Мануїльський Дмитро Захарович

Д митро́ Захарович Мануї́льський ( * 21 вересня (3 жовтня) 1883 — † 22 лютого 1959) — радянський партійний і державний діяч, академік АН УРСР з 1945 року. Міністр закордонних справ УРСР (1944-53).

Народився у селі Святець Кременецького повіту Волинської губернії у родині православного священика. Навчався в Петербурзькому університеті, був членом РСДРП,займався агітаційно-пропагандистською діяльністю в Петербурзі. В 1906 році за участь у Кронштадтському повстанні матросів заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутію. Втік з Вологодської тюрми до Києва. З 1907 року — член Київського комітету РСДРП. Восени 1907 року емігрував у Париж. У 1911 році закінчив юридичний факультет Сорбонського університету. В 1912—1913 роках нелегально перебував у Петербурзі і Москві, згодом знову емігрував закордон. У травні 1917 року повернувся у Росію. Член колегії Наркомату продовольства РСФРР, заступник голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною. В 1918 році висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. У 1919—1920 роках — член Всеукраїнського ревкому, в1920—1922 роках — народний комісар землеробства УСРР. У 1920—1921 роках Мануїльський — учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі. З грудня 1921 року протягом незначного часу — перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети «Комуніст». У 1920—1923 і 1949—1952 роках — член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 року — член президії. В 1928—1943 роках — секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б)У в Комінтерні. У липні 1944 року призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 року очолював українську делегацію на міжнародну конференцію у Сан-Франциско, та на Паризькій мирній конференції 1946 року. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної асамблеї ООН. В 1945—1946 роках розгорнув широкомасштабну акцію по переслідуванню й цькуванню української інтелігенції. У 1946—1953 роках — заступник голови Ради Народних Міністрів УРСР. Помер і похований у Києві.

Галан Ярослав Олександрович

Я росла́в Олекса́ндрович Гала́н (* 27 липня 1902, Динів, нині Підкарпатського воєводства, Польща — † 24 жовтня 1949, Львів) — радянський письменник, журналіст, громадський і політичний діяч.

Народився у сім'ї службовця. Закінчив гімназію у Перемишлі. Навчався у Віденському університеті (1922—1926) та Краківському університеті (1926—1928). Від 1924 — член Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Викладав польську словесність в українській приватній гімназії в Луцьку. 1929 позбавлено права на педагогічну роботу в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ й активіста прокомуністичної організації революційних письменників «Горно» у Львові. 1930—1932 — співробітник львівських часописів «Вікна» (друкований орган «Горна») та «Нові шляхи». 1935 Галану було відмовлено в радянському громадянстві. Письменник брав активну участь у комуністичному підпіллі, в підготовці та проведенні Антифашистського конгресу діячів культури (Львів, 1936). Галана двічі заарештовували — 1936, 1937. Після приєднання Західної України до СРСР працював кореспондентом. Під час війни був коментатором на радіостанції імені Тараса Шевченка (Саратов, 1942), на радіостанції «Радянська Україна» (Москва, 1943) та на пересувній прифронтовій радіостанції «Дніпро» (1943), працював у групі журналістів при ЦК КП(б)У. Від листопада 1945 до квітня 1946 — спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» на Нюрнберзькому процесі. Його стаття «Плюю на Папу» стала відповіддю на відлучення його від Церкви папою Пієм XII. Вбитий у робочому кабінеті двома бойовиками ОУН-УПА, проте В.Кук та інші сучасні дослідники припускають, що замах був організований співробітниками КДБ з метою дисредитації націоналістичного підпілля в очах громадськості