ГРОШОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ

 

1.1. Еволюція грошово-кредитної системи сша

 

У XVIII ст. грошовий обіг на американському континенті обслуговувався головним чином іноземними грошовими знаками – англійськими фунтами стерлінгів та іспанськими срібними доларами [2, с. 193].

Наприкінці XVIIІ ст. англійські колонії в Північній Америці вибороли незалежність від Англії і створили нову державу – Сполучені Штати Америки [1, с. 254].

В 1785 р. Конгрес США визнав американський долар національною грошовою одиницею та єдиним законним платіжним засобом на території США.В 1792 р. в США була прийнята система біметалізму: долар міг вільно карбуватися з двох металів – золота і срібла. Металічний вміст долара був встановлений в 1,60327 г золота або 24,057 г срібла [1, с. 254].

Законодавчо був встановлений монетний паритет на рівні 15:1, що завищувало вартість срібних монет в порівнянні з вартісним співвідношенням двох металів (15,5:1) на світовому ринку і в деяких західноєвропейських країнах. За таких умов було вигідно вивозити золото і обмінювати його на срібло з подальшим перекарбовуванням в монету для внутрішнього обігу [2, с. 193; 1, с. 254].

Поява банкнот у складі грошової системи США припадає на кінець XVІІІ ст. Так, з самого початку війни за незалежність у червні 1775 р. Континентальний Конгрес постановив випустити паперові гроші («континентальні гроші») на суму 2 млн доларів, які мали бути забезпечені кредитом штатів. Також поряд з континентальними грошима в обігу перебували власні гроші, що випускались окремими штатами.

Випуск паперових грошей обумовлювався вимо­гами воєнного часу, а не потребою в них як у засобі обігу. Ці паперові гроші золотого і срібного забезпечення не мали, а тому швидко знецінювалися: якщо на початку 1779 р. мета­лічний долар був еквівалентний 8 паперовим доларам, то в 1780 р. реальна вартість паперового долара впала до 1 цента в сріблі. Тому після прийняття Конституції США випуск кредитних білетів штатами був заборонений, а емі­сія урядових паперових грошей припинена [1, с. 256].

Такий неконтрольований обіг монет та випуск банкнот в США вимагав введення централізованого контролю та створення першого монет­ного двору.

Перша спроба заснувати центральний банк – Банк Північної Америки – була зроблена в 1781 р., але цей банк проіснував всього декілька років. Цей банк заснував власний монетний двір (у Філадельфії) і санкціонував перший федеральний випуск срібних доларів та мідних центів за вагою іспанських срібних песо (хоча останній згодом протягом багатьох років не діяв, і у країні вільно було в обігу іспанське срібло) [5, с. 63]. Згодом, після створення Банку Північної Америки, у 1784 р. були засновані «Банк Нью-Йорка» і «Банк Бостона».

У 1791 р. був заснований Центральний союзний емісійний банк, з яким, проте, конкурували емісійні банки, що отримали привілеї від окремих штатів. Проте перший банк Сполучених Штатів (First Bank of United States)був закритий в 1811 р. у зв’язку із закінченням 20-річного статусу банку і незатвердженням нового статусу Конгресом США.

Це стало причиною того, що банкнотну емісію почали здійснювати банки окремих штатів. Число банків стало особливо швидко зростати і збіль­шилося втричі (у 1811 р. їх уже на­лічувалося 88), а банкнотна маса виросла з 45 до 100 млн доларів, що призвело до падіння вартості паперових грошових знаків [2, с. 193].

Коли в 1812 р. почалася друга війна з Англією, що одер­жала назву Другої війни за незалежність, більшість банків бу­ла залучена в інтенсивне кредитування федерального уряду і шта­тів; пов’язана з цим надмірна емісія змусила приблизно три з кожних чотирьох банків звернутися в 1814 р. до урядів своїх штатів за дозволом на припинення грошових виплат. Ціка­во, що значна частина банкрутств у ці, а також подальші роки мала місце саме там, де створення нових банків було найбільш обмежене, а отже, уже існуючі знаходилися у привілейованому становищі. Так, у штаті Нью-Йорк на 26 банків число банкрутств становило 11, у Пенсільванії також на 26 банків – вже 19, і ця ча­стка зростала у міру просування на південь і захід [5, с. 64–65].

В 1813 р. у розпал війни виникла гос­тра фінансова криза, яка викликала загальну відміну платежів «дзвінкою монетою». Новий міністр фінансів Джеймс Даллас (James Dallas) запропонував за­снувати новий центральний банк в США.

Внаслідок всього вищезазначеного в США в 1816 р. був створений другий Банк Сполучених Штатів (Second Bank of the United States), який був заснований строком на 25 років з капіталом у 35 млн доларів(на п’яту частину капіталу підписався уряд)та покликаний стати регулятором грошового обігу.

У 1824 р. найбільші банки Бостона уклали між собою угоду, що увійшла до американської банківської історії як сафолкська банківська система. Відповідно до цієї угоди Сафолкському банку Бостона було надано право зберігання резервів інших банків, особливо резервів банків сільських місцевостей, і в обмін на це він повинен був викупляти банкноти вказаної банківської групи за їх паритетом [2, с. 193]. Це було першим проявом централізації капіталу в банківській сфері.

Другий Банк Сполучених Штатів за своїми організаційними принципами досяг першості і контролю над банками окремих штатів, але цим лише збільшив число противників централізації емісійної справи. Однак, хоча банк і отримав привілей до 1835 р. у зв’язку з політичною боротьбою та інтригами, у 1832 р. президентом Джексоном було накладено вето на законопроект щодо продовження статусу банку на новий термін. Поряд з таким прийнятим рішенням відбулися зміни в системі біметалізму: у 1834 р. шляхом зниження металевого вмісту золотого долара при незмінному вмісті срібного було законодавчо змінено монетний паритет (16:1). А це призвело до відтоку срібла з країни та припливу в обіг золота. Зміни відбулися і в питаннях банківської емісії: окремі штати були абсолютно самостійні в питаннях, що стосуються діяльності емісійних банків, причому випуск банкнот в деяких штатах нічим не обмежувався і протягом довгого часу був децентралізований (вироблявся приватними банками).

У 1838 р. в Нью-Йорку був ухвалений Закон «Про вільну банківську діяльність» (Free Banking Act), відповідно до якого інвестори, що відповідали певним критеріям, мали право об’єднуватися для спільної банківської діяльності. Мінімальний розмір капіталу був встановлений в сумі 100 000 доларів. Цей закон поклав початок вільній банківській діяльності в США. У 1840 р. введений в дію Закон «Про незалежне Казначейство» [11, с. 23].

Кінець банківській анархії поклав Національний банківський акт 1863 р., що надав право банківської емісії під забезпечення державними цінними паперами національним банкам, підлеглим федеральному законодавству. Емісія банкнот банками, підлеглими законодавством окремих штатів, з 1865 р. обкладалася 10-процентним податком, що привело до її ліквідації протягом декількох років [2, с. 194].

На початку 50-х років уряд країни вирішив налагодити само­стійну систему регулювання емісії за допомогою так званої підказначейської системи. Ця система була введена в 1846 р. і передбачала заснування підказначейств, які мали збирати всі прибутки і здійснювати всі виплати готівкою через свої каси. Підказначейська система діяла до початку Громадян­ської війни(1861–1865 pp.), а всі виплати діяли лише в металічних грошах [1, с. 257].

З початку Громадянської війни уряд прийняв рішення про випуск паперових кредитних білетів на суму в 450 000 доларів. Білети, забезпечені сріблом, були зеленого кольору і отримали назву «грінбеки» («зелені спинки»), на відміну від білетів, забезпечених золотом, які були жовтого кольору. З кінця 1861 р. грінбеки стали нерозмінними, а надлишковий їх випуск привів до їх знецінення [1, с. 257].

У 1863 р. була проведена широкомасштабна банківська реформа, згідно якої була заснована система націо­нальних банків: всі існуючі комерційні банки були поділені на загальнонаціональні банки і банки штатів. Була прийнята нова система банкнотної емі­сії. Кожний національний банк був зобов’язаний придбати в Державному казначействі об­лігації державних позик США на суму в 30 тис. доларів, або на суму, що дорівнювала 1/3 капіталу. Натомість націо­нальний банк отримував право емітувати банкноти в об­сязі 90% номінальної вартості облігацій (з 1900 р. – 100%). Банкнотна емісія банків штатів обкладалася по­датком в 10% на рік, чим взагалі виключалася сама можливість такої емісії і монополія на випуск банкнот закріп­лювалася за національними банками. Крім того, була прийнята система резервування банківських депозитів, згідно з якою одні банки були зобов’язані депонувати гроші в інших банках. Великі міста були визначені «містами-резервами» і були виділені три «центральних міста-резерви»: Нью-Йорк, Чи­каго і Сент-Луїс.

В 1864 р. в Національний банківський акт були внесені поправки і він став загальнонаціональним законом – законодавчою основою для розвитку банківської системи в масштабі всієї країни.

У 1873 р. у США була здійснена спроба перейти до золотого стандарту. Єдиною грошовою одиницею було визнано золотий долар. Вільне карбування срібла було заборонене, а платіжна сила срібних монет обмежувалася сумою в 5 доларів. Однак у 1878 р. біметалісти під впли­вом власників срібних копалень провели закон Бленда, відповідно до чого частково відновлювалося карбування срібла. Однак срібло продовжувало знецінюватися й у 1900 р., а золото було проголошено єдиним валютним мета­лом. Золотий вміст долара був офіційно встановлений на рівні 1,50463 г [1, с. 255].

На початку XX ст. у США сформувалася кредитно-бан­ківська система, яка складалася з таких основних типів кредитних установ [1, с. 260]:

-  центральний банк – Федеральна резервна система;

-  комерційні банки, які поділялися на національні банки (підпорядковувалися федеральному законодавству) і банки штатів (їх діяльність регламентувалася законо­давством окремих штатів);

-  трастові компанії;

-  ощадні каси;

-  кредитні асоціації;

-  страхові компанії (акціонерні компанії і това­риства взаємного страхування) та ін.

Серед національних банків були як акціонерні банки, так і банки, що виросли з родинних компаній, причому останні, як правило, поступово акціонувалися. Серед най­більш економічно міцних акціонерних банків Сполучених Штатів можна відзначити «Перший національний мі­ський банк»,заснований у 1812 p., «Національний кон­тинентальний банк Ілінойса і трастова компанія Чикаго» (1857 p.), «Банк Нью-Йорка» і «Банк Бостона», який був перейменований в «Перший національний банк Бостона». Серед родинних і пайо­вих банків слід відзначити компанію «Дж. П. Морган», засновану в 1838 р., компанію «Веллс Фарго» та компанію «Т. Меллон і сини» (1869 р.). У 1902 р. остання була реорганізована в «Національний банк Меллона»[1, с. 261].

Найбільшу в кількісному відношенні групу складали банки штатів, але питома вага їх капіталів була порівняно незначною, бо більшість цих банків були досить дріб­ними.

В 70-х роках XIX ст. у США почали виникати трастові компанії та страхові компанії, з кінця цього століття почали діяти позичково-ощадні асоціації, а з початку XX ст. – будівельні кре­дитні асоціації.

Серед компаній по страхуванню життя можна відзначити ком­панію «Пруденшл», засновану у 1873 p., з компаній стра­хування майна – компанію«Континентальна кор­порація» (1853 р.).

Суттєву роль в кредитній системі відігравали ощадні каси, які поділялись на два типи: взаємно-ощадні банки і акціонерні ощадні банки. У 1901 р. у США налічувалося 1007 ощадних кас.

У 1907 р. у США в зв’язку з розвитком системи про­даж споживацьких товарів у розстрочку виникли перші банки споживацького кредиту, які брали на себе оплату товарів, отримуючи від своїх клієнтів-покупців боргові зобов’язання, що гасились періодичними грошовими внесками.

Важливим кроком для зміцнення грошової системи США й упорядкування емісії грошей стало законодавче затвердження в 1900 р. золотого стандарту, який проіснував до 1934 р. [3].

На початку XX століття у зв’язку з наростанням процесів концентрації і централізації капіталу, посиленням конкуренції в банківській сфері в США відбулося збільшення числа прибічників створення централізованої банківської системи. Американська економіка гостро потребувала контрольованої урядом еластичної системи грошової емісії. Ініціатива створення в США центрального банку виходила переважно від найбільш могутніх уолл-стрітовських банківських груп. Цей процес був простимульований економічною кризою 1907 р. і пов’язаною з нею грандіозною фінансовою панікою, що призвела до виснаження банківських резервів [2, с. 194].

Законом Олдріча-Вреланда від 1908 р. була створена Національна комісія з питань грошової політики, яка запропонувала заходи з реформування грошової і банківської систем: організація національної резервної асоціації, наділеної функціями центрального банку. Дані заходи були представлені в Конгрес США законопроектом Олдріча.

Проте законопроект Олдріча не став законом. Але, разом із законопроектом Оуена-Гласса (червень 1913 р.), він послужив основою для підготовки Закону «Про Федеральну резервну систему». І від­повідно до Федерального резервного акта від 23 грудня 1913 р. була створена Федеральна резервна система, яка з того часу й донині виконує функції Центрального банку США. Створення Федеральної резервної системи забезпечило якісний стрибок розвитку грошово-кредитної системи США, яка до цього часу не мала центрального банку.

Спочатку Законом «Про Федеральну резервну систему» не передбачалася детальна розробка взаємовідносин між дванадцятьма Федеральними резервними банками і Федеральною резервною радою (перейменована в 1935 р. в Раду керуючих ФРС) [11, с. 39].

З 1914 до 1922 рр. офіційні представники дванадцяти Федеральних резервних банків періодично проводили консультаційні зустрічі і наради, на яких розроблялися напрями розвитку грошово-кредитної політики і приймалися відповідні рішення. До Великої депресії відносини всередині ФРС залишалися напруженими, панувала ідея ізоляції уряду від основних фінансових ринків і в цілому переважала тенденція протидії управлінню фінансовою системою країни з єдиного центру. Федеральні резервні банки виконували головну роль у ФРС, і контроль за діяльністю Федеральної резервної системи здійснювався з ФРБ Нью-Йорка, а не Вашингтона [11, с. 39].

В умовах економічної кризи 1929–1933 pp. фінансо­вий стан США різко погіршився. Ліквідність американ­ської банківської системи з року в рік зменшувалася внаслідок масового вилучення депозитів, припинення ре­гулярного повернення позик позичальниками з причини численних банкрутств, замороження значної частини бан­ківських ресурсів у неліквідних інвестиціях. Найбільшої сили грошово-кредитна криза в США досягла весною 1933 р., коли вкладники почали вимагати від банків роз­міну депозитів на готівку і в тому числі на золото. Масова виїмка депозитів клієнтами викликала велику кількість банківських банкрутств і закриття частини банків. Одно­часно відбувався відплив золота з федеральних банків. Тому з 6 березня 1933 р. розмін банкнот на золото був припинений, а відповідно до надзвичайного Закону « Про банки» від 9 березня 1933 р. було заборонено володіти золотом у монетарній формі й, нарешті, з 19 квітня 1933 р. повністю було заборонено вивезення золота за кордон, що означало крах золотого стандарту і в США [1, с. 305-306]. Це призвело до радикальних змін в економіці та устрої грошово-кредитної системи країни. З-поміж багатьох заходів щодо перебудови грошово-кредитної системи США найважливішими стали відмова від золотомонетного обігу й наступна девальвація долара. У ході реформи грошової системи під час кризи державна влада США фактично провела націоналізацію монетарного золота. Згідно із законодавчими актами банки і фірми були зобов’язані продати наявне в них золото федеральним резервним банкам та казначейству за офіційним курсом. Було введено заборону на володіння монетарним золотом і операції з ним для приватних осіб, компаній і банків. Ці заходи дозволили запобігти спекуляції дорогоцінним металом в умовах нестабільності грошової системи після кризи. На початку 1934 р. було проведено девальвацію долара США. І хоча офіційний золотий вміст було встановлено, обмін доларів на золото у внутрішньому обігу припинився і діяв тільки у сфері валютних розрахунків до 1971 р. Золотомонетний грошовий обіг став базою для сучасної грошово-кредитної системи [4].

Криза 1929–1933 pp. дала поштовх новому банків­ському законодавству. Так, 16.06.1933 р. був прийнятий Закон «Про банки» (відомий як закон Гласса-Стігола), а 23.08.1935 р. був прийнятий другий Закон «Про банки», який доповнював попередній.

Закон Гласса-Стігола передбачав створення державної Федеральної корпорації страхування вкладів (ФКСВ), забороняв виплату відсотків за вкладами до запитання та вводив межу відсотків за терміновими вкладами. Крім того, закон 1933 р. обмежив інвестиційну діяльність банків [6, с. 364].

Внаслідок втілення в життя даних законів кредитна система США набула сучасного вигляду й включала: ко­мерційні банки, взаємно ощадні банки, банкірські доми, державні і спеціальні кредитні заклади.

У роки Другої світової війни грошова маса в обігу зросла до 103 млрд дол у 1945 p. проти 32,4 млрд дол у 1939 p., а купівельна спроможність долара знизилась на 25%. Проте інфляція в США була значно меншою, ніж в інших країнах, і це дало можливість США домогтися у 1944 р. на Бреттон-Вудській конференції офіційного ви­знання долара основною валютою світу [1, с. 306].

У перші повоєнні роки на США припадало 56% світо­вого промислового виробництва, 40% обсягів зовнішньої торгівлі, 70% централізованих запасів золота. Однак на­прикінці 50-х–на початку 60-х років у США спостеріга­лося значне погіршення валютних позицій та сальдо платіжного балансу. Починаючи з 1958 р. пасивне сальдо платіжного балансу в США щорічно перевищувало 3 млрд дол. Покривалося пасивне сальдо як короткостро­ковою заборгованістю інших країн, що створювали власні доларові резерви, так і золотим запасом країни. У резуль­таті останній зменшився з 24,6 млрд дол у 1949 р. до 11,0 млрд дол у 1971 р. У зв’язку з неможливістю обміняти всі долари на золото, уряд США припинив розмін у серпні 1971 р. [1, с. 306].

З метою поліпшення стану платіжного балансу у грудні 1971 р. та лютому 1973 р. було проведено деваль­вацію долара на 7,9% і 10% відповідно. Було оголошено доларовий дефолт, відв’язавши його від золота. У подальшому курс долара коливався відповідно до кон’юнктури ринку.

В кінці 1999 р. Конгрес США прийняв Закон «Про реформування фінансової системи» (Financial Modernization Act), згідно з яким дозволялося створення спеціальних фінансових холдингів, в структуру яких можуть входити банківські установи, інвестиційні та страхові компанії. Таким чином, обмеження для банків, введені Законом 1933 р., повністю були зняті, а функцію регулювання діяльності та контроль за новими універсальними фінансовими організаціями покладено на ФРС [7, с. 18].

Нині у Сполучених Штатах Америки емісію грошей здійснює казна­чейство, ФРС та комерційні банки. Казначейство випускає в обіг дрібні купюри (1, 5, 10 дол), срібні долари та розмінну монету (1, 5, 10, 25 та 50 центів). Банкноти ФРС 20, 50, 100 дол – головний засіб готівкового грошового обігу в США. Комерційні банки залучають депозити на трансакційні вклади і створюють гроші для безготівкового обігу. При цьому 90% усіх платежів у США відбувається за допомогою безготівкових розрахунків [1, с. 306–307].

Частка США у світовій економіці в 2007 р. характеризувалася параметрами, наведеними в табл. 1.

Таблиця 1

Частка США у світовій економіці за підсумками 2007 р. [13, с. 8; 14].

Показники	Значення
	відсотки	трлн дол США
Частка у світовому ВВП	21,3	13,8
Частка у банківських активах	13,2	11,2
Частка у вартості акцій	30,6	19,9
Частка у вартості боргових цінних паперів	37,4	29,9
Частка у вартості деривативів, що торгуються на біржі	50,8	42,8

 

Економіка США, яку прийнято називати світовим двигуном економічного зростання, почала давати збої під важким тягарем боргу її корпоративного і споживчого секторів. Решта світу стала залежати від експорту товарів у США і отримання за них доларів, які стали світовими борговими зобов’язаннями. Так, США з найбільшим дефіцитом платіжного балансу перетворились на найбільшого боржника за всю історію людства [23, с. 5].

Проте реальні причини кризових явищ з’явилися за кілька років до цього. Після подій 11 вересня 2001 р. головною метою грошово-кредитної політики Федеральної резервної системи США було обрано запобігання рецесії американської економіки. Для цього було взято курс на послідовне зниження облікової ставки, яка у 2003 році сягнула найнижчого за останнє півстоліття рівня – 1%, порівняно із 6,5% ще у 2000 р. (рис. 1). Внаслідок надмірно експансивної політики центрального банку Сполучених Штатів значно збільшилась пропозиція кредитних ресурсів на грошовому ринку, тобто з’явився надлишок ліквідності [14, с. 20].

Рис. 1. Динаміка ставки рефінансування Федеральної резервної системи у 2000–2008 рр. [14, с. 21].

 

Крім того, теракт 11 вересня 2001 р. підкинув дров до вогнища міжнародної нестабільності, оскільки став приводом для початку агресії США проти Афганістану та Іраку, додавши джерел зростання бюджетного дефіциту і державного боргу США. Так, витрати США на війну та окупацію Іраку перевищили 1 трлн дол США, а в 2004–2007 рр. дефіцит бюджету щорічно коливався близько 0,5 трлн дол США [20, с. 14–15].

У 2005-2006 рр. кредитна експансія американських банків замість стимулювання економічного зростання спровокувала перегрів ринку і нарощення інфляційних процесів. Для боротьби з ними Федеральна резервна система прийняла рішення про поступове підвищення облікової ставки, яку в 2006 р. було збільшено до 5,25% (див. рис. 1) [14, с. 21].

На тлі всіх цих негараздів у 2007 р. в США розпочалася іпотечна криза, обумовлена надмірним кредитуванням, яка охопила усю американську фінансову систему, а згодом вразила практично усі країни.

Збільшення кількості неплатежів за іпотечними кредитами призвело до погіршення фінансового стану банків та інших кредитних установ, які надавали зазначені кредити, та падіння рейтингів та вартості цінних паперів. Це призвело до знецінення активів широкого кола учасників ринку і як наслідок – до різкого збільшення попиту на ліквідність з їх боку, а відтак і до зростання процентних ставок на грошовому ринку. У результаті криза, що почалася в США лише як іпотечна, переросла в іншу фазу – в кризу ліквідності. З метою послаблення впливу кризи на кредитну систему монетарна влада США змушена була піти на зниження облікової ставки, незважаючи на ризик прискорення інфляційних процесів. Задля поліпшення ситуації в кредитній сфері було здійснено прямі вливання у банківську систему за допомогою різних інструментів. Однак пом’якшення грошово-кредитної політики не принесло очікуваних результатів і, незважаючи на здійснені федеральними резервними банками США значні вливання у фінансовий сектор, ситуація не поліпшилася [14, с. 21]. І наслідками світової фінансової кризи стала серія банкрутств провідних банків США й поширення впливу кризових явищ на реальний сектор господарювання, різке падіння попиту й обвал цін на сировинних і товарних ринках і, врешті, рецесія всієї національної економіки США.

Нині ситуація в США набагато покращилась. Після періоду спаду американська економіка знову почала зростати. Проте перед США лежить ще тривалий шлях відновлення після збитків, нанесених економіці, та подолання дефіциту бюджету, спричинених економічною кризою.

Отже, у ході історичного розвитку грошово-кредитна система США зазнала значних трансформаційних змін. Саме еволюція становлення грошово-кредитної системи США зумовили підпорядкування та охоплення всіх господарських зв’язків операціями банків та небанківських фінансово-кредитних установ. Крім того, розвиток країни і широке розповсюдження долара як світової валюти є свідченням ефективно діючої грошово-кредитної системи протягом довгого історичного періоду.