41» |Ки|и], презе[н]това[л] ту[т], на враде, коне[и] девятеро, ма-

» |(л]бо ше[р]стю перьши[и] коне два вороньїхь, третяя кляча

іінііїн, четве[р]тьі[и] ку[н] тьісавьі[и], пятая и шостая кляча тьіса-

і ІІМПИ кляча сьівая, сосмая кляча вороная, девятая кляча зворо-

ІСклпн (ДМВН, 191-192); В року ахнд (1654) мца іюліа ке (25)

Мі'рс/іс) [м]ною, Йваном Батіемь, Остапомь Са[х]ненкомь,

І інігі по|л]ковьнина нака[з]ного ми[р]горо[д]ского зо[с]ланьіхь

і ін'рсдо мьною Иваномь Пилипе[н]комь, // атаманомь на-

|мііі|м| ло[х]ви[ц]кимь <•>, и при мніі, Магьвею Е[м]ченку,

И)іу_? ⁽1>С(і)дору Козлу, Феню Проце[н]ку, бу[р]мистура[х] вряду

НїІ^І0<>, ставши сочеви[с]то, Фесодо[р] запади[н]ски[и]<->,

? • і І и | ска|р]гу свою на Йвана и Гри[ц]ка Гуе[в]ще[н]ковь<->

фр и нп Д[н]дрІА Кривьче[н]ка и На[д]точІА, то по[д]ступь-

іІИии|х|, переклада[л] ото... (ЛРК, 27).

ншіцнч, би, широке проникнення власне української лексики мову знизить інтерес до церковнослов'янської мови.

95

Насправді ж інтерес до неї посилився: українці вважали її свяшси | ною мовою, а тому дбали про її впорядкованість.

Уже йшлося про те, що наприкінці XVI ст. з ініціативи створенії в Україні і в Білорусії братств укладалися перші граматики і словнич ки тієї мови, яка прийшла на Русь разом із Святим письмом. XVII сі збагатило українське культурне життя значно складнішими працями такими, як «Грамматіки словенское правилное синтагма» М. Смої рицького (1619 р.) та її скорочена кременецька переробка «Грим | матіки или писменница язьїка словенского» (1638 р.), а також знамг /і нитий «Лексіконь славеноросскій» Памва Беринди (1627 р.). М. См«» ц трицький, крім української, добре знав церковнослов'янську і грсш і ку мови, а також латинську (у 1615 р. він видав у Кельні грамами | грецької мови). Маючи таку підготовку, український учений нагин і ц один із найвидатніших творів давнього слов'янського мовознавству Як зауважує В.В. Німчук, «Грамматїку» написав молодий ученні! ц добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною грпм| і тичною наукою і церковнослов'янськими текстами, досвідчений іф І дагог, що викладав церковнослов'янську мову у школах Вільна, ()і і рога, Києва»¹. Передмова до книжки написана староукраїнською ми и вою. У ній автор зауважує, що «д^ткамь оучитисл починаючим!. \щ кварь звикле рекши Алфавитарь з той же ґрамматїки вьічерпненмШ до вьіученьА подавань нехай будеть». Як зразки для створення сші граматики М. Смотрицький використав відому грецьку грама і їй візантійського вченого К. Ласкаріса, грецьку й латинську грами піл _і німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинську граматику сл;іи# ного португальського філолога Альвара. У граматиці описані чпгк| її головні складові частини: «Орбографїя, Етумологїа, Сунім Проссодїа». Викладаючи правила орфографії, М. Смотрицький уі ше регулює написання великої букви: її слід уживати на п< віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, спім позначення санів, наук, наукових категорій². Далі йдеться про М] виносних літер (тільки в кінці слова), про уважність при вжіінйі флексій в іменах і дієсловах, про недопустимість написання хв і; ф та ін. В «Етумологїи» автор викладає вчення про традиційні частин мови: има, м^стоименїє, глаголь, причастїє, наречи , ш

¹ Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - К., 1985. І

² Там же. - С. 101.

96

югь, союзь, междометїє. Частини мови поділяються на скланАЄМьіА і нескланАємьіА. До імен зараховуються іменники, прикметники, числівники і займенники прикметникової відміни. Відмінність між 'Мепником і прикметником автор вбачає в особливостях їх словотво-і^пня: первообразньїй (злато) і производньш (златьш). Прикметни­ки й похідні іменники поділяються на сім різновидів: отчеименньїй ібо притАжателньїй (Павловь, Павлова або Павловна), отечественньїй ^Івовлнинь, Лвовлньши), властелинньїй (Воеводичь, воеводинна, ста-юспшша), язьіческїй (Рохсь, Рсоссини), глаголньїй (сльшанїє, сльіша->Шь), сотименньїй (солнечньш), оумалителньїй (словице), оуничижи-іільньій (женище). Ім'я має сім відмінків: именителньїй, родителньїй, ійгоіньій, винителньїй, звателньїй, творителньїй, сказателньїй. Імен­ники, прикметники й займенники мають три числа: единственное, шпйственное, множественное. Займенники мають ще «лица»: первоє ійгь), второє (тьі), третїє (онь). «Глаголь» автор поділяє на «личньїй», !)|0 має всі три особи трьох чисел, і «безличньїй», позбавлений другої * їрсгьої особи однини, а подекуди й третьої особи множини. Атема-чМіііі дієслова (єсмь, ямь, в^мь) дістають у нього назву «стропотньїх». кізначає В. В. Німчук, М. Смотрицький вперше вводить у нт'янську граматику поняття перехідності і неперехідності дії: гла-иуііі «Преходителньїй» (люблю) і «СамостоАтелньїй» (стою)К Иісліпні форми відповідають дев'яти категоріям: залогь, начертаніє, міць, число, лицо, наклоненїє, родь, спряженїє. Що таке «начер-ІИЇг»? Це безпрефіксні (ємлю) і префіксальні дієслова, які в свою •ргу поділяються на однопрефіксні (приємлю) і двопрефіксні (вос-ш м по). Поняття виду у Смотрицького не збігається з сучасним: ■іршенньїй» у нього означає первинні дієслова (чту, стою), а іроиііюдньїй» — дієслова, ускладнені якоюсь додатковою семантич-к) очнакою, — означають або наростання певної якісної ознаки (те-Ш И/гкю), або повторюваність дії (бігаю, читаю). Чисел, як і в «!М І і три: єдинственноє, двойственноє і множественноє. Часові фор-Ііиділнються на імперфект (бихь), аорист (бїлхь), плюсквамперфект ш вьівахь), перфект (бїєнь бьіхь), які в нього мають відповідно такі ш ирсходящеє, прешедшеє, мимошедшеє, непред^ное; крім то-\Щ\ ще «настоящее» і «будущеє». В.В. Німчук відзначає, що

Штук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. - С. 114.

97

оскільки цих форм минулого часу не було в живих мовах, М. Смої рицький не зміг чітко розрізнити форм перфекта, імперфекта й ао риста¹. Автор граматики першим виділив дві дієвідміни: на -спір (бїю - бїєши) і на -иши (сльішу - сльішииш). Поряд з «причастїємі. ■ «д^єпричастїємь» автор виділяє ще «причастод^тіє». Останнє нал\ мане. Як справедливо вважає В.В Німчук, цією категорією автор ш магався передати грецький прислівник на -єоу та латинський 11 рундій. Внаслідок цього постали такі форми, як писателно, нитопн но, творително². Дуже докладно описані в граматиці прислівники Правда, сюди потрапили й форми наказового способу дієслої) (прїйди, прїй&кте, принеси та ін.). Вперше було представлено вченні про сполучення слів і речень. Всі типи синтаксичних зв'язків між елі! вами у простому реченні описано старанно й правильно. Далі і) і розділ «со Просодїи стіхотворной», заголовок якої промовляє сам * себе: це коротка наука віршування. Автор викладає вчення про стопі і віршові розміри (метри: спондій, порріхїй, трохей, іамвь, дакти-и анапесть, амфіврахіїй та ін. В останньому розділі «О страстехь (• ченїй» ідеться про зміни, які допускаються в слові (м^нїє і.Щ им^нїє, баграница зам. багрлница, радуисА зам. радуйсА і под.). І мі у «ГрамматицНЬ> відчутний вплив живої української мови, все ж поїш як зазначає В.В. Німчук, «загалом близька до системи ст;і|і слов'янської мови пізнього періоду. Це забезпечило їй небачений ■ торитет у середовищі вітчизняних і зарубіжних філологів аж до \т чатку XIX ст. Живомовні східнослов'янські і специфічні україїиі елементи не розхитали її «класичних» старослов'янських норм, а і| в'язали їх із сучасністю, наблизили до життя»³. Як відзначив М ІЬІ няк, «Граматика» Смотрицького стала прототипом для серба» шкільних підручників Степана Вуяновського й Авраама Мра ииня наприкінці XVIII ст., для граматики Христакі-Дупнічанина, спробі зближення народної мови з церковною у болгар, стала зразком і граматики Добровського, а на українськім грунті мала сильний нпя на граматику Івана Могильницького й інші галицькі граматики*']

* Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 116—111

² Там же. - С. 124.

³ Там же. — С. 134. Докладніше про особливості граматики М. Смої ріпні див. у названій праці на с. 89—145.

^ Возняк М.С. Названа праця. — С. 489.

98

Скороченим варіантом граматики М. Смотрицького була «Грам-Мііііки, или писменница язьїка словен(ь)скага», яка була видана уКременці 1638 р. Автор переробки не встановлений, але цікаво, щоіін критично поставився до оригіналу: відкинув теорію віршування,зроблену М. Смотрицьким на основі грецьких зразків, опустивііііуиний поділ звуків за грецькими зразками і параграф «со Просодіи».Н/шсне граматичний матеріал дуже близький до того, який поданий уІ ( мотрицького, але дещо скорочений і спрощений. На думкуі Иімчука, «Будучи в основі своїй скороченою переробкою праці• |638 р. не внесла помітних нових елементів у граматичну теоріюмріікіїїку українського мовознавства XVII ст. Однак у ній яскравоИфііжсне прагнення до зрозумілого й стислого викладу навчальногорішіу»¹. лексикографічною працею, яка сприяла піднесенню ав-р як церковнослов'янської, так і тодішньої книжної ук-аімнжої мови, був «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлькованїє» ■мйй Ьеринди (1627, Київ). Автор поставив перед собою два зав-імнн, які не суперечили одне одному: зміцнити престиж церковно-Р'їнської мови шляхом кодифікації її лексики і разом з тим ут­иш м норми книжної української мови з опорою на народну мо-II І»сринда активно використовує відомі на той час у Європі •мішки, зокрема Максима Святогорця (Максима Грека) — росій-*іи шпора, Мануїла Ритора — візантійського автора, що жив на І )^У XVI ст., використав він і покрайні глоси з книг білорусь-I щ ршодрукаря Франциска Скорини, а також слов'янські азбу-ІИІ И попередніх століть. Для тлумачення власних імен — друга Ніні «Лексікона» — П. Беринда взяв за зразок додаток до багато-і|(1Ги нидання Біблії, здійсненого в 1569-1573 рр. у м. Антвер-Мі'рсдмову до словника написано староукраїнською мовою: ■УсКй іі великославньїй глзьік Славенскїй. Мл(с)тивьш Панове ІіІНіШС, маючи соквитое залеце[н]е нетолко со[т] писм Бгослов-(| Н іV^!іI(«)[в] црковньі[х] з' еллинскогсо ним' протлумачоньїх',

п \н Н II, Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст. — С. 154. ми* // В. Памво Беринда і його «Лексіконь славенорсосскїй и ймень тлько-ПІрелмона до видання Лексикон словенороський Памви Беринди. — К., ЧУМ!

99

але и з о[Ж]: лутурпи, и иньїхь таемниц' которьіи са тьі[м] іап.і ко[м] в' великой и малой Рсоссїи, в' Сєрбїи, Болґарїи, и по иньі|м| сторонамь со[т]правую[т]: и[ж] тру[д]ности теж слсовь до вьірп зум*ЬнА темньі[х] многіи в' собНі мает' (Бер., 3). До одного церкоп неслов'янського слова П. Беринда наводить інколи один ук раїнський відповідник, а інколи й декілька (у тім числі полонізмін), напр.: абїе: оуже, зараз, внеть (пол. уупєі), скоро, вскокь, рьіх'іо (пол. гускїо)\ дрьжавствую: паную, в' поссесїи маю, рАжу, справую, єстемь преложоньїмь, кролє(м), ц^гЬсарє(м); жилище: мешкань» домь; злакь: зеленость на травні или на бьілинах, любо на листом. деревь, %А6г|, албо іарина согороднаа, па'ша, трава з розмаитьі|м| з'Ьльємь. або всакза трава квитучаа, зельє. Останній приклпі засвідчує у перекладній частині й грецьке слово. До цього П. Беріп і да вдається нерідко, інколи використовує й латинські відповідники напр.: излишнїй: яосрітрод збьі[т]ньі[и]; ипокь: И^ОУХ$¹Х<^}$ цоуцр\\> цоуа%од. у. о, /лонах^{3 єлл: и} ла[т]: и сло[в]: чернеідь. але ино[к] сло|п| го[л]: в рсо[с] єдинокь, або уєдиненьїй, ацді. Пустьшни[к] ра зум^тисА можеть: зареченїе, при: строгою приреченье, обеца[н]є, ру коимство. Коли автор словника не знаходить в українській мові о/і дослівного відповідника, він тлумачить церковнослов'янське слово, й Інколи додає й своє судження про позначуваний об'єкт, напр.: Зсм іем^рїє, или землем^рство: з' еллин: ґеоометрїа, сир^чь, размНЬрп гелнаа. Есть сі'є художество з^лсо полезно кь разм^ренїю гра іо(в)ства, и путій, и кь иньїмь веще[м] паче болши[м]; Изумленіс: «шал^ньє, захож'ішье в' голову з' горАчки, албо шмороч^нье со[ТІ їїанства. У перекладну частину можуть потрапляти.й церковно :лов'янські слова та форми; напр.: зри: виждь, смотри, позирай, ;ш шса, домьішлайса, догадуйсА, глади, познавай; зрлху: дивлахуса, їждивенїе: изнуренїе, вьідато[к], накладаньє.

Словник П. Беринди тривалий час був найповнішою слов'ян :ькою лексикографічною працею і справив помітний вплив на рої іиток словникарства у інших слов'янських і навіть неслов'янських іародів. Для України він мав непересічне значення, оскільки чітко юзмежовував дві вживані у той час мови: церковнослов'янську і ирослу на її основі староукраїнську. Треба відзначити, що повагі ,о культової мови особливого типу, не пов'язаної з буденним жпі ям, існувала завжди в усіх народів, в тому числі й у тих, у якил

100

велася рідною мовою. Діячі церкви усвідомлювали, що її .юний стиль — це особливе мовлення, яке не повинно опуска­ні и до буденності. Відомий чеський граматист Я. Благослав писав ІІОЇй «Граматиці», що для передачі Божого слова «не годиться ШИйоти абиякі, легкі, корчемні слова, що закон божий не для то-ііерекладено чеською мовою, щоб його тільки пастухи на пасо-иу читали, знаходячи в ньому звичайну для себе мову, але Ніімие для того, щоб він у спільному зібранні богобоязливих людей ІІМИХ станів з великою поважністю як воля або право свого най-•МіЖно цісаря і володаря всього живого читаний був і щоб гідно в ІІМІХ пухах звучав»¹.

Греба згадати ще про одну важливу лексикографічну працю, яка

• і була написана в Москві, але мала прямий вплив на розвиток ііфиукраїнської літературної мови. У 1649 р. російський цар попро-

й київського митрополита Косова прислати учених мужів для пе-

* 'іп/іу Біблії. Ними виявилися Арсеній Сатановський і Єпіфаній НЯНіпісцький. Останній на основі латинського лексикону А. Ка- ННш, відомого всій Європі, створив перекладний латинсько-ук- ПМі ііКИй словник, який у XVII—XVIII ст. поширювався в числен-