§ 3. Сімейні традиції, обряди, свята,
Ознайомлення з ними дітей
Кожному народові, кожній нації притаманні традиційні національні сімейні свята, які складалися протягом століть і є історичним надбанням нації.
До традиційних сімейних ритуалів і святкових обрядів в Україні належать родильні, весільні, похвальні, поминальні.
Обряди, пов'язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родові, післяродові та соціалізуючі — прилучення новонародженого до .роду, сім'ї, колективуI. Цикл родильної обрядовості складався з кількох обрядів: народин, ім'янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, зорин, пострижин тощо.
Сукупність родинних обрядів український академік М. Г. Стельмахович назвав народним дитинознавством. Народне дитинознавство, як галузь етнопедагогіки, повинно зайняти вже сьогодні чільне місце в педагогічних навчальних закладах, і кожна шлюбна пара має отримати як весільний нодарунок книжку з народного дитинознавства.
За традицією вже на весіллі та впродовж першого місяця молодятам не дозволялося вживати спиртних напоїв. «Медовим» назвав народ перший шлюбний місяць, що означає відмову подружжя від сдиртного. Молодята пили тільки український національний безалкогольний напій -- мед, медовуху, оскільки в цей час можливе зачаття дитини.
Родильна обрядовість у ті далекі часи починалась із запросин баби-повитухи (баби, баби-бранки, баби пупової) чоловіком породіллі, який ішов до неї з хлібом. Баба також приходила до породіллі з хлібом, святою водою, зіллям. Починалися магічні дії: відчинялись усі двері, розв'язувались усі вузли, обкурювали породіллю зіллям. Бабами-повитухами ставали жінки в 45—50 років. Це мала бути чесна, порядна, добра жінка, яка любила дітей, досконало знала народну медицину, володіла повивальним мистецтвом, користувалась загальною повагою односельців. Повитуха приймала роди, а чоловік породіллі виконував усі хатні та господарські справи.
Обряд приймання родів супроводжувався різноманітними діями та примовками, які нібито полегшували роди, формували майбутній характер дитини. Так, породіллі давали пити з пригоршні воду: «Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла».
Пуповину хлопчика відтинали на сокирі («щоб господарем був»), а дівчинки — на гребні («щоб доброю пряхою та господинею була»). Пуповину зав'язували матіркою (лляним чи конопляним повісмом), «щоб діти велись» та «плодовитою була». Усі ці дії супроводжувались примовками: «Зав'язую тобі щастя й здоров'я, і вік довгий, і розум добрий». Пупок з ниткою ховали в скриню чи за ікону, а потім, коли дитина йшла до школи, його виймали і пропонували їй розв'язати. Вважалось, якщо дитина розв'яже, то «буде розумною», а якщо ні, то «буде мучитись».
Упоравшись з родами, повитуха з батьком дитини йшли до священика, щоб «одержати молитву», домовитись про ім'я немовляти та день хрещення.
В Україні поширений звичай називати новонароджених іменем дідуся чи бабусі або іменем святого дня церковного календаряII. Якщо хлопчик народився напередодні або в день релігійного свята Івана Купайла (7 липня), йому давали ім'я Іван, на свято Миколи (19 грудня) Микола тощо.
День появи дитини на світ теж є магічним. За народним повір'ям, найкращі роди вранці. Вночі народжена дитина — спокійна, сонлива, вдень — сердита, з добрим апетитом. Най- щасливіші діти народжені в п'ятницю, у неділю пристрасні, щасливі, у понеділок ^ віщуни, в четвер багачі.
На другий чи третій день після народження виконується ритуал першої купелі. До купелі кладуть різні освячені пахучі квіти, трави, «щоб пахучою була». Традиційними для першого купання є любисток, м'ята, рута, волошки тощо.
У купіль дівчинки клали ромашку («щоб рум'яна була»), калину («щоб красна була»), гілочку вишні («щоб гарна була»), любисток («щоб люб'язна була»), додавали меду чи молока.
У купіль хлопчика клали гілочку дуба («щоб міцний був, як дуб»), барвінок («щоб довго жив»), чорнобривці («щоб був чорнобривий»), хліб («щоб завжди при хлібі був»), монети («щоб при грошах був»). Після купання дитину загортають у батьківську сорочку (з якої потім роблять пелюшки), батько повинен взяти й поцілувати дитину, а потім уже передає її матері.
Наступний ритуал — родини — це частування та відвідування породіллі бабою-повитухою та найближчими жінками. До породіллі не можна було приходити з пустими руками, обов'язково потрібно було щось подарувати: пелюшки, тканину, їжу (млинці, пампушки, сушню тощо). Породіллі бажають: «їж та закладай бочки, де були сини й дочки», «Щоб дитина стояла і м'язи тримала», «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і оборі всього було доволі». Це суто жіночий обряд. Чоловік породіллі частує бабу- повитуху, дарує їй подарунки.
У деяких регіонах нашої країни влаштовували ще й «од- відки» («одвєдкі», «провідування») індивідуальні відвідування жінки сусідами та родичами.
Новонародженій дитині обирали кумів, запрошував їх батько з хлібом та сіллю. Відмовитись від кумівства не можна, це почесна справа.
У куми запрошували як родичів, так і сторонніх осіб, авторитетних, розсудливих, працьовитих, статечних.
Кумів обирається переважно двоє (пара), хоч у деяких регіонах може бути й дві, три або навіть чотири пари. (Чим більше кумів, тим багатше крижмо — подарунки дитині.) Куми, хрещені батьки ставали почесними, шанованими гостями у нсі святкові ритуали: наречення, пострижини, повноліття, весілля.
На весіллі вони сиділи навпроти молодих за почесних батьків, їм давали й перші скибки весільного короваю.
Куми допомагали виховувати дитину, піклувалися про її здоров'я.
Хрестини — це прилучення новонародженого до «родинного вогнища», «отчого дому». В Україні цей обряд виконували з кожухом. Баба-повитуха розстеляла на підлозі кожух вовною догори, клала на нього спеленату дитину («щоб був багатий, як кожух лахматий»). Куми клали на кожух дрібні монети. Усі троє брали кожух і піднімали тричі новонародженого вгору, супроводжуючи доброзичливими примовками.
Після цього дитину несли до церкви (чи до загсу).
У найближчу неділю чи свято після хрещення влаштовується обід на честь новонародженого. На обід жінки несли різні страви української кухні вареники, завиванці, пампушки або борошно. Чоловіки йшли з хлібом.
На стіл подавали борщ, кашу, пироги, вареники, рибу, гриби, холодець, голубці, узвар і те, що принесли гості. Центральне місце обіду — частування кашею (пшоняна, гречана), рідкою чи запеченою з медовою водою. Повитуха (або куми) ставила на стіл під кінець обіду горщик з кашею. Поруч стояла тарілка (для грошей) і таця для крижма.
Хрещений батько розбивав горщик з кашею, горщик розлітався, а каша мала залишитись. Вершок каші з зібраними грошима хрещений батько передає матері дитини. Після цього кум ділить кашу між присутніми гостями. Черепки від розбитого горщика викидали на город («щоб гарбузи родили»).
Спиртне на такому обіді вживали тільки символічно.
Обід супроводжувався ще одним ритуальним дійством — врученням букетиків квітів усім присутнім. Вручає їх кум. Спочатку він дає букетик породіллі: «Нехай роділля годує, щастя та й долю готує, батькові на утіху, людям на у слугу. Скільки квіточок, щоб стільки було діточок». Потім вручає квіти кумі, а по тому й усім присутнім.
Квіти готують баба-повитуха чи куми. До хрестинних букетиків входили живі чи сухі (якщо взимку) квіти: м'ята, рута, чорнобривці, барвінок, гілочка малини, колосок вівса, жита чи пшениці. До обрядових букетів додавався калач, який пекла для всіх присутніх господиня дому. Квіти та калачі забирали додому, зберігали їх, годували калачами своїх дітей. Усі дійства супроводжувались примовками побажання здоров'я, щастя, достатку.
Закінчувався обід «виганяйлом», «лепехом» — подавали узвар чи кисіль,
За сучасною традицією, після урочистої реєстрації дитини у загсі влаштовують зорини — обід на честь новонародженого.
Зупинимося ще на одному традиційному ритуальному обряді, з яким потрібно ознайомити дітей уже в дошкільному віці. Це поминальні обряди, які влаштовують під час Великодніх, Зелених свят та на Спаса.
Другий тиждень після Великодня називають поминальним, або Томиним (Фоминим), тижнем. Стародавня назва Радуниця (Радовниця, Радунець), сучасна — Проводи, поминання мертвих. За стародавніми народними віруваннями, мерці радіють, коли їх поминають словом живі свояки, приходять до них на їхні могили. За тиждень до Проводів люди йдуть на «гробки» упорядковувати могили, сіють квіти (материнку, любисток, чебрець, барвінок), садять калину чи вишню. У поминальний день усі родичі йдуть на кладовище. Там «катають» крашанки на могилах рідних та свояків, а потім віддають їх жебракам. Влаштовують поминальний обід з коливом і поминальною їжею. Після всього кладуть на могилу суху їжу, співають поминальні обрядові пісні.
У зелену суботу перед Трійцею здійснюється другий поминальний обряд померлих, а на Спаса — третій. Цей давній звичай наших пращурів є ознакою духовної культури народу пам'ятати свій рід, його засновників, підтримувати їхні могили у належному вигляді.
До виконання цього обряду слід обов'язково залучати дітей з раннього віку, щоб не зникла ця традиція, щоб не поросли бур'яном могили близьких та рідних. У пригоді стануть тематичні заняття у ці дні, частування дітей перед сніданком коливом та відвідування могил близьких з батьками.
Особливістю українського національного менталітету є гостинність.
В Україні традиційними формами гостювання були відвідини родичів, друзів, сусідів, щоб поділитися з ними радістю, згадати минулі, спільно проведені дні, розділити смуток, пом'янути тих, кого вже немає на цій землі, а то й просто зустрітися на свято, щоб разом заспівати пісень, пожартувати.
Особливо яскраво звичай гостювання виявлявся у дні «праз- ників-іменин» населеного пункту (храм на честь святих).
Цей іменинний святковий день припадав на глибоку осінь чи перші дні зими по закінченні всіх осінніх робіт.
На гостини у такий день з'їжджалися всі родичі, близькі та друзі цілими родинами. Не було такої сім'ї, де б не відзначали «празник».
Українські народні пісні лунали по всьому краю. Починалося свято з вітальних пісень на честь дорогих гостей: