Проблеми і труднощі молодих африканських держав

У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці зв’язували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів. Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків. В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у зв’язку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був зв’язаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм. З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський соціалізм”, а потім деякі – марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х – Ефіопія, Ангола, Мозамбік. Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни – кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму. Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж – традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом. У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат – безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7 млрд. долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався. Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963 р. Організація африканської єдності (з 2000 р. – Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців. Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, – інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960 р.), результатом якої було вбивство першого прем’єра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ – Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 – 1970 рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2 млн. чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 – 1979 рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих. Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них – нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті – системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.

Режим апартхейда і його крах Ліквідація колоніальних режимів завершилася в Африці з падінням режиму апартхейда.Расистські порядки існували на Півдні Африки з другої половини ХVІІ ст. з часу створення Капської колонії, яка була заснована голландцями і на початку ХІХ ст. перейшла до рук англійців. В Південно-Африканському Союзі був узаконений режим расової сегрегації. Він став різко жорстоким з 1948 р., коли до влади прийшла африканська Національна партія. Її офіційною доктриною був проголошений „апартхейд” (дослівно – „роздільне існування”, „роздільний розвиток”). Це означало, що різні расові групи повинні існувати нарізно, не змішуючись і мінімально стикатися в побуті і в трудовій діяльності. Кожній із них відводилося своє місце в расовій ієрархії: білим – найвище, чорним – найнижче. Особливе положення білих, яке існувало і раніше, законодавчо закріплювалось безліччю привілей, включаючи і резервування за ними робочих місць у промисловості. Це ліквідувало для білих проблему безробіття і покликано було зробити їх ще більш міцною опорою режиму.Чорні не користувалися правом брати участь у виборах. Навіть система початкової освіти для них створювалась особлива, яка давала набагато менший обсяг знань. Політичні організації, які виступали проти цих порядків, заборонялись. Комуністичну партію заборонили в 1950 р., Африканський Національний конгрес – в 1960 р. Вони відновили діяльність як нелегальні. Проти режиму апартхейду виступало не тільки населення, яке було поставлене в безправне положення, і групи білих, які протестували проти цієї несправедливості, але і міжнародне співтовариство. ООН прийняла ряд заходів для бойкоту режиму апартхейда. Важливу роль зіграв Радянський Союз, який енергійно допомагав південноафриканським комуністам і Африканському національному конгресу. Серед членів британської Співдружності режим апартхейда був ізольований, і власті країни в 1961 р. проголосили її Південно-Африканською Республікою (ПАР), уже поза Співдружністю. В результаті декількох десятиліть, коли посилювався внутрішній і зовнішній тиск, уряд ПАР, на чолі якого в 1989 р. став Фредерик де Клерк, пішов на кінець на демократичні міри. В 1990 р. було знято заборону зі всіх заборонених політичних партій, а політичних в’язнів звільнили із тюрем. На виборах 1994 р., вперше в історії ПАР загальних парламентських виборах, перемогу отримав Африканський Національний конгрес і його лідер Нельсон Мандела, який провів у тюрмі 27 р., став президентом ПАР. Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ні кривавою банею, яку багато хто чекав, ні навіть скільки-небудь серйозними ексцесами на відміну від усіх інших країн Африки зі значним білим населенням (Алжир, Ангола, Мозамбік, Родезія – Зімбабве, Кенія), де така зміна влади була зв’язана з громадянськими війнами або збройними повстаннями. В цьому заслуга Африканського національного конгресу і особливо Нельсона Мандели. Значну роль зіграла і та обставина, що в ПАР перехід влади відбувався вже після закінчення „холодної війни”, коли внутрішні протиріччя африканських країн не підігрівались ззовні. Нова влада поставила своєю метою покінчити з расовою дискримінацією більшості населення країни. Були розроблені програми покращення умов життя і освіти для тих, хто зазнавав дискримінації, для їх включення в ті види діяльності, які раніше були монополією білих. Разом з тим уряд прагнув уникати таких дій, які б принесли шкоду важливим для країни економічним структурам. Ця політика не завжди задовольняла всі расові групи. Розчарованою виявилась значна частина чорного населення, яка надіялася, що з переходом влади її положення покращиться негайно і кардинально. А в середовищі білих росла невпевненість у майбутньому і боязнь розвитку чорного расизму. Почалася еміграція білої молоді. І все таки це не виходило за помірковані рамки. В 1999 р. Африканський національний конгрес на загальних парламентських виборах отримав майже дві третини голосів і ще більше зміцнив свої позиції. Не дивлячись на величезне безробіття, ситуація в ПАР була більш стабільна ніж у більшості країн Тропічної і Південної Африки. Це притягувало в ПАР настільки масову імміграцію із розорених громадянськими війнами і бідуючи сусідніх держав, що властям країни прийшлося її різко обмежити.Економіка країн африканського континенту формувалась головним чином у результаті діяльності колоніальних адміністрацій та приватних іноземних компаній як додаток до економіки метрополій. Сучасний її стан визначається впливом різноманітних зовнішніх факторів. Тож, аналізуючи показники й проблеми розвитку господарства в цьому регіоні, ми маємо в значній мірі брати до уваги, поряд із обставинами національного рівня, кон’юнктуру та довгострокові тенденції, властиві світовій економіці й міжнародним економічним відносинам.