1. Політична участь та політична соціалізація.

Засвоєння людиною політичної культури, політичних ролей відбувається у

процесі соціалізації. Це складний, безперервний процес, який

здійснюється протягом всього життя людини. Сутність політичної

соціалізації полягає у формуванні якостей, цінностей, необхідних для

адаптації до даної політичної системи і виконання певних політичних

ролей.

Виділяють два етапи соціалізації - первинну і вторинну. Первинна

соціалізація починається з раннього дитинства.

Психологи і політологи надають цьому етапу великого значення,

характеризуючи його з позиції двох принципів:

принципу первинності: те, що засвоюється першим, засвоюється краще;

принципу структуризації: те, що засвоєне першим, в подальшому структурує

весь наступний процес засвоєння (навчання).

Таким чином, саме у дитинстві закладається фундамент всієї наступної

соціалізації, в тому числі й політичної, причому сформовані орієнтації і

політичні переваги будуть найбільш стійкими. На цьому етапі індивід

набуває перші знання про світ політики, про фігури влади. Основними

агентами соціалізації будуть виступати батьки, вчителі і ровесники, ЗМІ.

Спочатку головними агентами соціалізації є батьки, причому саме вони

виступають для дитини першими фігурами влади. Система заохочення або

покарання, яка використовується батьками, формує перші уявлення про

систему контролю і санкції. В сім'ї відбувається знайомство з

моральними, соціальними, релігійними цінностями. Нарешті, від батьків

діти дізнаються про партійну приналежність, про вибори, про політичних

лідерів. Західні політологи зазначають, що багато молодих людей

(наприклад, більше половини молодих американських виборців) голосують за

ті ж партії, що і їх батьки. Поряд з прямим можна говорити про непрямий

вплив сім'ї. Модель внутрішньосімейних відносин, авторитарність влади

батьків і ступінь свободи, надана дитині, може вплинути на формування

установок на участь у політиці.

Первинна соціалізація продовжується у школі. В початковій школі діти

продовжують знайомство з системою влади, яка надана самою організацією

учбового процесу (наприклад, чергуванням занять і перерв). Подібним

чином діти навчаються приймати соціальний порядок. В школі діти

дізнаються про державні символи, національних героїв, отримують уроки

патріотизму. В середній школі пряма політична соціалізація здійснюється

через спеціальні навчальні курси (історія, література, право,

суспільствознавство), яка містить у собі певний політичний

(ідеологічний) зміст, спрямований на виховання "толерантних" громадян,

затребуваних цією політичною системою. Нарешті, багато політичних партій

безпосередньо працюють з підлітками і створюють дитячі та молодіжні

об'єднання.

Політична культура індивіда знаходить вираження у ступені його

утягнутості в політичне життя. Політична активність у різних людей

варіюється. М.Вебер у своїй лекції "Політика як покликання і професія"

виділив три можливих рівні участі у політиці:

професійне заняття політикою;

участь у політиці "за сумісництвом";

участь у політиці "за випадком".

Професійний рівень заняття політикою демонструють політичні лідери, що

зробили політику "справою життя", а також люди, які в професійному плані

обслуговують політичних лідерів: партійні функціонери, державні

чиновники, політтехнологи, журналісти.

Другий рівень участі у політичному житті виражений активістами партій і

суспільних рухів, які, хоча і займаються політикою, беручи участь у

мітингах, виступаючи в ролі агітаторів, спостерігачів на виборах, все ж

мають сферу професійних інтересів, що лежить поза політикою.

Третій рівень об'єднує більшу частину громадян, чия політична активність

проявляється в участі у виборах, в акціях протесту або підтримки.

Поняття "політична участь" використовується для позначення різноманітних

форм непрофесійної політичної діяльності, показуючи ступень реального

впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень.

Політичній участі протистоїть така форма поведінки, як політична

імобільність (від лат. immobilis - нерухомий) - пасивність, повна

відстороненість від політичного життя. У багатьох країнах, в тому числі

і в демократичних, спостерігається зниження електоральної активності

громадян. Президентські вибори у США (2000) відбулися при активності 54%

виборців, а парламентські вибори у Великобританії (2001) - при

активності 60% виборців (найнижчий показник з 1918 p.). Референдум, що

відбувся восени 2000 р. у Франції, хоча на нього були винесені

конституційні питання, викликав інтерес тільки у 25% громадян. Низька електоральна активність порівняно з радянським періодом

відзначається і в сучасній Україні. Явка виборців на вибори в місцеві

органи влади інколи коливається від 25% до 50%. В СРСР у виборах брали

участь більше 90% (за офіційними даними - 98-99%) виборців. Політична

активність обмежувалася демонстрацією підтримки офіційних кандидатів і

рішень партії. Подібний тип поведінки, заснований на придушенні або

викривленні вільних політичних переваг і який визначається тиском

зовнішніх обставин (адміністративним, партійним контролем), називається

політологами мобілізаційним. І навпаки, автономна політична участь

розглядається як результат раціонального і відносно вільного вибору.

Сучасні політичні системи, в тому числі й демократичні, передбачають

поєднання мобілізаційних і автономних форм участі. Це означає, що поряд

з раціональними мотивами участі в політиці, які сформувалися на основі

усвідомлення власних інтересів, політична активність індивідів може бути

відповіддю на мобілізаційні заклики партій, демагогічну риторику

політичних лідерів.