованою. Орендні підприємства в промисловості давали лише 13% продукції, а субсидії нерентабельним підприємствам складали досягли державних витрат. В Україні налічувалося лише 2 тис. фермерських господарств. Падала продуктивність праці і зростала інфляція. Економіка всього СРСР ставала все більш розбалансованою і суперечливою. Адміністративна система під керівництвом Горбачова виявилася неспроможною керувати старими методами, а нових не виробила. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4%, а в 1991-му — ще на 13%.

19 серпня 1991 р. був створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до якого увійшли віце-президент СРСР І. Янаєв, прем´єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов та ін. ДКНС оголосив про введення в СРСР надзвичайного стану. Поряд з цим ізолювали президента СРСР М. Горбачова на його дачі в Криму і ввели війська до Москви та інших міст. Це був виступ проти законно обраного президента. Малося на меті перш за все зірвати підписання нового союзного договору, який мав значно розширити права республік СРСР. Постановою № 1 ДКНС припиняв діяльність деяких органів влади, а також політичних партій, заборонив мітинги, страйки, вводилася цензура для преси. Основні події розгорталися в Москві, де справа все більше набирала характеру громадянської війни. Президент Росії Б.Єльцин закликав громадян до опору. На захист Білого дому вийшла певна кількість неозброєних москвичів. Серед них була й група українців під синьо-жовтими прапорами. Керівництво армії після вагань відмовилося від штурму Білого дому. В армії почався розкол, і частина військових перейшла на бік Єльцина.

21 серпня 1991 р. відкрилася сесія Верховної Ради Росії, яка засудила ДКНС, і Горбачов повернувся до Москви. 22 серпня він скасував постанови ДКНС, а його членів усунув з постів, які вони займали. Незабаром вони були заарештовані.

В Україні голова президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчук закликав до спокою і витримки, що свідчило про його очікувальну позицію. Близьку до неї займала і Президія Верховної Ради УРСР. Це пояснювалося тим, що генерал армії В. Вареников, який прибув до Києва вночі 19 серпня, як емісар ДКНС, в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду УРСР, невтручання опозиційних сил, погрожував введенням військ у разі непослуху. Виникла загроза збройних акцій військових проти цивільного населення.

Дії ДКНС сприяли подальшій дискредитації КПРС і компартії України. Скориставшись цим, її опоненти — українські демократичні партії активізували свою діяльність щодо проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. за їх пропозицією Верховна Рада приймає «Акт проголошення незалежності України». Акт незалежності мав бути підтверджений референдумом 1 грудня.

1 грудня 1991 р. був проведений референдум, в якому взяли участь 84% громадян України. Серед тих, хто голосував, 90,3% підтримали незалежність України. Л. Кравчук був обраний Президентом України, набравши 61,6% голосів. 7-8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич підчас зустрічі у Біловезькій пущі заявили про те, що СРСР припиняє своє існування, та створення «Співдружності незалежних держав» (СНД). 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки, за винятком країн Балтії та Грузія. СРСР припинив існування. В Україні перемогла національна революція і була проголошена незалежна Українська держава.