Розділ 6. Моделі розвитку науки: класичної, некласичної, постнекласичної

Коло питань: Епістемологія та її проблематика.

Конституювання класичної науки. О. Конт. Г. Спенсер.

Матеріалістична діалектика як методологія класичної науки.

Кумулятивна модель класичної науки.

Конституювання некласичної науки. Г. Башляр. К. Поппер. Некумулятивна модель некласичної науки. Плюралізм моделей наукових досліджень. Т. Кун. І. Лакатос. Постнекласична парадигма науки. І. Пригожин.

П. Фейєрабенд.

Епістемологія: її предмет та конститую-вання

Такі риси філософського знання, як загальність, універсальність, тотальність, свідчать про його всеохопність, а отже, стосуються не лише світоглядно-ціннісного ставлення людини до світу, а й науково-пізнавального. Тою цариною філософського знання, що бере своїм предметом сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія (з грец. epistemologia - теорія знання). Вона прагне дати відповідь на питання: що таке наука та в яких формах існує наукове знання? Ставлячи питання про критерії, ідеали та норми наукового знання, епістемологія здійснює його типологізацію, класифікацію методів наукового дослідження, виявляє філософські засади наукової картини світу.

Епістемологія виникає в 30-х роках ХІХ ст. як результат розвитку науки та перетворення її в соціальний інститут. Так, уже для ХVIII ст. стає характерним масовий розвиток інституціональних форм освіти та поєднання її з наукою. У той час науку вперше почали систематично викладати в системі освіти, де вона отримує здатність розширеного самовідтворення. Цей розвиток супроводжувався її активною диференціацією. Процес диференціації у ХVIII ст. був зумовлений відбруньковуванням науки від натурфілософії, внаслідок чого вона набуває форми об'єктивного, раціонально впорядкованого знання про залежності й причиново-наслідкові зв'язки в природі, тобто як знання, не залежне від метафізики і натур-філософських доктрин. Природничі науки чітко формулюють свій предмет дослідження і вступають у період емпіричного дослідження та опису фактів. Вони не мають ще розвиненого поняттєвого апарату, а тому, за традицією, звертаються до філософії, делегуючи їй функцію синтезу наукового знання.

ХIХ століття з огляду на розвиток науки характеризує поглиблення процесу її диференціації. У цей період окреслюють свій предмет дослідження гуманітарні науки: історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Виникають технічні науки, які обслуговують матеріальне виробництво, що долає відірваність науки від виробничої діяльності. У ХIХ ст. зароджується інженерна діяльність та інституалізована інженерна освіта.

У зв'язку з цим постає потреба визначити критерії наукового знання та здійснити його класифікацію. Ці проблеми стають предметом дослідження першого позитивізму, фундаторами якого були О. Конт (1798 – 1857), Дж. Мілль (1806 – 1873), Г. Спенсер (1820 – 1903).

О. Конт у роботах "Курс позитивної філософії" та "Загальний огляд позитивізму", прагнучи встановити демаркаційну лінію між наукою та філософією, висунув і обґрунтовував ідею побудови світоглядно нейтральної філософії, як такої, що рефлектує на науці. На його думку, знання про світ, людину та суспільство дають спеціальні науки в формі опису явищ та їх узагальнення. Філософія ж повинна відмовитися від метафізичної проблематики, тобто спроби осягнути першопричини буття та пізнання, оскільки таке знання недосяжне й не потрібне для практики. Філософія повинна постати в іпостасі епістемолоґії (філософії науки) та, орієнтуючись на позитивні науки (ті, що базуються на емпіричних фактах), стати світоглядно нейтральною. Її предметом має бути впорядкування і систематизація наукових понять, висновків та координація наукових досягнень. Філософія, ставши епістемологією, тепер може здійснювати й класифікацію наукового знання. Таку класифікацію запропонував О. Конт, де він реалізував об'єктивний підхід з урахуванням предмета та змісту позитивних наук. Окрім того, в основу класифікації він поклав принцип руху від абстрактного до конкретного та саму логіку історичного розвитку науки. Але в цій класифікації, що включає в себе математику, астрономію, фізику, хімію, біологію, соціологію та мораль, майже відсутні гуманітарні науки. Вона не містить також і філософії. І це не випадково. Адже філософія, на відміну від конкретних наук, є однорідною наукою, а тому перед нею стоїть завдання синтезувати дані конкретних наук в ідеї цілого. Тут зразу ж виникає питання: що дало О. Конту підставу трактувати філософію як систему однорідної науки? Адже за своїм змістом конкретні науки між собою якісно різняться. На погляд О. Конта, такою підставою слугує спільний підхід до дослідження їх предметів, тобто метод. Тому філософія повинна постати методологією науки. У такому разі філософія як методологія науки повинна включати в себе вчення про такі емпіричні методи, як спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент. Оскільки філософія виконує функцію узагальнення щодо досліджень конкретних наук, то вона включає також і вчення про загальнологічні методи пізнання: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, узагальнення тощо.

Класична наука та її критерії

На відміну від філософії, наука, за О. Контом, повинна спостерігати й описувати те, що відкривається в досвіді, та формулювати емпіричні закони, тобто такі закони, які формулюються в термінах спостереження. Тому, за О.Контом, закони – це повторювані зв'язки і відношення між явищами. Вони відповідають на питання ЯК, а не ЧОМУ, виконуючи функцію опису відомих фактів і завбачення невідомих. Гносеологічні функції науки: опис, пояснення та завбачення – О. Конт обмежив описом і прогнозуванням на основі досвідного знання. Саме досвідне знання, за О. Контом, і констатує об'єктивність емпіричних законів, а основою встановлення цих законів є чуттєве сприйняття. Тому наука, згідно з О. Контом, об’єктивно-феноменальна, що чітко сформулював його учень Дж. Мілль: "Ми пізнаємо лише одні феномени (явища) і знання наше про феномени відносне, а не абсолютне. Ми не знаємо ні сутності, ні, навіть, дійсного способу виникнення жодного факту: ми знаємо лише відношення послідовності або подібності фактів одне до одного. Ці відношення постійні, тобто одні й ті самі за одних і тих самих обставин. Постійна схожість і постійна послідовність, що об’єднує їх як попередні і наступні, - і є законами цих явищ. Закони явищ - це все, що ми знаємо стосовно явищ. Їх сутність і причини залишаються нам невідомими і для нас неприступними"¹.

За О. Контом, універсальним методом науки є спостереження. Її розвиток відбувається шляхом нагромадження фактів та відкриття законів. Оскільки наукове знання - це знання емпіричне, досвідне, а досвід може розширюватися безмежно, то наукове знання є відносне, незавершене, а не абсолютне.

Отже, перший позитивізм зробив спробу визначити критерії наукового знання й цим виокремив основні особливості класичної науки. На основі позитивістського аналізу науки до її суттєвих рис можна віднести емпіричний характер її змісту, що ґрунтується не на спекулятивних твердженнях, а на даних досвіду, з доповненням гіпотез, які перевіряються експериментальним шляхом; об'єктивність і предметність наукового знання, що досягається шляхом виключення з опису і пояснення всього того, що стосується суб’єкта; вихід за межі формальної логіки на основі емпіричної методології; прикладний характер наукового знання, яке забезпечує ефективність дії.

Конституювання класичної науки як дисциплінарного знання здійснювалося шляхом окреслення об'єкта дослідження як емпірично даного. Тому вихідним принципом класичної науки є принцип спостережуваності. Оскільки наука залишалась на стадії нагромадження фактичного матеріалу та його опису, то цілком закономірно, що об’єктом дослідження були замкнені статичні системи, тобто такі, що перебувають у стані спокою або рівноваги, поза зовнішніми зв’язками та взаємодіями. Таке розуміння об’єкта пізнання було зумовлене уявленням дослідників природи про її абсолютну незмінюваність у часі. Характеризуючи цей період становлення науки, Ф. Енґельс писав:“Згідно з цим поглядом, природа, яким би шляхом вона сама не виникла, раз вона вже є, залишалась завжди незмінною, поки вона існує. Планети і супутники їх, один раз приведені в рух таємничим “першим поштовхом”, продовжували кружляти по наперед накреслених їм еліпсах на віки вічні або, в усякому разі, до зникнення всіх речей... Земля залишалась одвіку або з дня свого створення (залежно від точки зору) незмінно однаковою. Теперішні “п'ять частин світу” існували завжди, мали завжди ті самі гори, долини й ріки, той самий клімат, ту саму флору й фауну, якщо не говорити про те, що змінено або переміщено рукою людини. Види рослин і тварин були встановлені раз назавжди при своєму виникненні... На протилежність історії людства, яка розвивається в часі, історії природи приписувалось тільки розгортання в просторі. В природі заперечували всяку зміну, всякий розвиток”².

Такий погляд на природу розхитували як саме природознавство, так і філософія. Першу пробоїну зробив І. Кант у праці “Загальна природнича історія та теорія неба” (1755). Землю та Сонячну систему він розглядав як такі, що змінються в часі, перебувають у процесі становлення й зникнення. Проте ідея еволюції в окремих галузях природознавства почала торувати собі шлях лише на початку ХІХ ст. А в 70-х роках Г. Спенсер екстраполював закон еволюції на цілий Усесвіт. Еволюція, на його думку, є тим абсолютним загальним елементом досвіду, який дає можливість зрозуміти будь-які явища. Тільки вивчаючи об'єкт у процесі його виникнення, формування та зникнення, тобто простежуючи його історію, ми можемо сподіватися на правильне пізнання чи то примітивного орґанізму, чи нагромадження космічних тіл, чи суспільних інститутів. Г. Спенсер поширив ідею еволюції не тільки на неорґанічну та орґанічну природу, а й на суспільство та продукти людського духу.

Отже, 70-і роки ХІХ ст. можна вважати новим етапом у розвитку класичної науки, яка переорієнтовується на вивчення замкнених динамічних систем. Відповідно виникає й потреба в розробці методології дослідження таких об'єктів. Нею стала запропонована К. Марксом і Ф. Енґельсом матеріалістична діалектика.

Ф. Енґельс (1820 – 1895) у роботі “Діалектика природи” ставить мету виявити об'єктивну діалектику в природі і цим обґрунтувати необхідність матеріалістичної діалектики як наукової методології. На думку Ф. Енґельса, у природі крізь хаос незліченних змін прокладають собі шлях ті самі діалектичні закони, які діють як в історії, так і в мисленні. Г. Геґель трактував їх лише як закони мислення, що, на погляд Ф. Енґельса, є помилкою. Отже, за Ф. Енґельсом, закони діалектики є об'єктивними, тобто такими, що існують у природі та суспільстві, а людське мислення їх здатне виявляти. Цими законами, за Ф.Енґельсом, є: а) закон єдності та боротьби протилежностей; б) закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; в) закон заперечення заперечення.