4. Європейська політика й Україна періоду наполеонівських війн

Революційні події кінця XVIII ст. у Франції дали поштовх іним тенденціям у міжнародному житті та політичній само-рііїнііації бездержавних народів. За словами Я.Грицака, вони іп мінували владу монарха і старої аристократії й "поширили

і и ітя нації на інші суспільні верстви. Джерелом суверенних

ім< ні націй став народ. Організуючим ядром держави стала не

(цміиіича династія, а нація у новому, модерному розумінні...

Ні і * і чиє в історії етнічні відмінності набули такого великого

іін п пічного значення. Французька модель нації послужила

пншладом наслідування для нових національних рухів, що по-

■ іріілися на початку XIX ст. в усій Європі, - німецького,

і міського, польського та інших. Тоді італійський революціонер

„ьіііііі сформулював свій славнозвісний принцип: "Кожній нації

62

63

— держава". Боротьба за національні права водночас стал;і ротьбою за соціальне визволення, демократію і справедлива і

Ідеї, породжені Французькою революцією, вступали у су речність з імперською політикою не лише реакційних єврог ських монархій, а й республіканської Франції. Інтереси політики базувалися якраз на протилежних засадах, ігноруй природне право народів на самовизначення, нав'язуючи їм сильного і власне бачення міждержавних відносин.

Могутні держави гралися долями цілих народів ніби картярським столом. Україна не стала виключенням. У сміі наростаючого протистояння між Францією та Росією "українс* карта" набувала значення козирної. Ще в 1790 р. ком И закордонних справ Конвенту доручив представнику Франції п( російському дворі Жене скласти меморіал про народи, що нйі ляли Росію. Подавши змістовний документ до Парижа, фр цузький дипломат радив підготувати повстання в різних район| Росії, у тому числі й в Україні.

Члени комітету Карра і Буасі д'Англя, добре обізнані національним питанням у Росії, наполягали, щоб Конвент на своєму представнику "для Польщі та східних країн" Пара* "пильно слідкувати за настроями в Україні й подавати інфор* про українські справи". Водночас посол Франції у Венеції Лелеь який згуртував там польську еміграцію, отримав рекомендиц "придивитися, чи немає поміж поляками українців, бо Полы! та Україна мають поширити гасла свободи на всій Півночі"

Влітку 1792 р. міністр закордонних справ Франції Леб_г надіслав послу у Туреччині Сомонвілю вказівку обговорити ликим візиром можливість організації антиросійського повсі* в Україні, Грузії й на Кубані. Лебрен проводив курс на і членування Російської імперії, а за допомогою союзу зі Шве і і Портою намагався відродити "східний бар'єр", у якому Укр мала зайняти своє вагоме місце. В інструкції "Комітету громаді > безпеки до члена Директорії Ревеля" (1794 р.) у розрізі "подіти-війни" проти Росії пропонувалося сприяти відроджений "козацької нації" почуття свободи, щоб вона могла зниїм ярмо, під яким стогне, й щоб "дерево свободи розцвіло у Кіп Звичайно, за словесною еквілібристикою чітко проступаг жання Парижа, в першу чергу, реалізувати власні геополічп плани, а не опікуватися історичною долею українців.

V нересні 1796 р. Ревель заслав в Україну таємного агента имнора, який навесні наступного року побував у Києві, і, на Правобережжі та докладно інформував свого шефа Инн справ і перспективи використання "української карти", ми йор наполягав на організації пропагандистської роботи українського населення. З приводу поданого польською ю на розгляд Директорії плану відновлення Речі Поспо-(киітень 1797 р.), який містив вимогу включення всього вйережжя до її складу й запевнення, що місцеве населення ) ставиться до поляків, Муасонюр висловився (нрично: "Зв'язати справу революції в Україні з планами ЇЬКИХ патріотів — це заздалегідь провалити всі наші проекти ііігї країни. Населення в Україні ставиться з надзвичайним Івір'нм до всього польського, добре пам'ятаючи часи пану-гі*і польської шляхти у країні козаків". Агент вважав за до-і підіслати до Південної України французьку ескадру з експе-корпусом. На його думку, царські війська, дислоковані і і, не допоможуть російському уряду, оскільки складаються івііжио з опозиційно настроєних українських козаків. "А Україну від Росії, - резюмував він, - Франція завдасть Цінього вирішального удару, від якого ця хижацька держава іп не зможе опам'ятатися, бо єдине хворе місце російської »Іі це Україна. А тоді нова республіка утвориться у колишній Пі країні козаків, і діти відродженої Козацької Республіки і мовитимуть Французьку Республіку"²², інооке розуміння "української справи" та співчуття до бо-ііі українського народу проти польського поневолення вислов­ій у своїй книзі "Політичні досліди над старою й новою |к» і,кою державою, прикладені до останньої її революції" член ним 11 у, генеральний прокурор Гаран де Кулон.

ііііічио прозаїчніше дивилися на "українське питання" вищі

* ніш кола Франції. Офіціоз уряду газета "Монітор" 7 січня

і- опублікувала матеріал, з якого видно, що французьке

і и цію напередодні повстання під проводом Т.Костюшка

і підомлювало, що в Польщі "свобода не торкалася ані

и і і некатоликів".

шиш на чолі держави, її перший консул Наполеон Бонапарт піше володіти якомога більшою інформацією, але не чім жодних обнадійливих обіцянок українцям.

64

65

Вивчаючи "українське питання", французька дипломи зацікавилася Задунайською Січчю. 6 грудня 1804 р. її агент Бухаресті повідомляв уряд про налагодження контактів зі сті шиною, яка представляла 3 тис. козаків, що служили в кава волоського господаря. А у вересні наступного року пс Французької Республіки в Стамбулі генерал Севастіані при{ депутацію козаків, пообіцявши після розгрому Росії поверї запорожцям стародавні вольності, гарантом яких стане Наполе Посол передав козацькій делегації певну суму грошей, а та* прокламації для розповсюдження на території України²³.

Після розгрому російських військ під Аустерліцем (грул 1805 р.) і прусської армії поблизу Йєни (1806 р.) Наполеон пив на польські етнічні землі. Розв'язання "польського питані переходило у практичну площину. Для європейської диплол воно виходило далеко за вузьконаціональні рамки. Це питай сприймалося як цілий комплекс військово-політичних, диг матичних, етноконфесійних проблем, що виникли внаслідок трь поділів Речі Посполитої й торкалися ряду країн і народів.

Протягом 1807—1809 рр. "українське питання" сприймалс Наполеоном через призму "польського". Польські діячі зак Париж вимогами відновити Річ Посполиту в межах "від моря моря", тобто з правобережними й південно-західними укра ськими землями. 9 березня 1807 р. міністр закордонних сп{ Талейран прийняв у Варшаві двох польських поміщиків з Укр ни — Городянського і Наймана, — які запевняли, що населе* Київщини та Поділля готове до антиросійського повстане Варшавський уряд додав до заяв шляхтичів докладний меморії у якому висловлювалося переконання в тому, що українці праг скинути російське ярмо і, "ймовірно, використають момеї щоб вернутися до лагіднішого польського режиму й певно, велика частина польської шляхти не відмовить козакам" у цьоа Але Талейран не вірив у здатність поляків підняти повстання і Правобережній Україні та радив Наполеону не розраховувати ' Польщу, "аби уникнути анархії". Використовуючи "польсі питання" як розмінну монету у великій політичній грі, полеон не сприймав серйозно плани відродження великої Рв Посполитої й відкидав домагання поляків щодо українських земе