§ 4. Суд, прокуратура та адвокатура

Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії на цих землях певний час зберігалася попередня судова система. Цивільні справи розглядали земські суди, кримінальні справи — гродські, а земельні суперечки — підкоморські суди. Селяни судилися в домініальних (вотчинних) судах. Державні селяни підлягали суду представників адміністрації. У 1773 р. у Львові австрійська адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів Галичини. Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву імператорсько-королівського. Йому надавалося право помилування засуджених до страти селян. У випадку особливо тяжких порушень закону це право належало тільки імператорові. Найвищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. став галицький сенат у складі верховної судової палати, що знаходилася у Відні. Одночасно із заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд з фінансових справ, а у 1775 р. — так звану апеляційну раду.

Скоро відбулися зміни і в низових ланках судової системи. Так, у 1783 р. судові установи, що існували за часів Польщі, були ліквідовані. З'явився шляхетський суд у Львові (1784 р.) та у Станіславі (1787 р.), що розглядав цивільні та кримінальні справи шляхти. Після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів у кожному з 19 циркулів компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом виключно цивільних справ шляхти.

Апеляційною інстанцією для шляхетських і кримінальних судів на всій території Галичини та Буковини залишався імператорський трибунал у Львові. Найвищою й останньою інстанцією для судів усієї Австрії була верховна судова палата у Відні, у складі якої існував галицький сенат.

Революція 1848 р. спричинила зміни судової системи. Так, у Галичині були створені повітові, повітові колегіальні та окружні суди, а також вищий крайовий суд (у Львові).

Повітові суди виконували роль першої інстанції й діяли в складі одного (повітові) або трьох (повітові колегіальні) суддів. Вони розглядали цивільні справи і справи про злочини, які за підсудністю не відносились до судів присяжних. Важливіші цивільні справи в першій інстанції було передано на розгляд окружним судам, які виступали також як суди другої інстанції щодо справ, вирішених повітовими колегіальними судами. Вищий крайовий суд, що знаходився у Львові, був другою інстанцією для окружних судів і третьою та останньою — для повітових судів, але лише у цивільних справах. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був верховний суд і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р.

У Закарпатті першою інстанцією були домініальні суди, які залежали від дворян-землевласників. Формально закон надавав право оскарження рішень домініальних судів до судів другої інстанції — комітатських. Однак; фактично це було нереально, оскільки останні у всіх випадках ставали на захист інтересів поміщика й адміністрації.

Одночасно з проведенням судових реформ проходив процес організації прокуратури. У 1849—1850 pp. при кожному окружному суді було встановлено посаду державного прокурора. При вищому крайовому суді та верховному судовому та касаційному трибуналі засновувалася посада генерального прокурора. За законом 1873 р. прокурор при верховному судовому і касаційному трибуналі й надалі зберігав титул генерального, прокурори при вищих крайових судах одержали найменування старших, а при окружних судах — державних прокурорів. У повітових судах обвинувачення підтримували заступники державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, сліачих органів.

Законом від 1781 р. в Галичині та Буковині засновувалася адвокатура, але тільки 16 липня 1849 р. у світ вийшло тимчасове, а 6 липня 1868 р. — постійне положення про неї. 1 квітня 1872 р. було затверджено дисциплінарний статут адвокатів. Питанням адвокатури присвячувалися закон від 26 березня 1890 p., який встановлював розмір гонорарів, і наказ міністра юстиції від 11 грудня 1897 p., який уточнював деякі питання її організації і діяльності.

До адвокатів висувалися високі вимоги. Крім семирічної практики після закінчення юридичного факультету і складання адвокатського екзамену, вони повинні були мати ступінь доктора права. Адвокати об'єднувалися в палати і обирали свій орган самоуправління — президію — строком на три роки. Президія, після виконання всіх законних вимог, приймала кандидатів до адвокатури і була органом дисциплінарного нагляду за професійною діяльністю цієї категорії правозахисників. Загальне керівництво адвокатурою здійснював міністр юстиції.