Боннар а. Греческая цивилизация: в 2 т.- Пер. С. Франц.- м.: Искусство.- 1992.
Зелінська Л. Діонісійські оргії і катарсис: прихована проблема постмодерної драматургії // Культура народов Причерноморья. - Таврический Национальный университет им.В.И.Вернадского.- Симферополь. - 2004.-№55.-Т.1.-С.153-157.
Додатки: Боннар А. Греческая цивилизация. От Илиады до Парфенона.
...Что же такое «цивилизация»? Для грека слово «цивилизованный» значит прирученный, обработанный, привитый. Цивилизованный человек — это человек «привитый», который сам себе делает прививки, с тем чтобы приносить плоды более питательные и сочные. Цивилизация представляет совокупность изобретений и открытий, имеющих целью защитить человеческую жизнь, сделать ее менее зависимой от сил природы, укрепить ее в мире физическим путем познания его законов — губительных для человека невежественного на низших ступенях развития, но по мере их изучения становящихся орудием его наступления на этот мир. Однако помимо защиты жизни, цивилизация призвана еще ее украсить, увеличить всеобщее благосостояние, умножить радость жизни в обществе, где более справедливые отношения медленно устанавливаются между людьми. Она должна привести к расцвету этой жизни в искусствах, которыми все люди наслаждаются сообща, должна развить гуманистическое служение человека в том реальном и одновременно воображаемом мире, каким является мир культуры, переделанный и по-иному осмысленный науками и искусствами и ставший в свою очередь неиссякаемым источником дальнейшего нового творчества. /.../
... не было ни одного греческого полиса, который бы не ощущал очень остро своей принадлежности к эллинской общности. От Сицилии до Азии, от городов на африканском побережье до расположенных за Босфором, вплоть до Крыма и Кавказа, «эллины едины по крови, — пишет Геродот, — говорят на одном языке, имеют одних богов, одни храмы, приносят те же жертвы, имеют одинаковые обычаи и нравы». Вступить в союз с варварами против других греков считается изменой.
В слово «варвар» не вкладывается уничижительного смысла: это просто иностранец, не грек, тот, кто говорит на странном языке, производящем впечатление птичьих голосов, какого-то бормотанья: «бар-бар-бар». Ласточка тоже щебечет на варварском языке. Греки не презирают варваров, они восхищаются цивилизацией египтян, халдеев и других народов, но они чувствуют себя отличными от них тем, что любят свою свободу и не хотят быть «ничьими рабами».
«Для рабства варвар рожден, а грек для свободы» — именно ради этого гибнет Ифигения. (В этом есть оттенок расизма.)
Запитання:
Чи в трагедії Еврипіда цивілізованість Ясона проявилася таким самим чином, як пише А.Боннар?
На основі пояснення А.Боннар з’ясувати, у чому полягало “варварство” Медеї з точки зору Ясона і “варварство” Ясона з точки зору Медеї.
Поняття із теорії комунікації - “культурний шок” (стрес відкриття іншої культури) проілюструйте на прикладах двох трагедій і фільму.
Додатки: Зелінська Л. Діонісійські оргії і катарсис: прихована проблема постмодерної драматургії (реферований фрагмент статті і її доповнення)
...Щоб відновити владу, герой повинен довести, що він її достойний. Золоте руно – оригінальна форма проходження ініціації. Однак, Ясон проходить ініціацію несамостійно, що взагалі ставить під сумнів його статус героя. Зрада Ясона як переломний момент в трагедії Еврипіда у цьому контексті також втрачає свою гостроту й стає черговим вдаванням “подвигу”.
Еврипід розпочинає трагедію в дусі історії. Медея відкриває завісу минулого - вчинків, здійснених у стані потьмарення під впливом богів. Тепер, “міряючи” зраду чоловіка, жінка відчуває потребу у сатисфакції. Так проявляється основна дія трагедії, підтверджена Арістотелем: “трагічні поети виводять діючих осіб не для того, щоб зобразити їх характери”; “без дії не могла би існувати трагедія, а без характерів могла б”. Тобто мета трагедії - катарсична дія і в “Медеї”, - це сатисфакція.
Наміри й діяльність Медеї в моральних категоріях набувають негативного значення помсти. Моральна оцінка не може врахувати магічної сили внучки Геліосу – воскресити загиблих дітей. Якщо дивитися на образ Медеї в метафізичних категоріях буття, то на перший план виходить арістотелівський катарсис: відхід Вищого Розуму в інобуття, проходження історії, в якій злочин є необхідним, розпізнавання злочину і повернення Вищого Розуму до попереднього стану блаженства.
Очищення від злочинів, скоєних задля Ясона, для Медеї не могло відбутися іншим способом, ніж через вбивство “його” дітей. Убиваючи “своїх” дітей, Медея зазнає безмірних страждань, завдяки яким вона повертається до свого первісного стану - перед прибуттям Ясона до Колхіди. В ексоді вона говорить про ритуальне очищення від пролитої крові дітей. І це вже говорить героїня, котра стала сама собою, “доясоновою”: ...їх руками поховаю власними / В гаю бористім Гери на святій горі, / Щоб вороги зухвалі не сквернили їм / Могилок. Потім на землі Сізіфовій /Навік врочисте свято установимо, / Щоб одкупить безвинну кров їх жертвами”. Кажучи інакше, із ритуалу очищення від крові дітей постане ще один родовий культ.
Сенека перед початком трагедії “Медея” подає фабулу твору, в якій зазначено, що “коли цар Креонт вибирає Ясона в зяті, то Медея від чоловіка отримує розлучення, а від царя наказ знову піти на вигнання”. Бачимо два юридичні терміни цивільного кодексу – розлучення і наказ на вигнання (примусова еміграція). Навіть не почуття Ясона беруться до уваги у викладі фабули, а право царя вибирати і виганяти, воля якого підпорядковує все і всіх, без обговорення. Щоб образ Медеї не мав у собі жодного натяку боротьби з тиранією за власне щастя, Сенека як законослухняний римлянин займає антифеміністичну позицію.
Оскільки правомірність дії Креонта представлена безсумнівною, то під сумнів ставиться власне правомірність почуттів Медеї. Фактично, драматург відбирає жінці її право на емоції, пристрасті і адекватну реакцію захисту від зради чоловіка. Протягом твору Сенека послідовно нарощує інтенсивність гніву жінки і робить його винятковим, патологічним, внаслідок чого Медея постає монстром. Напруженість сюжету підтримується не за рахунок діалогу рівноправних партнерів (адже при Креонті-тирані агональність відсутня, панує монолог замість діалогу), а за рахунок реакції глядача на гнів Медеї і її злочини. Про катарсис в арістотелівському розумінні тут не може йти мова, бо Сенека виключає будь-яке співчуття Медеї. Вбивство дітей показано безпосередньо на сцені, що категорично заборонялося у давньогрецькому театрі з причин впливу на глядачів. У фіналі трагедії Сенеки “кривава менада”, “тигриця” залишає сліди злочину - мертві тіла дітей, а сама зникає на колісниці. В Ерипіда Медея зникає на колісниці разом з дітьми, заповідаючи ритуал очищення і пам’яті (знак винятково трагічної події).
Римський читач чи слухач (трагедії Сенека писав не для вистави в театрі) повинен відчути полегшення від почутого вироку, усвідомлення кари злочинниці, дії якої засуджуються. Цим самим ще раз підтверджується воля царя, а в підтексті трагедії Сенеки прочитується авторитарний спосіб управління римськими громадянами.
За способом розвитку дії структура давньогрецької трагедії також була близькою до судового процесу, який складався із етапу вияву порушення закону, аналізу мотивів порушника і його захисту. Закон і трансгресія за дієвою силою в еллінській трагедії були рівноцінними. Баланс спирався на фундаментальний принцип давньогрецького суспільства – агони. Спортивні, театральні, політичні і, зрозуміло, судові. Звідси діалог і дискусія як форма спілкування двох протилежних сил. І літературна форма трагедії не могла не бути агональною.
Давньогрецька трагедія у трансформації Сенеки підпадає під рамки авторитарного мислення: звинувачення антагоніста, кваліфікування злочину і міра покарання. Звідси монолог як домінуюча художня форма, причому переважає характеризування протагоніста від імені однієї особи.
Яким був загалом римський театр часів Сенеки? А.Піотровський вказує, що “національної міфологічної драми римляни створити не могли. Тим, чим для вразливої фантазії грека були міфологічні оповіді, для сенатського Риму була його героїчна історія. Історична драма – ось чим виразився специфічний вклад римлян в скарбницю світових драматичних форм. /.../ Вона була окрасою офіційних святкувань, політичною демонстрацією, і лише високий патетизм політики сенатського Риму, напруженість його завойовницької енергії надавали цим аристократичним торжествам силу і стиль. /.../
[Історична драма] і перекладна трагедія все більше наближалися до феєрії, в міру того, як розкладалася аристократична республіка. Падіння влади сенату означало загибель римської трагедії. Витіснена з великих театрів пантомімою і балетом, вона зробилася драмою книжною, культивованою у вузьких колах опозиційної інтелігенції. На жаль, ті декілька трагедій, котрі збереглися повністю, відносяться до цього пізнього періоду і належать Сенеці, філософу, сановнику і поету епохи Нерона. Випадок захотів, щоб саме ці драми, написані не для театру, а для декламаційного виконання, і компоновані відповідним чином, послужили зразками для новоєвропейської, французької головним чином, трагедії. /.../
[В Римі часів Нерона] трагедія була майже цілковито зруйнована. Процес розчленування віковічної цілісності трагічної вистави, котрий почався уже на елліністичній і римській республіканській сцені, тоді завершився. Те, що називалося трагедією, в епоху імперії стало тільки співом і танцем (пантомімою)”.
Запитання і завдання:
Прочитати міфи із циклу аргонавтів і скласти парадигми.
Якого значення набувають вчинки Медеї в контексті ініціації Ясона?
Н.Зборовська оцінює сюжет трагедії Еврипіда з феміністичної точки зору: “Еврипід “примушує” Медею власноруч зарізати своїх дітей. Усе це дуже тенденційно посилює семантику жіночого як “жорстокого, злочинного, смертоносного” - задля протиставлення чоловічого смислу як вищого, людянішого” [Естетичне вбивство жінки (за новою книгою Ю.Тарнавського “6 х 0” // Сучасність.- 1999.- №3.- С.124]. Щоб продискутувати цю тезу, потрібно зіставити різні версії міфу про Медею із сюжетом трагедій Еврипіда і Сенеки.
Який аспект міфу про Медею відкриває феміністична критика (від лат. femina – жінка, політичний рух кінця ХІХ ст. за права жінок, який у ХХ ст. завдяки психоаналізу З.Фройда набув інтелектуальної основи і статусу наукового методу дослідження літератури)?
Распопін В.Н. Сенека: філософія моральності (пер. з рос. – Л.З.)
...Декілька слів про трагедії Сенеки. Власне, єдиної думки про його авторство серед вчених немає. Більше того, навколо цих п’єс вже не одне сторіччя киплять гарячі суперечки. Якщо класицисти справді вважали їх зразковими, то вже передромантики - від Лессінга до Шлегеля - заперечували за ними будь-яку художність. Швидше всього, причина тут в тому, що автор не призначав свої трагедії для театру, але писав їх для власного читання вголос. Вони дуже риторичні, довгі і нудні. Дія в них переходить в розмови, в безконечні монологи хору і дійових осіб. В п’єсах Сенеки багато насилля і крові, того, що представляє собою швидше не грецький театр, а римський гладіаторський бій [відповідно для якого був приспособлений Колізей, а не театр класичної архітектури]. Вцілому ж в п’єсах його цікавими є ідеї, ніж персонажі. Мабуть, це природно для філософа. Додамо, що трагедії Сенеки – єдині твори цього жанру, що дійшли до нас після трагедій Еврипіда.
Тематика їх відповідає тематиці грецької трагедії. Ось їх назви: “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агамемнон”, “Безумний Геркулес” та ін. Із цього зрозуміло, що Сенека переробляв, чи заново складав свої твори на давно відомі і розпрацьовані сюжети. Навіщо? Для того, щоб влити в стару криницю нову воду, тобто виразити нові свої ідеї у зручному, добре знайомому і, значить, зрозумілому всім попереднім змістом. Це – давній і не застарілий до наших днів літературний прийом. Михайло Булгаков, зокрема, з блиском продемонстрував його в “Майстрі і Маргариті” всього піввіку тому. В античному світі, та й в Новий час впритул до XIX ст. він був не просто нормою, але вважався правильним тоном. Ми вже говорили про те, що вся світова література живе не стільки реальністю, скільки реаліями власного світу, живлячись як творами попередніх поколінь, так і сучасними.
Ми вже знайомились з “Медеєю” Еврипіда, тому нам будуть зрозумілі відмінності в образі, переосмисленому латинським драматургом. Медея Сенеки не ненавидить того, хто обманув її любов. Вона намагається повернути Ясона і пропонує йому втечу. Ясон Еврипіда егоїст, Ясон Сенеки – втомлена людина, котра знає, що винна, і боязка. До життя його прив’язує лише любов до дітей. І Медея знає, як нанести йому найболючіший удар. “Медея” Сенеки - трагедія про помсту. Його не цікавить критика сімейної моралі, не цікавить його взагалі ідеологія. Еврипід говорить про драму обманутого людського почуття, про материнські страждання. Сенека - про помсту і гнів кинутої жінки. Центр ваги переноситься на волю людини. Звідси - зменшення кількості дійових осіб, спрощення самої дії. Звідси ж – переповнення патетикою і нагнітання жаху. Світ для Сенеки – “поле дії сліпого, невмолимої долі, котрій людина може протиставити лише велич суб’єктивного самоутвердження, непохитну твердість духу, готовність все перетерпіти і, у випадку необхідності, загинути”.
Запитання і завдання:
Почуття (Еврипід) і воля (Сенека) – такі акценти поставили драматурги, на думку В.Распопіна, в образі Медеї. Пояснити акценти з точки зору культурних традицій Еллади і Риму.
Зіставити два хори і коментарі другорядних персонажів стосовно поведінки Медеї. Хто більше адвокатує головній героїні?
Які відмінності у трактуванні образу Ясона підмічає дослідник?
Навчальні джерела:
Лекція тема № 11 “Елітарна і масова література пізньої античності”
Распопин В.Н. Сенека: философия нравственности // В.Н.Распопин. Очерки истории зарубежной литературы. Литература Древнего Рима http://rassvet.websib.ru/text.htm?no=3&id=16
Шкаруба Л.М., Шошура С.М. Конфлікт трагедії Еврипіда “Медея” // Зарубіжна література в навчальних закладах.- 2002.- №7.- С.53-56.
Реферати:
Нерон і культура давнього Риму
Ментальність римлянина у листах Сенеки (С.А. Ошеров. Сенека: від Риму до світу)
Засоби елітарної культури
Давньогрецький і давньоримський театр: естетика і мораль