Министерство молоді та спорту України

Національній технічній унівверсітет

«Харківський політехнічній інститут»

Кафкдра: «Політичної історії»

Реферат з Історії України

на тему: «Проголощення незалежної України»

Виконав студент группи

КИТ – 51

Михайленко Роман

Первірив

Кабачек В.В.

План

1. Вступ

2. «Серпневий путч»1991. Події в Москві

3. Підготовка і прийняття нової Конституції України

4. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) та його історичне значення

5. Референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року’

6. Высновок

7. Список використаної літератури

І. Вступ

Актуальність цієї теми не можна переоцінити, вона полягає в тому, що проблема здобуття незалежності – це вічна проблема. Шлях до утворення незалежної і суверенної держави Україна був дуже тернистим. Ще в далекому минулому український народ прагнув ні від кого не залежати: боровся за свою свободу, незалежність і визнання у світі.

За часів Київської Русі, слов’яни мали свою державу, свого правителя, мову (старослов’янську), християнську віру; відбивалися від нападників і знали за що боролися і що захищали. Пізніше козаки боролися за незалежність і створення своєї держави, проти кріпацтва і неволі, проти насадження чужої віри і мови. Ще пізніше, на початку XX століття, українці, шляхом революції проголосили Українську Народну Республіку, але тоді Росія не давала повної автономії Україні.

Отже, майже протягом всієї історії український народ прагнув до незалежності, і ось він здобув цю довгожданну незалежність. Ось чому ця тема так актуальна.

Мета цього реферату полягає в тому, щоб дослідити той шлях, яким ішла Україна до здобуття Незалежності, етапи створення незалежної суверенної держави, посилити відчуття гордості за свою державу, відродити патріотизм в душах українців.

Завдання реферату:

з’ясувати причини і наслідки здобуття Україною незалежності;

проаналізувати етапи створення незалежної держави Україна;

вияснити зовнішньополітичні погляди України після становлення незалежності;

Іі. «Серпневий путч»1991. Події в Москві

Вранці 19 серпня 1991 року о шостій годині ранку майже в усіх містах по радіо люди дізналися про те, що в Москві створено Державний Комітет із надзвичайного стану. До складу комітету (незаконного, бо його створення не було передбачено тодішньою Конституцією Радянського Союзу) увійшли віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр СРСР Валентин Павлов, голова КДБ СРСР Володимир Крючков, міністр оборони Дмитро Язов, міністр внутрішніх справ Борис Пуго, заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов, президент Асоціації державних підприємств та об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку Олександр Тізяков, голова Селянської спілки СРСР Василь Стародубцев. Цей комітет був створений для того, щоб усунути від влади Президента СРСР М. Горбачова. Для надання своїм діям видимості легітимності путчисти заявили, що Президент СРСР Михайло Горбачов не може виконувати свої обов'язки за станом здоров'я. Його функції було покладено на віце-президента Янаєва. До Москви було введено війська, а Горбачова заблокували на дачі в Криму. Заборонялася діяльність опозиційних КПРС громадських об'єднань і випуск демократичної преси, відновлювалася цензура. У «Постанові №1 ДКНС» було перераховано перелік заходів, якими буде порятовано країну:

1. По-перше, оголошувалися недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це був сигнал Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Молдові та Україні, котрі вже ухвалили Декларації про державний суверенітет.

2. По-друге, призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації». Це був «привіт» народним фронтам та рухам, зокрема, й Народному Руху України.

Керівництво Російської Федерації на чолі з Президентом РРФСР Борисом Єльциним, маючи підтримку росіян, перш за все, москвичів, вчинило опір путчистам. У зіткненнях із введеними до Москви військами загинуло 3 людини. Реакція на путч у різних республіках була неоднаковою. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС не тільки тому, що він не відповідав радянському Основному Закону, а й тому, що більше не вважали себе частиною СРСР. У ці дні динамічно розвивалися події на Україні. Ранком 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР прийняв ухвалу «Про створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям», яку підписав перший віце-прем'єр Костянтин Масик. За всіма ознаками, перші рішення українського уряду були пропутчистськими. У всіх виступах державних посадовців України 19–20 серпня проходила турбота «про врожай». На цьому, зокрема, наголошував у виступі по республіканському телебаченню тодішній голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук. Однозначно і негайно засудили московських заколотників політики та партії з націонал-демократичного та націоналістичного таборів: НРУ, УРП, Союз українського студентства, «Меморіал», Товариство Лева, СНУМ. Учасників подій підтримали донецькі шахтарі, які також постановили не визнавати розпорядження ДКНС, оголосили про безстроковий політичний страйк, вимагаючи заборони КПРС та КПУ. Підтримали путчистів лише партійні функціонери ЦК КПУ.

20 серпня ввечері після дводобового засідання було ухвалено рішення, за яким постанови ДКНС на території України не визнавалися. За ці дві доби стало зрозуміло, що ДКНС не спромігся взяти під контроль силові структури й оволодіти становищем. Тільки 23 серпня, коли путч було остаточно повалено, політбюро ЦК компартії України опублікувало заяву, в якій засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», але тоді ж в приміщенні Львівського облвиконкому КПУ були вилучені документи, які засвідчували, що партійний апарат був обізнаний з планами перевороту.