Мова - це наша ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості. Це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національної організації. Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. В мові наша стара і нова культура, ознака нашого національного визначення. Мова - це не простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова - це найяскравіший вираз нашої психіки, ще найперша сторожа в нашого психічного Я... І поки живе мова, житиме народ як національність. Не стане мови - не стане й національності, вона геть розпорошиться поміж дужчим народом...

Багатство мовлення, використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою. Багатство мовлення досягається мовними засобами, які в тексті не повторюються, а різноманітність забезпечує вираження однієї і тієї ж думки різними мовними засобами. Українська мова - багата й різноманітна, а мовлення кожної людини може бути багатим і бідним, різноманітним чи одноманітним. Українська мова із стилістичного боку надзвичайно багата й різноманітна. Ці мовні засоби використовуються в текстах різних стилів.

2. Психологія формування особистої кар’єри.

Варіант 20

1. Поняття про творчість.

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

Творчість може розглядатися у двох аспектах: психологічному й філософському. Психологія творчості досліджує процес, психологічний "механізм" протікання акту творчості як суб'єктивного акту індивіда. Філософія розглядає питання про сутність творчості, що по-різному ставилося в різні історичні епохи.

2. Педагогічні ідеї я.­-а. Коменського.

3. Що означає поняття «комунікація»?

Комунікація (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

Крім того, поняття "комунікація" може вживатись у значенні:

• телекомунікації або зв'язок за допомогою технічних засобів;

• певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об'єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Умови здійснення комунікації

Для здійснення процесу комунікації необхідні, принаймні, 4 умови:

• наявність щонайменше двох осіб: відправника – особи, яка генерує інформацію, що призначена для передачі; та одержувача – особи, для якої призначена інформація, що передається.

• наявність повідомлення, тобто закодованої за допомогою будь-яких символів інформації, призначеної для передачі;

• наявність каналу комунікації, тобто засобу, за допомогою якого передається інформація;

• наявність зворотного зв’язку, тобто процесу передачі повідомлення у зворотному напрямку: від одержувача до відправника. Таке повідомлення містить інформацію про ступінь сприйняття й зрозумілості отриманого повідомлення.^[1]

4. Вже було в попередніх варіантах

Варіант 21

1. Психологія як наука, історія розвитку, основні категорії.

Було в попередніх варіантах

2. Вимоги до написання резюме.

Як правильно скласти резюме

Якщо Вам потрібна робота або Ви бажаєте

знайти більш перспективну зайнятість, ради-

мо визначитися, яка робота Вам більш за все

підходить, а до якої у вас немає ані здібностей,

ні зацікавлення.

Наступним кроком має стати написання резюме.

Грамотно складене резюме – перша умова

успішного працевлаштування.

РЕЗЮМЕ – це документ, за допомогою якого

Ви можете звернути на себе увагу, зацікавити

роботодавця своїми можливостями та профе-

сійними якостями та отримати запрошення на

співбесіду.

Інформацію, яку Ви викладаєте в резюме, дове-

деться часто повторювати і підтверджувати

під час :

написання листа – звернення до роботодав-

ця з метою отримання роботи;

розмови з роботодавцем по телефону;

особистої співбесіди;

заповнення форм та анкет під час прийому

на роботу;

пошуку роботи через Інтернет.

Основні вимоги

до написання резюме:

інформацію в резюме викладайте лаконічно,

правдиво та грамотно;

не використовуйте абревіатури і специфічні

терміни;

надавайте тільки ту інформацію, яку можна

підтвердити;

описуйте тільки позитивні сторони трудо-

вої біографії.

Структура резюме:

прізвище, ім’я, по батькові;

основні особисті дані: дата народження,

адреса, телефон;

мета пошуку роботи (короткий опис поса-

ди, на яку Ви розраховуєте);

освіта та професійна підготовка (навчальні

заклади, курси, отримана кваліфікація);

досвід роботи: подається у зворотній хроно-

логічній послідовності, наголос робиться на

найважливішій інформації;

додаткова інформація (знання мов, уміння

користуватись комп’ютером, ділові якості,

наявність прав водія тощо);

дата складання резюме (поточна)

В сучасному світі багато людей користується

Інтернетом для пошуку роботи, а також робо-

тодавці розміщують свої вакансії для пошуку

працівників. Тому дуже важливим є вміння НЕ

ТІЛЬКИ правильно скласти резюме, але й роз-

містити його в мережі Інтернет на сайтах типу

«Пропоную роботу». Ви можете використову-

вати дві можливості, щоб заявити про себе:

1. Надіслати своє резюме роботодавцям, чиї

вакансії Вас зацікавили;

2. Розмістити своє резюме в розділі «Резюме».

Якщо ваше резюме зацікавить роботодавця,

ви будете запрошені на співбесіду.

Пам’ятайте, що приймаючи до свого колекти-

ву нову людину, керівництво і колеги будуть

оцінювати Вас за:

продуктивність та якість праці;

самостійність, ініціативність і наполегли-

вість у виконанні завдань;

здатність до роботи в колективі;

дотримання трудової дисципліни__

3. Що означає поняття «біхевіоризм»?

Було в попередньому варіанті

4. Що означає поняття «педагогіка»?

Було в попередньому варіанті

Варіант 22

1. Психологічна структура особистості.

Основні теорії психології особистості

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються

та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під

впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та

спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати «системою

систем», на що вказував Г. С. Костюк.

Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих

психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних

суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і

формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування.

Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з

суспільним та природнім середовищем. У філософсько-психологічному

аспекті особистість — це об'єкт і суб'єкт історичного процесу і власного

життя.

В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб'єктом

цілеспрямованого пізнання та перетворення об'єктивної дійсності й самого

себе. Спочатку він сприймає — переважно як об'єкт — різнобічні впливи з

боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного,

культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством

у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім'ї,

дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і

виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні Новоутворення, які

з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи

її на пізнання й перетворення об'єктивної дійсності та себе. Особистість

виступає як суб'єкт діяльності та спілкування.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах.

Особистість завжди конкретно-історична, вона — продукт епохи, життя

своєї країни, своєї сім'ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху,

творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкі сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської

діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні

функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб'єктом активного

цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та

природного середовища. В неї з'являється здатність до самовдосконалення,

самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання

та самонавчання. Вона вступає у «суб'єкт-суб'єктні» стосунки з іншими

людьми.

Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як

соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини

значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло

соціальних і біологічних ознак — антропологічних, етнографічних,

культурних та ін.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних

особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність — це

поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її

своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляєтьс

2. Роль спілкування у психічному розвитку людини.

Було в попередньому варіанті

3. Що означає поняття «творча праця»?

Творча праця передбачає постійний неповторний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем, активного розвитку самостійності та ініціативи.

4. Що означає поняття «кар’єра »?

Кар'є́ра — успішне просування в службовій, громадській, науковій та ін. діяльності. Кар’єра особистості відображає низку поетапних змін службового положення, пов’язаних із просуванням щаблями службової ієрархії в організації.

Варіант 23

1. Сучасні теорії особистості. Гуманістичні теорії особистості (К. Роджерс, А. Маслоу).

Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсу, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концепція», яка породжується у взаємодії з іншими людьми. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці та розвитку суб'єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Гуманістична теорія особистості А. Маслоу Гуманістична психологія являє собою альтернативу двом найбільш важливим течіям в психології - психоаналізу і біхевіоризму. Своїм корінням вона йде в екзистенціальну філософію, яка відкидає положення, що людина є продуктом або спадкоємних (генетичних) факторів, або впливу навколишнього сліди (особливо раннього впливу), екзистенціалісти підкреслюють ідею про те, що, врешті-решт, кожен з нас відповідальний за те, хто ми і чим стаємо. Отже, гуманістична психологія в якості основної моделі приймає відповідальну людину, вільно робить вибір серед наданих можливостей. Основна концепція цього напрямку - це концепція становлення. Людина ніколи не буває статичним, він завжди перебуває в процесі становлення. Цьому свідчить наочний приклад становлення чоловіки з хлопчика. Але це не є становленням біологічних потреб, сексуальних або агресивних спонукань. Людина, що заперечує становлення, заперечує сам ріст, заперечує, що в ньому закладено всі можливості повноцінного людського існування. Але, незважаючи на те, що становленню відводиться велика роль, гуманістичні психологи визнають, що пошук справжнього сенсу життя не легкий. Інший погляд можна охарактеризувати як феноменологічний або "тут і зараз". В основі цього напряму лежить реальність суб'єктивна, або особиста, але не об'єктивна, тобто підкреслюється значення суб'єктивного досвіду як основного феномена у вивченні й розумінні людини. Теоретичні побудови і зовнішня поведінка є вторинними по відношенню до безпосереднього досвіду і його унікальному значенню для того, хто його переживає. Маслоу відчував, що занадто довго психологи зосереджувалися на детальному аналізі окремих подій, нехтуючи тим, що намагалися зрозуміти, а саме людини в цілому. Для Маслоу людський організм завжди поводиться як єдине ціле, і те, що трапляється в якійсь частині, впливає на весь організм. Так, розглядаючи людину, він підкреслював її особливе положення, відмінне від тварин, кажучи, що вивчення тварин непридатне для розуміння людини, так як при цьому ігноруються ті характеристика, які притаманні тільки людині (гумор, заздрість, вина і т.д.), він вважав, що від природи в кожній людині закладені потенційні можливості для позитивного зростання і вдосконалення. Основне місце в його концепції займає питання про мотивацію. Маслоу говорив, що люди мотивовані для пошуку особистих цілей, і це робить їх життя значною і осмисленою. Він описував людину, як "бажає істота", який рідко досягає стану повного задоволення. Повна відсутність бажань і потреб, якщо воно існує, у кращому випадку недовговічне. Якщо одна потреба задоволена, інша спливає на поверхню і спрямовує увагу і зусилля людини. Маслоу припустив, що всі потреби вроджені й представив свою концепцію ієрархії потреб у мотивації людини в порядку їх черговості: В основі цієї схеми лежить правило, що домінуючі потреби, розташовані внизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина усвідомити наявність і бути мотивованим потребами, розташованими вгорі, тобто задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, уможливлює усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії, і їх участь у мотивації. За Маслоу, це є головним принципом, що лежить в основі організації мотивації людини, і чим вище людина може піднятися в цій ієрархії, тим велику індивідуальність, людські якості і психічне здоров'я він продемонструє. Ключовим моментом у концепції ієрархії потреб Маслоу є те, що потреби ніколи не бувають, задоволені за принципом "все або нічого". Потреби частково збігаються, і людина одночасно може бути мотивований на двох або більше рівнях потреб. Маслоу зробив припущення, що середня людина задовольняє свої потреби приблизно так: · Фізіологічні - 85%, · Безпека і захист - 70%, · Любов і приналежність - 50%, · Самоповага - 40%, · Самоактуалізація - 10%. Якщо потреби більш низького рівня перестануть задовольнятися, людина повернеться на даний рівень і залишиться там, поки ці потреби не будуть у достатній мірі задоволені. Тепер розглянемо ієрархію потреб за Маслоу більш докладно:

Фізіологічні потреби

Фізіологічні потреби безпосередньо стосуються біологічного виживання людини і повинні бути задоволені на якомусь мінімальному рівні перш, ніж будь-які потреби більш високого рівня стануть актуальними, тобто людина, якій не вдається задовольнити ці основні потреби, достатньо довго не буде зацікавлений у потребах, що займають вищі рівні ієрархії, оскільки вона дуже швидко стає настільки домінуючою, що всі інші потреби зникають або відходять на задній план.

Потреби безпеки та захисту.

Сюди включені наступні потреби: потреби в організації, стабільності, в законі і порядку, у передбачуваності подій і у свободі від таких загрозливих сил, як хвороба, страх і хаос. Таким чином, ці потреби відображають зацікавленість в довготривалому виживанні. Перевага надійної роботи зі стабільним високим заробітком, створення ощадних рахунків, придбання страховки можна розглядати як вчинки, почасти мотивовані пошуками безпеки. Інший прояв потреби в безпеці та захисті можна бачити, коли люди стикаються з реальними надзвичайними обставинами - такими, як війна, повінь, землетрус, повстання, громадські заворушення і т.д.

Потреби приналежності і любові.

На цьому рівні люди прагнуть встановити відносини прихильності з іншими у своїй родині або в групі. Дитина хоче жити в атмосфері любові і турботи, в якій всі його потреби задовольняються і він отримує багато ласки. Підлітки, які прагнуть знайти любов у формі поваги і визнання своєї незалежності і самостійності, тягтися до участі в релігійних, музичних, спортивних та інших згуртованих групах. Молоді люди відчувають потребу в любові у формі сексуальної близькості, тобто незвичайних переживань з особою протилежної статі. Маслоу визначив два види любові у дорослих: дефіцітарная або Д-любов, і буттєва або Б-любов. Перша заснована на дефіцітарних потреби - це любов, яка виходить з прагнення отримати те, чого нам не вистачає, скажімо, самоповаги, секс чи суспільство когось, з ким ми не відчуваємо себе самотніми. Це егоїстична любов, яка бере, а не дає. Б-любов, навпаки, заснована на усвідомленні людської цінності іншого, без будь-якого бажання змінити або використовувати його. Ця любов, на думку Маслоу, дає можливість людині зростати.

Потреби самоповаги.

Коли наша потреба любити інших і бути ними улюбленими досить задоволена, ступінь її впливу на поведінку зменшується, відкриваючи дорогу потребам самоповаги. Маслоу розділив їх на два типи: самоповага і повага іншими. Перший включає такі поняття, як компетентність, впевненість незалежність і свобода. Людині потрібно знати, що він гідна людина, може справлятися із завданнями та вимогами, які пред'являє життя. Повага іншими включає в себе такі поняття, як престиж, визнання, репутація, статус, оцінка і прийняття. Тут людині необхідно знати, що щось, що він робить, визнається та оцінюється. Задоволення потреб самоповаги породжує почуття впевненості, достоїнство й усвідомлення того, що ви корисні й необхідні. Маслоу припустив, що потреби поваги досягають максимального рівня і перестають рости в зрілості, а потім їх інтенсивність зменшується.

Потреби самоактуалізації.

Маслоу охарактеризував самоактуалізацію як бажання людини стати тим, ким він може бути. Людина, яка досягла цього вищого рівня, домагається повного використання своїх талантів, здібностей і потенціалу особистості, тобто самоактуалізуватися - означає стати тією людиною, яким ми можемо стати, досягти вершини нашого потенціалу. Але, на думку Маслоу самоактуалізація дуже рідкісна, тому що багато людей просто не бачать свого потенціалу, або не знають про його існування, або не розуміють користі самовдосконалення. Вони схильні сумніватися і навіть боятися своїх здібностей, тим самим, зменшуючи шанси для самоактуалізації. Це явище Маслоу назвав комплексом Іони. Він характеризується страхом успіху, який заважає людині прагнути до величі і самовдосконалення. Так само гальмівний вплив на процес самоактуалізації надає соціалізація. Іншими словами людям потрібно "сприяє" суспільство, в якому можна розкрити свій людський потенціал найбільш повно. Ще одна перешкода для самоактуалізації, що згадується Маслоу, - сильний негативний вплив, який чиниться потребами безпеки. Діти, виховані в безпечній, дружній обстановці, більш схильні до придбання здорового уявлення про процес зростання.

2 Діяльність як форма активності особистості. Діяльність та увага

Діяльність — це специфічний спосіб ставлення людини до світу. Вона поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживан­ня, творіння культури.

Характерні ознаки діяльності людини:

> вона діє під впливом тих чи інших мотивів для задоволення певної потреби;

> вона існує завдяки взаємодії з навколишнім середовищем (інші люди, предмети; природа тощо);

> обмінюється інформацією з іншими людьми, тобто бере участь у спілкуванні;

> з самого початку життя людина грається, вчиться, а далі працює;

> саме завдяки діям, взаємодіям набуває певного досвіду;

> відчуває вплив умов ужиття як на рівні оточення (мікросередовище), так і на рівні суспільства (макросередовище);

> діяльність має ціле усвідомлений і цілеспрямований характер.

На основі того, що людська діяльність являє собою систему усві­домлених цілеспрямованих дій, що передбачає зміну або перетво­рення навколишнього світу можна сформулювати таке визначення:

Діяльність — це активна взаємодія людини з навколишнім се­редовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Свідома активність людини формується і проявляється у діяльності, яка відбувається в певній системі відносин з іншими людьми. Результати діяльності впливають на оточуючий світ, на життя і судьби інших людей. Діяльність формує особистість людини, яка виражається знову ж в діяльності. Так, участь у суспільно-корисній роботі дружного колективу розвиває у людини колективізм, організованість, вміння пов”язувати власні інтереси з інтересами колективу і суспільства. Розуміння провідного впливу діяльності на формування особистості А.С.Макаренко поклав у основу розробленої ним теорії і практики виховної роботи.

Життя людини – це постійна динаміка різних видів її діяльності. Проте в усій різноманітності діяльностей, які освоює людина протягом життя, існує три види, що здійснюють найбільший вплив на розвиток її особистості. Це гра, навчання і праця. Генетично змінюючи одна другу, вони співіснують протягом всього життя людини.

Гра – це найпростіший вид діяльності, яким оволодіває дитина в процесі свого розвитку. В ній розпочинається формування людини як особистості, як суб”єкта діяльності. Її метою є сама процесуальна сторона, а не практичні результати, які отримуються. Гра є формою прояву активності дитини, вона виступає як засіб, що дозволяє в доступній формі оволодівати діяльністю дорослих. Заміщуючи реальні об”єкти певними символами чи іншими предметами, дитина імітує діяльність, що дозволяє їй самій стати суб”єктом діяльності.

В перших іграх чітко проглядається керівна роль дорослого. Він розкриває функціональну роль іграшки. Наслідуючи дії дорослого, дитина починає гратися самостійно. Ініціатива гри переходить до дитини. З розвитком дитини змінюються і її ігри. В перші два роки життя вона оволодіває рухами і діями з оточуючими предметами, що приводить до виникнення функціональних ігор. В них дитина розкриває нові незнайомі їй властивості предметів і способи дій з ними. Важливе значення тут має оволодіння мовою.

Більш складними являються конструктивні ігри. В них дитина починає осмислювати значення предметів і їх взаємодії. Функціональні та конструктивні ігри відносяться до розряду маніпулятивних. У 3-4 роки появляються сюжетно-рольові ігри, які включають дитину у колективні стосунки. В грі вона розвиває свої психічні властивості. Спеціально підбираючи ігри, можна цілеспрямовано впливати на розвиток різних психічних якостей: увагу, сприймання, пам”ять, волю. В сюжетно-рольових іграх дитина, виконуючи певну роль, привчається діяти за правилами, що розвиває її дисциплінованість, витримку, наполегливість тощо. Вони полегшують перехід до якісно нового типу гри – гри за правилами, де поведінка учасників регламентується певними абстрактними вимогами.

4. Що означає поняття «навчання»?

Навчання – це активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини на засвоєння нею суспільно-історичного досвіду людства. Його виділення в самостійний вид діяльності відбулося в результаті постійного ускладнення людської праці, застосування більш досконалих засобів виробництва, для використання яких потрібний великий запас знань, навичок і вмінь. Воно є своєрідним підготовчим періодом до трудової діяльності і в той же час основним, провідним типом діяльності для школярів.

Навчання не є простою передачею знань від учителя до учня. Це процес активного оволодіння знаннями, навичками і вміннями під керівництвом учителя. Воно повинно мати розвиваючий характер. Повідомляючи учням знання, вчитель повинен навчати їх спостерігати і думати, виражати свої думки за допомогою мови. Оволодіваючи знаннями, учні навчаються самостійно мислити і здобувати нові знання.

Життєвий досвід переконливо показує, що переходячи від навчання до практичної діяльності чи в галузі науки, чи в галузі сучасного виробництва, людина утримується на рівні свого часу, якщо постійно працює над собою, тобто продовжує самостійно навчатися.

3. Що означає поняття «толерантність»?

Толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – у загальному значенні здатність приймати щось, не схвалюючи це. На індивідуальному рівні – це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також – особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.

Термін виник як формула терпимості щодо релігійних меншин та сект унаслідок протестантської Реформації. В історичному плані він зіходить до підтримки практики, яка забороняє релігійну дискримінацію, до якої пізніше додалася заборонна на етнічну дискримінацію; у наш час цей термін все частіше використовується для позначення широкого кола терпимого ставлення до практики та соціальних груп чи політичних партій або ідей, які багато хто вважає неприйнятними^[1].

Варіант 24

1. Формування «я-концепції» особистості.

Особливості Я-концепції, образу “Я”, рефлексії, самооцінки тісно пов’язані із статевою ідентифікацією. Саме статева самосвідомість, яка розглядається як єдність когнітивного, афективного і поведінкового компонентів, визначає потреби, мотиви, ціннісні орієнтації, форми поведінки людини як статевої істоти. Адекватна статева самосвідомість, яка свідчить про багатий внутрішній духовний світ, усвідомлення і збагачення своїх особистісних якостей, свободу від упереджень у ставленні до представників іншої статі, відповідальне ставлення до партнерських стосунків і почуття кохання, прийняття свого тілесного “Я” формується під впливом соціального оточення протягом усього життя [1].

Сформульований С.Л. Рубінштейном принцип єдності психіки і діяльності, свідомості і діяльності має велике значення для розуміння генезису Я-концепції особистості, освоєння нею статевих ролей [2].

Оскільки у становленні особистості чоловіка чи жінки суспільний та особистісний досвід невід’ємні один від одного, то соціальні умови формування статевої ідентичності і Я-індивідуальне тісно пов’язані між собою, а завдяки діяльності (у тому числі і творенню власної ґендерної ролі), індивід соціалізується і розвиває своє власне “Я” [3].

С.Л. Рубінштейн писав: “Я” – це не свідомість, не психічний суб’єкт, а суб’єкт – людина, що володіє свідомістю, наділена свідомістю, точніше людина як свідома істота, яка усвідомлює світ, інших людей, саму себе. Самосвідомість – це не усвідомлення свідомості, а усвідомлення самого себе як істоти, усвідомлюючи світ і змінюючи його – як суб’єкта в процесі його діяльності, практичної і теоретичної, діяльності усвідомлення в тому числі” [2].

Аналіз особливостей статевої самосвідомості підлітка передбачає їх розгляд у процесі безперервного розвитку, удосконалення в процесі взаємодії із соціумом. Визнання опосередкованого характеру психічного (в тому числі і самосвідомості), дає можливість розглядати самосвідомість у системі взаємодії людини з зовнішнім світом – і насамперед, із соціальною його часткою (В.Т. Асєєв, Л.І. Анциферова, Г.С.Костюк.).

Взаємодія людини із соціумом на кожному щаблі її розвитку є специфічною. С.Л. Рубінштейн зазначав: “Рушійні сили розвитку самосвідомості потрібно шукати в зростаючій реальній самостійності індивіда, яка проявляється в зміні його взаємостосунків з оточуючими .Реальна, немістифікована історія самосвідомості нерозривно пов’язана з реальним розвитком особистості і основними подіями її життєвого шляху” [2].

На думку А.Г.Ковальова, у взаємодії особистості та середовища необхідно враховувати два вирішальні і взаємопов’язані моменти: по-перше, характер впливу на підлітка обставин його життя і, по-друге, активність особистості самого підлітка, який сприйматиме або не сприйматиме ці обставини. При цьому вирішальний вплив на формування статеворольової ідентичності підлітка будуть мати стосунки між людьми, у сфері дій яких він знаходиться. Це сім’я – школа, автори підручників. Особистість підлітка залучається до цих відносин у процесі спілкування та навчальної діяльності, а тому неминуче пристосовується до них, спочатку – несвідомо, а пізніше – і свідомо.

Безперервний характер розвитку самосвідомості, вікова стадійність, спадкоємність ліній онтогенезу дає підстави розглядати становлення ґендерної самосвідомості як психічний процес, що поступово розгортається в часі й характеризується все більш ускладненими формами самопізнання.

У зв’язку з важливістю ролі суб’єкта самосвідомості для дослідження особливостей становлення ґендерної ідентичності постає необхідність аналізу етапів розвитку статевої самосвідомості і її центральної складової – Я-концепції, адже вона акумулює в собі все те, що й найбільш важливим для особистості на кожному з періодів її розвитку стверджує І.Д. Бех [4].

Я-концепція – це цілісний образ власного “Я” людини, узагальнене її уявлення про саму себе, система її настановлень щодо власної особистості, яка є достатньо стабільною, більшою чи меншою мірою усвідомлюваною [5, 6]. Тому все частіше вживається поняття “константне ядро” Я-концепції як основне стабільне уявлення людини про себе. Я-концепція є складовою частиною афективно-когнітивної структури особистості і “обслуговує” як внутріособис

2. Психологія формування особистої кар’єри.

3. Що означає поняття «ейфорія»?

Ейфорі́я (також - евфорія, походить з гр. εὐφορία) — відчуття надсильного душевного піднесення, звичайно сукупно із оптимізмом та підвищеною активністю. В патологічних випадках цей стан може бути повністю нереалістичним, містити манію величі та невразливості, маніакальні рівні активності.

Ейфорія – психічний стан, що виявляється в підвищеному, радісному, веселому настрої, цей стан добросердя, безтурботності, що не відповідає об’єктивним обставинам. Під час ейфорії спостерігається мімічне і пантомімічне пожвавлення, психомоторне збудження.

4. Що означає поняття «навички»?

Вміння (навички) — здатність виконувати дії (реалізувати бізнес-процес тощо) відповідно до заданих критеріїв (якості тощо), що надбана в процесі навчання або "життєвої практики".

До вміння відноситься також і здатність до "розумових" дій, наприклад, вміння створювати інновації.

З точки зору психології, навичка — психічне новоутворення, підконтрольне свідомості і вироблене шляхом вправ, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психологічної енергії.

Навички-дії,складові частини яких у процесі формування стають автоматичними. Відповідно до видів дій розрізняють і види навичок:рухові,сенсорні,інтелектуальні. В усіх видах діяльності необхідні навички:навчальні,трудові,ігрові тощо.

Варіант 25

1. Загальна уява про здібності. Поняття обдарованості

Обдарованість.

Нині обдарованість тлумачать як складне і багатозначне поняття. Так, одні вчені обдарованість розглядають як загальні здібності, що зумовлюють широкі можливості людини для різних видів діяльності, інші — сукупність задатків, що є своєрідними природними передумовами здібностей. Іноді дим терміном позначають індивідуальну характеристику пізнавальних можливостей і здібностей до учіння. Найчастіше цей термін використовують при характеристиці дітей.

Обдарованість — високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей, що є передумовою творчих досягнень.

Існує кілька типів індивідуальної обдарованості: раціонально-мислительний — необхідний ученим, політикам, економістам; образно-художній — дизайнерам, конструкторам, художникам, письменникам; раціонально-образний — історикам, філософам, учителям; емоційно-почуттєвий — режисерам, літераторам тощо.

Обдаровані діти — діти, які рано виявляють певні здібності та у своєму розвитку набагато випереджують своїх ровесників. Так, російський композитор Микола Римський-Корсаков уже з дворічного віку добре розрізняв музичні мелодії. Моцарт у три роки грав на клавесині, а в чотири почав писати музику. Рано виявився малярський і поетичний хист і у Шевченка. Російський поет Олександр Пушкін писав вірші в дев'ять років, а Леся Українка (1871 —1913) у тринадцять друкувала свої поезії.

Уже в ранньому віці обдарованим дітям властива підвищена пізнавальна активність, яка забезпечує мимовільне пізнання навколишнього світу. Вони є справжніми маленькими трудівниками, які відчувають задоволення від праці. Проте ця категорія дітей неоднорідна. Серед них є малюки з прискореним розумовим розвитком, з ранньою розумовою спеціалізацією та з деякими ознаками непересічних здібностей.

Обдаровані діти з прискореним розумовим розвитком (вундеркінди) часто вже в два-три роки виявляють велику розумову активність. Вони рано навчаються читати і рахувати, ерудованіші за однолітків, у школі швидше засвоюють матеріал, а тому закінчують її раніше, ніж ровесники.

Обдаровані діти з ранньою розумовою спеціалізацією мають підвищений інтерес до певної галузі знань. В основному помітний він у підлітковому віці. Обдаровані діти з деякими ознаками непересічних здібностей не виділяються серед ровесників високими успіхами у навчанні. Проте в них дуже добре розвинуті деякі пізнавальні процеси (пам'ять, уява, спостережливість), що є потенційними ознаками обдарованості і які згодом можуть розвинутися у спеціальні здібності.

Вивчення обдарованих дітей дало змогу встановити суттєві ознаки, які утворюють структуру розумової обдарованості. До них належать:

— велика уважність і зібраність, постійна готовність до напруженої праці;

— переростання готовності до праці в нахил, любов до праці, потребу.

— швидкість розумових процесів, підвищення здатності до аналізу і узагальнення, висока продуктивність розумової праці.

Специфіка обдарованості кожної дитини полягає в спрямованості інтересів. Подальший розвиток здібностей такої дитини відбувається в конкретній діяльності.

Талант.

Вищий прояв розвинутих здібностей нерідко називають талантом.

Талант (гр. talanton —- вага, міра, рівень здібностей) — поєднання високо-розвинутих спеціальних здібностей, яке дає людині змогу створювати такі продукти діяльності, що виділяються своєю новизною, досконалістю і мають високу суспільну значущість.

Жодна окремо взята здібність не може бути талантом, навіть якщо вона яскраво виражена і має високий рівень розвитку.

Як і здібності, талант є лише можливістю для набуття високої майстерності й великих успіхів у творчості, а творчі досягнення залежать від суспільно-історичних умов життя людей. Щоб досягти високої майстерності, необхідно багато працювати. Талант виявляється тільки в наполегливій творчій праці. Люди, які досягли високого рівня майстерності і всесвітнього визнання, були титанами праці. Так, англійський природодослідник Чарльз Дарвін (1809—1882) понад 30 років збирав наукові матеріали для своєї книги «Походження видів». Американський учений Томас Едісон (1847— 1931), працюючи над створенням електричної лампочки, провів до 6000 дослідів лише над обвугленням нитки розжарювання. Французький письменник Оноре де Бальзак (1799—1850) по 12 і більше разів переписував свої твори.

Здебільшого талановиті люди мають не одну, а кілька високо-розвинутих здібностей. Наприклад, Микола Амосов (1913—2002) був видатним хірургом, кібернетиком і письменником. Основою його успіху стала систематична, творча і напружена праця. Адже саме в ній найчастіше виникають моменти творчого піднесення, які називають натхненням, саме у таких станах талановиті люди сягають небувалих злетів своєї діяльності. Російський художник Ілля Рєпін (1844—1930) стверджував, що натхнення — це нагорода за каторжну працю. Російський композитор Петро Чайковський (1840—1893) зазначав, що натхнення — це такий гість, який не любить відвідувати лінивих.

Пробудження таланту залежить не тільки від наполегливої і систематичної праці індивіда. Воно зумовлено потребами суспільства. Те, які саме здібності матимуть найсприятливіші умови для свого повноцінного розвитку, залежить і від потреб епохи та особливостей конкретних завдань, які стоять перед певною спільнотою.

Геніальність.

Геніальність — поєднання талантів, реалізовуючи які, особистість залишає неабиякий слід в історії людства.

Геніальність (лат. genialis— властивий генієві, плідний) — найвищий ступінь розвитку здібностей, що виявляється у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення.

Талановиті люди відрізняються від геніальних величчю і суспільною значущістю проблем, які вони вирішують. Геній — дуже рідкісне явище. Виражаючи потреби суспільства, він творить самостійно й оригінально, шукаючи відповіді на такі питання, яких інші люди часто й не помічають. Своєю діяльністю геній сприяє прогресивному розвитку всього суспільства.

Таку роль в історії вітчизняної науки і культури відіграла творчість М. Ломоносова, О. Пушкіна, Т. Шевченка, Д. Менделєєва, І. Павлова та ін. Геніям властива надзвичайна творча активність, бережливе ставлення до культурних надбань минулого і водночас — рішуче подолання застарілих поглядів і традицій. Вони усвідомлюють швидше за інших людей найактуальніші проблеми свого часу і силою свого розуму знаходять нові шляхи їх вирішення.