НЕ 1.3.

(лекція)

Техніка мовлення як необхідна передумова словесної дії План

1. Техніка мовлення, її чинники

2. Дихання. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.

3. Дикційна чистота мовлення.

4. Голос. Природні якості і постановка голосу. Якості розвиненого голосу. Гігієна голосу.

Використана література:

1. Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – К.,1990. – С.20-30.

2. Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.

3. Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22.

4. Сучасна українська літературна мова / За ред. Гриценка. С.13-16.

1. Техніка мовлення, її чинники

Оволодіти основами теорії і практики виразного читання або досяг­ти високого результату словесної дії, тобто емоційного впливу на слуха­ча під час читання, мовлення, є професійним обов'язком кожного вчите­ля. Проте, передовсім треба мати певні знання зтехніки мовлення. Можна досконало знати положення виразного читання, але якщо не мати відповідно підготовленого, розвиненого мовленнєвого механізму, то високих результатів словесної дії не досягти. Справді, не можна впли­нути на слухачів за допомогою мовлення, у якому явно чуються певні вади: нечітко, неправильно вимовляються окремі звуки, слова, вирази або надто різкий, неприємний або приглушений, хриплий голос, до того ж з частим невиправданим диханням.

Отже, майстерність мовлення, безпосередність словесної дії вима­гають від читця, мовця не тільки знань теорії і методики, навичок і умінь виразного читання, а й добре виробленої техніки мовлення — компле­ксу теоретично-практичних основ вимови (досконале володіння мов­ним апаратом, уміння правильно користуватися в педагогічних, навчально-виховних цілях мовою і мовленням).

Техніка мовлення складається з таких елементів:

1) дихання — фізіологічної основи мовлення;

2) голосу — головного інструмента читця;

3) д и к ц і ї — чіткого вимовляння звуків, слів, виразів;

4) о р ф о є п і ї — правильної літературної вимови.

Без глибокого знання, практичного засвоєння елементів техніки мовлення не можна досягти виразності читання. Отже, розглянемо ці елементи.

2. Дихання. Типи дихання. Гігієнічні правила дихання.

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве” : повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1 : 1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1 : 10; 1 : 15; навіть 1 : 30. Тобто вдих має бути активним і коротким, а видих – тривалим і рівним.

Залежно від того, які м’язи беруть участь у роботі дихального апарату розрізняють такі типи дихання : ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне – таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне : заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко(аномалія) неприємне з естетичного боку.

2. Грудне („жіноче” в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів не включається.

3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м’язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.

4.Комбіноване (грудно-черевне) – використовуються всі м’язи грудної клітки і м’язів діафрагми. В теорії декламації його називають(правильне). Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м’язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки : 1) глибоке ; 2)часте; 3)підпорядковане волі виконавця; 4)непомітне.

Поділ схематичний, умовний, але вчитель має вміти визначити тип дихання дитини, навчити її ним керувати. З одного боку дихання – акт рефлекторний, відбувається поза нашою свідомістю (виконує функцію газообміну, а з другого боку – це процес керований, оскільки пов’язаний з мовою. Мовлення, читання вимагають великої кількості повітря, економного його витрачання і вчасного, швидкого і непомітного поповнення.

Правильне дихання, постановка його вимагає дотримання таких вимог.

1.   Вдихати глибоко носом і ротом.

2. Вдихати непомітно (безшумно).

3. Не переповнювати запас повітря, вдихаючи його.

4. Непомітно поповнювати його резерв при найменшій можливості.

5. Не затримувати дихання в паузах.

6. Не витрачати запасу повітря до останку, щоб не захлиснутись.

І вчитель, і учні повинні пам’ятати, що органи дихання у них ще не сформовані остаточно (збільшиться грудна клітка, чіткість легень і дихання стане глибшим). Проте поліпшувати дихання треба виробленням правильної постави при сидінні і ходьбі. (Є три типи вправ за Олійником. С.18-23). Капська теж пропонує ряд вправ).

Про те, наскільки важливим є голос для вчителя свідчить той факт, що голос є головним його інструментом. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання „Навіть красивий голос без спеціальних тренувань не зможе подолати труднощі, які ставить виразне читання.

Станіславський: „Гарні розмовні голоси трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні своєю силою і діапазоном. Тобто над розвитком голосу треба працювати.

В дітей, та й у вчителів зустрічаються певні вади голосів: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість. Такі голоси неприємно сприймаються на слух, стомлюють, а то й дратують слухачів. Вчитель як і читець-професіонал повинен розумітися на особливостях голосу, вміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні властивості, якості тобто вміти поставити його собі, а потім і в учнів.

Процес творення голосу нерозривно пов’язаний, як було сказано вище, із голосом (голосові зв’язки під тиском повітря творять голос).

Голос має такі властивості:

Природні: сила, висота, тембр, діапазон.

Набуті: темп, політ, звучність, гнучкість.

Сила – певний ступінь гучності звучання голосу залежить від напруження повітряного потоку, що йде з легенів (не треба плутати із крикливістю голосистістю). Сила голосу базується на силі волі, характеру, почуття. Регулюється довільно.

Висота – тональні можливості. Залежить від частоти коливання голосових зв’язок.

Діапазон – звуковий обсяг, межа від найнижчих до найвищих тонів звучання. Діапазон поділяють на 3 регістри: а) нижній (трахея, бронхи); б)середній; в)верхній (гортань, носоглотка).

Тембр – природнє звукове забарвлення. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, відмінних один від одного.

Властивості, які можна виробити в процесі тренувань:

Звучність(дзвінкість) – це властивість голосу, який звучить гучно і чітко. Треба налагодити роботу резонаторів і органів дихання.

Темп – швидкість читання і мовлення (кожній людині властивий певний терморитм мовлення, який вона переносить у читання. (Виробленню тембру сприяє вміння розрізняти і робити паузи (різного роду).

Політ – здатність забезпечувати хороше сприймання в будь-якому кінці приміщення.

Рухливість (гнучкість) – здатність легко володіти 6-а важелями тону: вижче-нижче, гучніше-тихіше, швидше-повільніше (Острог орський).

Чистота голосу – відсутність вад. Їх треба ліквідувати, усувати.

Придих – частина видихуваного повітря не використовується для творення звуку, і створює шум (усувається гімнастикою).

Хрипота, сиплість – викликані аномаліями голосових зв’язок, вимагають ліквідування.

Гугнявість (носовий відтінок) – хвороба або млявість малого язичка, що прикриває вхід у носовій порожнині.

Отже, поставлений голос – вільний від вад, благозвучний, визначається силою, широтою діапазону, гучністю, витривалістю.

Внутрішня акустика відрізняється від зовнішньої.

Основою техніки мовлення є правильна постановка ди­хання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосеред­ньо пов'язане з паузами, а паузи (про них йтиметься нижче) диктують­ся змістом і, таким чином, членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює недоречні паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може нині рати відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Звичайний природний, не керований про­цес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'я­зів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і май­же однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне дихання, а після нього — невеличка пауза і знову вдих і т. д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічні й емоційні сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Даний розподіл дихання на типи слід вважати відносним, схематич­ним. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та їх внутрішнього стану. Проте можна зустріти таких людей, в яких переважає один з неправильних типів. У такому разі слід перебудува­ти даний загальний тип дихання, зробити його правильним, комбінованим. Якщо розглядати дихання лише з урахуванням завдань виразного чи­тання, то, можливо, немає потреби зупинятися на окремих неправильних його типах. Головне для читця—вміти керувати своїм диханням. Очевид­но, яким би способом він не дихав, однак своє дихання повинен уміти під­порядковувати потребам відтворення змісту читаного твору чи висловлю­вання власної думки, особливо настроїв, переживань. Для цього потрібно знати в загальних рисах, як відбувається процес дихання, і виконувати ті вправи, які допоможуть читцю удосконалити техніку правильного, керова­ного дихання. Вчитель повинен не тільки знати, як користується диханням читець, а й навчити дітей правильно дихати в процесі мовлення. Отже, він повинен знати і неправильні типи дихання. Ці знання дадуть можливість учителеві, по-перше, переконатися у правильності чи неправильності влас­ного дихання та дихання учнів, застерегти себе і їх від неправильного ди­хання, яке згодом може шгкідливо впливати на здоров'я, і, по-друге, приско­рити процес засвоєння правильного, керованого дихання.

Знати неправильні типи дихання необхідно ще й для того, щоб у разі потреби вміти ними користуватися. Читцеві часто доводиться вда­ватися до неправильних типів дихання під час передачі емоційного змі­сту тексту. Справді, коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне.

Таким прикладом може бути опис радості Василька в оповіданні В.Сухомлинського "Скільки ж ранків я проспав": "Сонячні промені бли­щали в краплинах роси. В блакитному небі співав жайворонок. Василько сто­яв, мов зачарований.

Ой, красиво ж! — тихо промовив він..."

Коли ж передаємо тривогу, схвильованість, то мимоволі користує­мося грудним типом дихання. Наприклад: "Він уже не бачив, як до нього підбіг боцман, як підняв його на руки, відніс і обережно поклав на ліжко, не чув, як боцман шепотів тремтячими губами:

Сергійку!.. Сергійку!.. Хлопчик ти наш дорогий!.. Ну, що ж це ти?.."

(Д. Ткач)

При висловлюванні погрози, підсиленої злості, ненависті мимоволі користуємося діафрагматичним типом дихання. Наприклад: "Бабуся спокійно відповідає:

— Це,— каже,— я по яблучку діткам дала.

— Ти дала? Ти сміла? — заверещить пані (сама аж труситься).

— Ти, мужичка, моє добро крадеги!.. Злодійка!.." (Марко Вовчок) Дихання, з одного боку,— акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з друго­го —це процес керований, оскільки пов'язаний з вимовою. Мовлення, чи­тання вголос потребують великої кількості повітря, економного його ви­трачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулю­ватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.

Завдання першої — виробити вміння керувати роботою м'язів ди­хального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).

Завдання другої — скоротити вдих і подовжити видих.

Завдання третьої—виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихан­ня вимогам тексту.

Вправи необхідно проводити на чистому свіжому повітрі перед вжи­ванням їжі або не менше як за годину після неї, при цьому треба витри­мувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити лише тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні "робочі" ноти голосу.

Нагадуємо, суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати вели­кий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас наб­раного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.