1. Юриспруденція, або правознавство — спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство — це наука про суспільство взагалі, то правознавство — система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотожний терміну «юриспруденція».
Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі наприкінці IV — на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia — знання права) і зараз вживається у значеннях:
— науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше — теоретичної діяльності у галузі права;
— професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).
Юридична наука — це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.
Основні риси (ознаки) юридичної науки:
1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про видання і застосування законів.
2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяльність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини. У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.
3. Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення. Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відображати об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін — криміналістика присвячена специфічним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.
Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань — суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.
Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридичної науки) — бути науковим орієнтиром для практики державного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична наука в сучасній Україні грунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.
Об'єкти, предмет, метод, функції юридичної науки
Поняття юридичної науки можна розкрити через розуміння об'єктів, предмета, методу і функцій. Під об'єктами маються на увазі конкретні сфери (сторони) об'єктивної дійсності, під предметом науки — певний зріз (частина) об'єкта пізнання.
Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.
Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація присутня в усіх окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук.
Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.
Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний елемент юридичної дійсності.
Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнання, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право, висловлену в поняттях.
Основний метод юридичної науки — філософська діалектика (матеріалістична та ідеалістична).
Функції юридичної науки — основні напрямки розуміння і вираження юридичного знання:
— онтологічна (пізнавальна) — вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і процесів у державному житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;
— евристична — пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;
— прогностична — передбачення розвитку державно-правових процесів;
— практично-організаційна — обслуговування практики;
— методологічна — дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;
— ідеологічна — вплив на розвиток правової культури суспільства і людини;
— політична — допомога у формуванні державно-правової політики, роз'ясненні політичних і законодавчих рішень.
Юриспруденція як система юридичних наук
У системі суспільних наук юридична наука (правознавство) виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право. Ця галузь знань є системою взаємозалежних юридичних наук, яка за сферами прояву може бути диференційована на цикли наук:
— теоретично-історичні (теорія держави і права, історія держави і права та ін.);
— державознавчі (державне право, адміністративне право та ін.);
— цивілістичні (цивільне право, цивільний процес, господарський процес, сімейне право та ін.);
— криміналістичні (кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право та ін.).
Окреме місце посідають науки, які вивчають такі, що реалізують право, відносини між державами — міжнародне право (приватне і публічне), а також науки, що вивчають державу і право інших країн.
Кожна з зазначених наук є юридичною, має свої предмет і методи вивчення. Разом вони входять до поняття «юридична наука». Якщо предмет юридичної науки в цілому — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і виразу, то предмет кожної окремої юридичної науки як складової предмета юридичної науки в цілому — це один з аспектів поняття права, якась певна сторона юридичної дійсності. Відтак, юридична наука (правознавство) — єдина і водночас диференційована наука.
Держава і право у своєму розвитку впливають на юридичну науку, яка постійно збагачується. З'являються нові або ускладнюються існуючі правові інститути і явища (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація тощо). Виникають нові суб'єкти права (банки, акціонерні товариства, комерційні структури тощо). Розширюються сфери цивільного обороту. Зростають права громадян. Усе це стимулює появу на дереві юридичного знання нових наукових напрямків.
У розвитку юридичного знання момент новизни тісно пов'язаний із моментом спадкоємності. Нова форма в юриспруденції змінює застарілу. Одночасно утримуються і сприймаються практично і науково значущі результати, які набувають нових властивостей на вищому витку розвитку.
Науково-технічний прогрес, спеціалізація наукового знання, зміна тих чи інших суспільних процесів покликали до життя космічне, атомне, комп'ютерне право. Несприятливе становище з охороною довкілля змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного (природоохоронного) права. Соціально-економічні зміни в суспільстві, пов'язані з розвитком ринкових відносин, призвели до виділення підприємницького (комерційного), податкового, банківського, біржового права.
Юридичну науку як систему юридичних наук можна представити через структуру — внутрішній поділ на основні групи (види) наук, що знаходяться у взаємному зв'язку:
1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права — загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);
2) галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)
і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуддя);
3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки як юридичних, так і неюридичних наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);
4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.
2. Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формування правової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекс проблем пов’язаних із необхідністю теоретичноі розробки й практичного вирішення невідкладних завдань щодо формування суспільства.
Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ у політико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станом науки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а й робити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскільки програма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє в основному визначається минулим, то підходи до створення української моделі правової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому і сучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.
Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних із державно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного, усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують її історично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але, незважаючи на цю обставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделі корисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якою доцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність між бажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. До того ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівняння на теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межах одного історичного періоду.
Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями“ історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії“. Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що “в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних“.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “світлого майбутнього“.
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:
- визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;
- узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.
Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження “згори “.
З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності“ як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.
3. Предмет юридичної науки
Як і будь-яку науку, юриспруденцію з-поміж інших суспільних наукових дисциплін вирізняє своєрідність її предмета, тобто тих особливих закономірностей, об'єктивних законів, що нею вивчаються. Таким предметом виступають специфічні закономірності права і держави (державно-правові закономірності).
Державно-правова закономірність — це об'єктивний, необхідний, суттєвий, для певних умов загальний і сталий зв 'язок державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, який безпосередньо обумовлює і впроваджує якісну визначеність цих явищ, що проявляється в їхніх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, котрий юридичне опосередковує а) соціальну детермінованість, б) структуру, функціонування і розвиток, в) соціальну активність, дієвість державно-правових явищ.
Наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз і виступає об'єктивною основою для виділення юриспруденції у самостійну науку в усій системі суспільствознавства.
Види державно-правових закономірностей:
1) за змістом, типом зв 'язку — генетичні (закономірності виникнення державно-правових явищ), структурні (закономірності побудови, формування, «організації» державно-правових явищ, наприклад, зв'язок між елементами юридичної норми), функціональні — закономірності «життя», взаємозв'язку, взаємовпливу державно-правових явищ (наприклад, зв'язок між матеріальними і процесуальними юридичними нормами), закономірності зміни, розвитку державно-правових явищ;
2) за дією розглядуваних закономірностей у соціальному просторі — внутрішні (зв'язок державно-правових явищ між собою, наприклад, зв'язки між державою та об'єктивним юридичним правом) і зовнішні (зв'язки державно-правових явищ з іншими соціальними феноменами, наприклад, взаємозалежність політики і права);
3) за сферою дії закономірностей у державно-правовому просторі — загальні, дія котрих поширюється на всю державу в цілому і на всю її правову систему, і окремі, які діють лише на частині, на «фрагменті» державно-правової дійсності (скажімо, закономірності методу правового регулювання суб'єктів майнових відносин в умовах ринкової економіки);
4) за історичними межами дії — всезагальні (які стосуються права і держави в яких би то не було історичних умовах, в будь-якому місці й за всіх часів), формаційні (які діють на право і державу лише визначеного історичного типу) і особливі (притаманні тільки конкретній державі чи певній групі держав);
5) за способом здійснення, формою прояву — так звані динамічні (їх дія проявляється однозначно у кожному конкретному, одиничному зв'язку державно-правових явищ — наприклад, залежність юридичної сили нормативно-правового акта від місця пра-вотворчого органу, яким його прийнято, в апараті держави) і «статистичні», дія котрих проявляється лише на значному масиві, на множині державно-правових явищ як багатозначний, стохастичний зв'язок (наприклад, залежність рівня, динаміки правопорушень, злочинності від стану й зміни тих чи інших соціальних явищ).
Так, спираючись на наведену класифікацію, слід дійти висновку, що предмет теорії права і держави становлять тільки універсальні і загальні специфічні закономірності виникнення, структури, функціонування і розвитку державно-правових явищ. Своєрідність таких закономірностей серед інших зв'язків у сфері державно-правової дійсності якраз і є об'єктивною основою для виділення особливої галузі знань, котра їх вивчає й відображає — загальної теорії права та держави, — в окрему, самостійну науку у системі юриспруденції.
Означеним предметом даної науки об'єктивно зумовлюються ЇЇ статус у цій системі, її роль щодо інших наук — як юридичних, так і неюридичних. Ця роль відображається концентровано положенням про те, що загальна теорія права та держави є світоглядною, фундаментальною, методологічною юридичною наукою.
4. Знання (інформація) про право, державу, правову дійсність здобуваються, а отже й опрацьовуються, теоретично узагальнюються багатьма науками — різними за своєю природою, системою основних засобів дослідження, спрямованістю вивчення. Для одних з них правова дійсність є основним об'єктом вивчення, для інших — похідним аспектом (чи одним з аспектів) вивчення. Тому якщо для означення системи знань про правову дійсність микористовувати термін "правознавство", слід враховувати, що ним не охоплюється вся багатоманітність цих знань. Є підстави виділити передусім правознавство в прямому, буквальному розумінні слова як систему правових наук, систему юридичних наук, тобто наук про право, державу, правову дійсність у "чистому вигляді". Проте треба пам'ятати, що система знань, які здобуваються при вивченні правових наук, і система знань про правову дійсність взагалі — це не тотожні за обсягом поняття. Друге поняття більш широке за обсягом. Річ у тім, що воно представляє, умовно кажучи, правознавство в широкому розумінні, оскільки охоплює систему ліань, джерелом яких є не тільки правові, а й будь-які інші за природою знань науки. Знання про право, правову дійсність та її різноманітні прояви, про об'єктивні явища іншої, неправової природи, але які мають певне правове забарвлення — це знання, що здобуваються не тільки юридичними, а й багатьма іншими, неюридичними науками. Таке розуміння грунтується на тому, що поняття "юридичне" — це складне багатоаспектне явище соціальної дійсності, в якому взаємодіють власне юридичні та іншої природи, іншого характеру прояви соціальної дійсності, становлячи певну юридичну цілісність. Саме на цьому, мабуть, й побудовані розбіжності думок, що зустрічаються інколи в підручниках, коли окремі автори, не враховуючи зазначену обставину, оголошують певні наукові галузі "правовими". Відповідно систему наук про право, державу, правову дійсність можна поділити на два розділи — неоднозначних за природою знань, за обсягом, за кількістю галузей конкретних наук, що входять до їх складу: перший — це власне правознавство, юриспруденція, юридична наука. Але до системи наук про право та правову дійсність, крім правознавства, можна віднести також і ті, які, насправді, не є правовими, оскільки вивчають зазначені об'єкти в специфічних аспектах та специфічними, притаманними лише їм методами; другий розділ становлять інші різноманітні науки, які не можна беззастережно віднести до правознавства, але вони пов'язані з вивченням правової дійсності. Це науки, в яких правовий елемент (зміст) відіграє більшу або меншу роль і розглядається через призму понять і прийомів (методології) наук іншої природи та є інструментом використання можливостей неправових наук для потреб юридичної практики. Отже, є достатньо підстав для висновку, що виділення поняття "правознавство" в широкому розумінні практичного значення не має, оскільки цей термін вживається переважно в буквальному розумінні, тобто як система правових наук. Теорія держави і права — одна із правознавчих наук, завданням якої є, зокрема, конструювання загальної системи наук про право, державу, правову дійсність (тобто суспільну дійсність, опосередковану правом). Правова або юридична наука (науки), правознавство, юриспруденція — це слова-синоніми, вони відображають сукупність наук про право та державу, що вивчають їх у взаємодії/Ці терміни вживаються як взаємозамінні. Термін "юридичний" та похідні від нього ідуть від латинського слова jus (родов. відмінок — juris), одне із первісних значень якого — "право, справедливість". Юриспруденція (від лат. prudentia — знання, передбачення, наука, розсудливість) у перекладі на українську означає правознавство, правова наука. Фактором, який об'єднує численні й різноманітні юридичні науки в єдину юридичну науку, а отже тим об'єктом, на дослідження якого вони спрямовані, є, кажучи узагальнено, правова матерія, тобто об'єктивна правова дійсність в усіх її проявах, а саме: правові та державно-правові явища. Якщо ж: визначити конкретно, то об'єктом дослідження, вивчення всієї юридичної науки (або правознавства) є право і держава як специфічні функціонуючі суспільні явища. Держава в цьому контексті виступає як особлива форма (спосіб) політичної організації життя суспільства, як особлива організація (організаційний засіб, знаряддя), особливий апарат влади, яка здійснюється в його інтересах (суспільства), а право — як засіб унормування соціального життя людей із надзвичайно багатим і складним змістом і, зокрема, як система правил поведінки, наділених державною обов'язковістю та забезпечуваних державою з метою захисту інтересів людини, збереження та розвитку відповідних суспільних відносин та порядків. Тому правознавство можна визначити як галузь спеціальних гуманітарних, соціально-політичних наук, що забезпечують теоретичне пізнання та прикладне обслуговування державно-правової дійсності. Вивчення держави та права юридичними науками орієнтоване на те, щоб задовольнити потреби багатоманітної юридичної практики, які пов'язані з потребами реалізації прав людини, з роботою державних і недержавних органів і організацій. Правознавство — це складна і розгалужена система знань. Галузями правознавства (в буквальному розумінні слова) є численні цілком самостійні юридичні науки, що розрізняються між собою передусім за предметом вивчення та особливою специфічною системою понять, які відображають накопичені знання.