Трагізм п’єс Есхіла

Світогляд Есхіла в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миропорядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхіла.

Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга.

Есхіл ввів у свої трагедії другого актора. Народилася нова трагедія, у якій персонажі зіштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

Трагізм п’єс Есхіла не в зіткненні героя з певною силою, а у виборі людиною лінії поведінки. Усвідомивши свою мету як єдину можливу, людина Есхіла, об’єднавши всі духовні зусилля, прагне її досягти.

До найбільш відомих творів Есхіла належить трагедія «Прометей закутий». Прикутий титан стає в есхілівській трагедії тим, хто відкриває всі досягнення людської культури. В образі Прометея відобразилася етична проблематика, що хвилювала Есхіла протягом всього творчого шляху: власна відповідальність людини за одного разу прийняте рішення.

Орестея

Брати Агамемнон і Атрей – братовбивство.

Син Атрея і племінник Агамемнона Егісф.

Іфігенія + Орест + Елекстра

Смерть Іфігенії = Агамемнон більше цар, ніж батько.

Кліменестра + Егісф – вбивство Агамемнона = помста.

Аполлон заповідає Оресту помститися за вбитого батька

Орест+Пілад (друг)+Електра = помста матері.

Еринії = помста Оресту за матір.

Суд Афіни.

«Тогда и я подаю мой голос, — говорит Афина, — и подаю за оправдание: милосердие выше озлобления, мужское родство выше женского». С тех пор во все века в афинском суде при равенстве голосов подсудимый считался оправданным — «голосом Афины».

Софокл (496-406 рр. до Р.Х.) проходить у період вищого розквіту афінського полісу, коли Афіни стали найголовнішим економічним, політичним і культурним центром Еллади. Софокл написав понад 120 драматичних творів, а до наших днів дійшло лише 7. Життєрадісний і завжди бадьорий, він користувався серед афінських громадян великою популярністю і як людина, і як поет. Здобув 23 перемоги на трагічних змаганнях, причому жодного разу не займав третього місця.

Софокл вніс ряд дальших вдосконалень у трагедію.

• Якщо раніше всі 3 трагедії 1 вистави були пов’язані історією 1 роду, то Софокл вирішив відмовитися від такого взаємозв’язку, щоб зосередиться на історії 1 людини.

• Кожна з його трагедій являла собою закінчений драматичний твір.

• Софокл збільшив кількість учасників хору з 12 до 15

• ввів третього актора, що призвело до помітного розширення діалогів у трагедії, пожвавило й драматизувало дію, зменшило партії хору, який поступово вже переставав відігравати роль колективного актора.

Також Софокл розробив класичну форму трагедії, яку потім запозичила література доби класицизму. Риси форми класичної трагедії – єдність часу і єдність місця.

Софокл завжди лишався прихильником традиційних форм життя і вірувань, є релігійною людиною; зокрема, він виконує обов’язки жерця у місцевому культі аттичного бога-цілителя. Боги стають для нього настільки високими поняттями, що він майже ніколи не виводить їх у своїх трагедіях, зовсім не втручаються у справи людей. Але самі смертні часто порушують встановлені богами традиції чи закони і, не знаючи цього, роблять хибні кроки, помиляються і тим самим накликають на себе нещастя. Звідси - прийом Софокла: «трагічна іронія» - розумні і виправдані дії персонажів, що мали запобігти здійсненню жахливого пророкування (вбивство батька та одруження з матір’ю) призводять до прямо протилежних результатів. Недаремно в Афінах казали «Закон над усе, але неписаний закон – вищий за писаний».

Кращі з трагедій Софокла основані на фіванському циклі міфів, де стверджується ідея невблаганності долі та її непередбачуваності. Він розповідає про нещасну долю Едіпа, визначену богами ще до його народження, - герой у майбутньому має стати страшним злочинцем, - та про долю його дітей.

Такими трагедіями є «Антігона», «Цар Едіп» і «Едіп у Колоні».

Цар Едіп:

Лаій та Іокаста, Едіп – Фіви.

Пророцтво.

Хлопчика кинули, знайшов пастух з Коринфу, приніс своєму царю.

Едіп – спадкоємець Коринфу.

Оракул – запитання «чий я син» -- віщування вбити батька і одружитися на матері.

Дорога до Фів – вбивство Лаія.

Фіви – сфінкс.

Весілля з Іокастою.

Хвороба в Фівах – через вбивцю Лаія.

Едіп шукає вбивцю.

Сліпий Тіресій – віщування-правда.

Іокаста.

Сліпий Едіп.

Виколоти очі – ближче до богів. («сліпий очима, але зіркий розумом»)

О фіванські громадяни! Подивіться - он Едіп,

Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем.

На його щасливу долю всяк завидував із нас,

А в яку тепер безодню горя лютого він впав!

Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,

За щасливого у світі ти нікого не вважай,

Поки він у пристань вічну без біди не допливе.

До якої античної філософської концепції близькі ці слова? (згадайте Алкея)

Евріпід (він народився у 484 р. до Р.Х.). Творчість Евріпіда припала на період занепаду грецької трагедії. Аристотель назвав його найбільш трагічним з поетів. До нас дійшло 18 його трагедій.

Тема трагедій: Проблема індивідуальної поведінки людини,

Дотепер ця проблема ставилася й вирішувалася афінською суспільною думкою нерозривно із долею усього полісу. В часи Евріпіда на перший план дедалі більше стала виступати людина як «міра всіх речей» - і власної шляхетності й величі, і власного страждання.

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Арістотеля, зображував людей такими, "які вони і були". За допомогою Евріпіда «буденна людина з місця глядача перейшла на сцену, і дзеркало, в якому раніше відбивалися тільки риси величі та сміливості, виявляло тепер ту марудну точність, яка сумлінно передає і невдалі лінії природи». Виною трагедій персонажів є надто сильні емоції. У людському почутті Евріпід бачить не джерело природної гармонії, а причину незгод, суперечностей та нещасть.

Як змінилася форма драми в текстах Евріпіда?

• Пролог - докладний виклад змісту міфу, котрий покладено в основу твору, та розповідається про весь перебіг подальшої подієвості

• Немає ні аполлонівської споглядальної епічності, ні діонісійської екзальтації,

• Відсутність пафосу – лише холодна парадоксальність думки.

• Актори мають короткочасні бурхливі переживання - лють, гнів, жах, відчай, раптова сильна радість.

Медея

Міф про Золоте Руно – мандри в Колхіду, Ясон, Медея-чаклунка.

Повернення в місто Іолка – громадяни проти королеви-чаклунки і вбивці.

Ясон, Медея і 2 дітей тікають в Коринф.

Цар Коринфу пропонує до шлюбу свою доньку.

Виганяє Медею.

Цар Афін Егей, якому вигнана Медея віщує народження героя Тесея, дозволяє їй оселитися в Афінах.

Вбиває царя і царівну Коринфу. Вбиває дітей. Їде в Афіни.

Ясон марно плаче до богів – «боги не чують порушників клятви».

Ми багато в чім Зевсовій волі підвладні.

Несподівано шлють нам богове багато,

Та не все те дають, що хотілось би нам,

А чого й не гадали, боги посилають.

Так і з тим, що ми бачили нині.