нтернаціоналізація
економіки
Розділ 1.
Інтернаціоналізація економіки
1.1. Тенденції розвитку світового господарства.
1.1.1. Історичний розвиток міжнародної економічної діяльності.
1.1.2. Реґіональні інтеграційні процеси.
1.1.2.1. Європейський Союз.
1.1.2.2. Центральна і Східна Європа.
1.1.2.3. Північна Америка.
1.1.2.4. Центральна і Південна Америка.
1.1.2.5. Азіатсько-тихоокеанський реґіон.
1.1.2.6. Африка.
1.1.3. Глобалізація економіки. Причини і наслідки глобалізації. Вплив глобалізації на міжнародну підприємницьку діяльність.
1.2. Інтернаціоналізація і міжнародний менеджмент.
1.2.1. Поняття інтернаціоналізації.
1.2.2. Поняття міжнародного підприємства.
1.3. Понятійні та концептуальні основи міжнародного менеджменту.
1.3.1. Міжнародний менеджмент з точки зору економіки підприємства.
1.3.2. Основні проблеми досліджень міжнародної підприємницької діяльності.
1.3.2.1. Культурно-порівняльні дослідження менеджменту.
1.3.2.2. Міжнародні дослідження менеджменту.
1.1. Тенденції розвитку світового господарства
1.1.1. Історичний розвиток міжнародної економічної діяльності
Із давніх часів існувала міжнародна економічна діяльність. Уже в ІV тисячолітті до н. е. у стародавніх державах Сходу створювались умови для здійснення торгівлі. Саме тоді Шовковою дорогою (караванна дорога між Сирією і Китаєм) почали транспортувати шовк, фарфор і спеції з Китаю, Індії, Яви і Цейлону на Захід, а сільськогосподарські товари, скло, благородні метали й інші предмети розкоші на Схід. Найбільшого значення набула Шовкова дорога за часів подорожей в Азію венеціанського купця Марко Поло (1254–1324 рр.), чий путівник, перевиданий 1298 разів багато століть був найважливішим географічним довідником по Далекому Сході. Ще сьогодні, наприклад, можна знайти в узбецьких містах Бухарі та Самарканді сліди тодішніх торгових площ і заїжджих дворів.
Розпад Римської імперії зумовив спад торгової діяльності в Європі, хоч приклади міжнародної економічної діяльності можна виявити вже у пізньому середньовіччі. Цьому сприяли Христові походи у районі Середземного моря, зростання кількості населення, підвищення продуктивності праці під керівництвом торгових приватних підприємств в італійських містах-державах (наприклад, Флоренції, Венеції), фламанських містах (Брюгге, Антверпені) і південно-німецьких (Аусбурзі, Нюрберзі) розвиток мережі ярмарок і торговельних шляхів. Відомими прикладами цього є імперії Медічі, Фуггерів і Велзерів.
Після колоніалізації у XVII ст. території Індії і Африки Англією, Нідерландами, Францією, Іспанією і Португалією міжнародна торгівля набула подальшого розвитку. Заморськими колоніями цих країн часто управляли не відповідні уряди, а приватні торгові компанії, як, наприклад, заснована у 1600 р. британська «East-India Company» або заснована у 1602 році нідерландська «Vereenigde Oostindische Compagnie». Ці компанії на початку були орієнтовані на торгову кооперацію, володіли особливими привілеями, що давали їм змогу озброювати свої торгові кораблі, форти і факторії, вершити правосуддя, друкувати гроші, а також застосовувати військову силу і таким чином, захищати свої інтереси на противагу інтересам колоній. Торгові компанії втратили своє значення в кінці ХІХ ст. після відкриття нових територій, які ставали володіннями великих держав.
Перші ТНК почали виникати в кінці ХІХ ст. До того часу у міжнародній торгівлі були задіяні переважно торговці та комерсанти, які отримували необхідні товари безпосередньо від виробників або інших посередників. Промислова революція, розвиток акціонерного права й особливо винахід нових транспортних і комунікаційних засобів, таких як телефон і телеграф, сприяли розвитку великих підприємств. Інтернаціоналізація насамперед на нідерландських, бельгійських і англійських підприємствах нафто-газової та гірничо-видобувної промисловості, де на першому плані було забезпечення сировиною. Потужніше використання машин, які працювали на пальному, і конвеєра, крім того, дало змогу зменшити витрати завдяки перевагам масового виробництва, що зумовило розширення ринків збуту і виробництва за межі порівняно невеликих ринків Європи.
Із розвитком лібералізму і введенням золотого стандарту в 1823 р. англійським підприємствам вдалося зайняти домінуюче становище завдяки активній торговельній діяльності та створенню дочірніх підприємств у Європі, США, Китаї й інших країнах світу. У 80–90-их рр. ХІХ ст. багато німецьких підприємств, таких як Bayer, Hoechst, BASF, AGFA і Degussa (хімічна промисловість), Merck, von Heуden і Schering (фармацевтична промисловість), Siemens і AEG (електронні прилади), AFA (акумулятори), почали створювати розгалужену сітку філій за кордоном для того, щоб запропонувати і реалізувати там свої товари і послуги.
Американські підприємства за незначним винятком, лише після Першої світової війни почали здійснювати прямі іноземні інвестиції в Європі та інших частинах світу. Зростання американського внутрішнього ринку зробило можливим реалізацію продуктів масового виробництва. Тому в 1914 р. 43% прямих іноземних інвестицій припадало в світі на англійські, 20% – на французькі і 13% – на німецькі підприємства, а частка американських підприємств становила лише 7% [16, P. 27]. Прямі іноземні інвестиції складали 14 млрд. дол. [7, P. 118], тобто 9% від загального світового соціального продукту.
Після Першої світової війни змінилося як значення, так і структура міжнародних економічних відносин. Середній рівень зростання зовнішньої торгівлі у зв’язку з посиленням націоналізму і протекціонізму, а також спробами багатьох країн поліпшити експортну спроможність своїх держав за допомогою постійного знецінювання власної валюти (beggarmy-neigbour-policy) значно зменшився. Тому, якщо зростання зовнішньої торгівлі становило в 1870–1923 рр. 3,5%, то в 1913–1937 рр. воно знизилося до 1,3%. Великою мірою на цей процес вплинула світова криза 1929 р., після якої обсяг зовнішньої торгівлі зменшився до 1937 р. на 0,4% в рік. Разом з цим, частка Європи у світовій торгівлі скоротилася з 62 до 51,4%, тоді як Північної Америки і Азії зросла відповідно, з 13,2 до 15,5 і з 11,1 до 15,5% [6, P. 209].
На відміну від зовнішньої торгівлі, зростання іноземних прямих інвестицій майже не зменшилося після Першої світової війни через світову економічну кризу. Для того, щоб обійти митні та нетарифні обмеження, багато європейських і американських підприємств створювали дочірні підприємства за кордоном і завдяки цьому величина прямих іноземних інвестицій за період між двома світовими війнами майже подвоїлася. Найбільше зросла частка прямих іноземних інвестицій американських підприємств з 18,6 до 27,7% [7, P. 117].
Після Другої світової війни економічний розвиток промислово розвинутих країн Заходу і соціалістичного табору був на різному рівні. Після економічної відбудови, якій сприяв план Маршалла і введення демократичної ринкової економіки в Німеччині, Італії і Японії, економічні зв’язки між промислово розвинутими країнами Заходу стали інтенсивнішими. Важливе значення для цього мало прийняття Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), завдяки загальному усуненню митних і кількісних торгових обмежень, а також введення режиму найбільшого сприяння. ГАТТ була доповнена Бреттон-Вудською угодою. У результаті цих угод світовий торговий оборот збільшився протягом 1950-1973 рр. (падіння Бреттон-Вудської системи) з 57,5 до 566,7 млрд. дол. [3, P. 93]. Річне зростання світової торгівлі в 1950–1995 рр. становило у середньому 6,0% і перевищувало зростання світового соціального продукту (3,9%). Таке значне зростання світової торгівлі зумовлене активною діяльністю підприємств країн-членів ЄС, США і з 1970-их рр. – Азії, тоді як частина країн Центральної і Східної Європи, Центральної і Південної Америки та Африки була невеликою.
За прикладом колишнього СРСР планове соціалістичне господарство вели країни Центральної і Східної Європи після Другої світової війни. Вони ввели монополію зовнішньої торгівлі та валютну монополію. Для реалізації порівняльних витратних переваг і переваг масового виробництва у 1949 р. було засновано Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), що визначила спеціалізацію окремих країн-членів на певні товари. Хоча зовнішня торгівля зростала, через політичне та економічне домінування колишнього СРСР Рада економічної допомоги не могла задовільно вирішувати проблеми країн-учасниць. Після розпаду СРСР, зумовленого прискореними реформами тодішнього радянського президента М. Горбачова, і краху соціалістичного режиму у країнах Центральної і Східної Європи, Рада економічної взаємодопомоги припинила своє існування у 1991 р. У результаті розпочався процес трансформації економік цих країн у ринкові та інтеграції до ЄС з метою міжнародного поділу праці.
Отже, сформоване після Другої світової війни біполярне світове господарство з центрами у США та Європі перетворилося на багатополярне, яке, з одного боку, характеризується лібералізацією, конвергентністю та інтеграцією, а з іншого – відрізняється зростанням тенденцій реґіоналізації (див. схему 1.1).
Схема 1.1. Біполярне та багатополярне господарства.