53. Політико правова доктрина с. Оріховського-Роксолана

Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». У своїх творах «Напу­чення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, лю­дина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедливість на Землі.

С. Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «На­пученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних коро­лю. Причина виникнення держави — вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обо­в´язок — турбота про підданих, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Мета держави — гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов´язання. Обов´язок остан­нього — піклуватися про інтереси суспільства і держави.

Держава, визначає мислитель, — зібрання, союз громадян, об´єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.

С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження вла­ди, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширю­ється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору.

54.Політико-правове вчення п. Могили

П. Могила вважав головним для світської влади — благо лю­дей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: полі­тичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх по­літичних проблем тісно пов´язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, — дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв на природні, людські, божественні. У людських повинні втілюватися природні, обов´язкові для усіх, у т.ч. для правителя. Ідеальним правителем вважав православно­го, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Пра­витель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функ­цій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності ба­чилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Одним з перших в Україні Могила захищав ідею відроджен­ня вітчизняної державності в союзі з іншими православними наро­дами. Цю ідею розвивали і його учні — ректор Києво-Могилян-ської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов´янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям та­ких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

55.

56.

57.Політичні і правові ідеї М.П.Драгоманова. Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український історик, організатор “Київської громади”. Розробив концепцію суспільства, що грунтувалася на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Пропонував новий державний устрій на умовах федералізму з максимальною децентралізацією влади. Автор праць: “Чудацькі думки про українську національну справу”, “Що таке українофільство?” та ін. Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, історик і вчений. Він створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особливостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавча влада належала двом думам — державній і союзній. Зміни в основні закони мали вноситися в разі згоди третин голосів членів обох дум і затверджуватися Державним собором, обираним зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами. Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу — управи. До функцій обласних дум та їхніх управ входили вирішення місцевих господарських проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти і под. Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами, регулювалися законодавством. Можливі суперечності розглядалися Верховним судом. До третьої гілки влади — судової, окрім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави, їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах. Силові структури діяли на обох рівнях. На загальносоюзному рівні утворювалася невелика армія, а в областях — ополчення. Поліція підпорядковувалася думам у містах і повітах.

58.

59.

60. Суспільно-політичні рухи в Україні.Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо. Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Декабристський рух.Рішучіше діяли у цей період таємні дворянські організації, до яких входили в основному кадрові офіцери. Багато з них пройшли школу масонства, але не задовольнилися її поміркованістю та обережністю в засобах боротьби проти соціального і національного гніту. У змаганнях проти царського самодержавства та кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот, не зупиняючись у своїх намірах навіть перед цілковитим знищенням царської родини. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці.