Тема 7. Країни Азії та Африки. Країни Латинської Америки

План

1.Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського континентів.

2.Особливості розвитку країн Південно – Східної Азії. Відносини України з державами Азії та Африки.

3.Розвиток латиноамериканських країн у новітні часи. Україна у відносинах з державами Латинської Америки.

Література

Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. Вік ХХ. – К., 1995.

Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. 1945 – 2000. В. 3 – х ч. \ Под ред. А. Родригеса и М. Пономарёва. – М., 2001. – Ч.2.

Новітня історія України: 1900 – 2000 рр./ Слісаренко А., Гусєв В., Дрожин В. та ін. – К., 2000.

Українська РСР на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1944 – 1961 рр.; 1962 – 1970 рр.; 1971 – 1975 рр; 1976 – 1980 рр. К., 1963, 1977, 1981, 1984.

Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1991 – 1995. В 2 – х кн., – К., 1998.

Барач Д. Ден Сяопин / Пер.с. вент. В.С. Иванова. – М.: Международные отношения, 1989. – 264 с.

Бергер П.Л. Східно-Азійський капіталізм // Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи /Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; передм. В.К. Черняка.- К.: Вища школа, 1995.- С. 147-176

Васильев Л.С. История Востока: В 2т. Учебник для студентов вузов.- М. : Высшая школа, 1998.- Т. 2.

Декларація – заява Федерації за демократичний Китай // Невичерпність демократіїї: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне демократичне суспільство і права людини /Упоряд. О.І. Терех, Я.Г. Оксюта.- К.: Укр. письменник, 1994.- С. 159-160

Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге ХХІ веке. – М.: Политиздат, 1989 – 352 с.

Сигемицу М. Подписание Акта о капитуляции// От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд с Запада на трагические страницы истории Второй мировой войны: Перевод/сост. Е.Я. Трояновская.- М.: Политиздат, 1992. – 448 с.

Шергін С.О. Азіатсько–тихоокеанський регіон: исторія та сучасність. Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1993.- 91 с.

Основні поняття: деколонізація, неоколоніалізм, західна модель розвитку, капіталістичний шлях, “третій світ”, модернізація, парламентська монархія, японське “економічне диво”, “культурна революція”, “соціалістична ринкова економіка”.

1. Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського континентів

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У ХХ ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Окрім того, не існувало необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи.

У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина - політична. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій.

Процес деколонізації, тобто ліквідація колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на декілька десятиріч. В основному його поділяють на три етапи.

1-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії – Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, який в жовтні 1945 року оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборав свободу лише в 1954 році разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, які вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 року – у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. чол.

2-й етап (середина 50 – кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 – Північної та Екваторіальної Африки.

Особливе значення мав 1960 рік, коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано „роком Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, яка була пов’язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також з відкритими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 році завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр.. ХІХ століття, було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році впала остання з них – португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 році незалежності Намібії – останній колонії в Африці.