Глава 2. Конституція україни та її розвиток

2.1. Поняття, предмет і структура конституції…………..

2.2. Види конституцій. Риси та юридичні властивості конституції.

Охорона конституції……………………………………

2.3. Основні положення теорії конституціоналізму……..

2.4. Історія конституційного розвитку України

2.5. Загальна характеристика Конституції України 1996 року…….

2.6. Функції конституції……………………………………………..

2.1. Поняття, предмет і структура конституції

Конституція (від. лат. constitutio – устрій, установлення, упорядкування) – це основоположний установчий політико-правовий акт, який приймається, змінюється і скасовується в особливому порядку, визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи організації і діяльності органів державної влади, виборчу систему, основні засади місцевого самоврядування, права та обов’язки людини і громадянина.

Прийнято вважати, що термін «конституція» вперше був застосований для позначення правових актів, які приймалися в Стародавньому Римі в період республіки (V – І ст. до н.е.). У давньоримському праві конституції регламентували широку сферу суспільних відносин. Правові акти, які найменувалися конституціями, містили норми конкретного спрямування: спадкового, цивільного, сімейного, кримінального права тощо.

У Римській державі приймалися конституції чотирьох видів: декрети, рескрипти, мандати і едикти:

1. Декрети – це рішення імператорів у конкретних судових справах.

2. Рескрипти – це письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань.

3. Мандати – це інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань.

4. Едикт імператора містив постанову, яка була обов’язковою для всього населення Римської імперії¹. «Те що імператор постановив письмово і за підписом або визначив через едикт, як відомо, є законом. Це і є те, що ми зазвичай називаємо конституціями»¹. Наприклад, Конституція імператора Каракали про дарування прав римського громадянства всьому вільному населенню Римської імперії (212 р.).

Починаючи з ІV ст. н.е., як зауважує Д.В. Дождєв, правові акти імператорів Римської імперії відіграють провідну роль у сфері регулювання приватноправових відносин і розглядаються як leges generales (основний закон) ². У ХVІ – ХVІІ ст. ст. цей термін був науково обґрунтований у працях таких європейських філософів як Ф. Отмана, Ф. Дюплессі-Монре, А. Сміта та інших.

Отже, римське право не виробило єдиного зразка конституції, оскільки конституціями у Римській державі називалися практично всі правові акти, які приймалися імператорами. Проте ми маємо завдячувати римському праву як за появу терміна «конституція», так і за вироблення теоретичного підґрунтя існування такого правового акта, який має найвищу юридичну силу порівняно з іншими правовими актами, прийнятими в державі.

Із занепадом Римської держави, як стверджує вітчизняний учений В.М. Шаповал, термін «конституція» вийшов з ужитку і відродився у ХVІІІ ст., коли його почали використовувати для характеристики державного ладу Великобританії³.

На думку В.Ф. Погорілка, термін «конституція» вживався й у період раннього Середньовіччя у канонічному (церковному) праві європейських країн для визначення найменування конкретних актів церкви. Наприклад, Павійська Конституція 1037 р. Священної Римської імперії німецької нації, Конституція (Статут) ордену ченців⁴.

Сучасним змістом категорія «конституція» наповнилась завдяки науковим доробкам таких європейських філософів-мислителів як Г. Гроцій, Д. Дідро, Х.Вольф, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Г. Кельзен, Т. Пейн та ін. Конституція визначалася як основний нормативно-правовий акт держави, що має найвищу юридичну силу і всі члени соціуму мають дотримуватися конституційно-правових норм.

Сучасні правники, на відміну від європейських мислителів ХVІ – ХVІІІ ст. ст., не ототожнюють поняття «конституція» і «основний закон». Ці поняття співвідносяться між собою як зміст (Конституція) і форма (основний закон). Зміст конституції визначає основні засади державного і суспільного ладу, народного суверенітету, законність, форму держави, права і свободи людини та громадянина, які наповнюють конституційні принципи і норми, а основний закон – це зовнішня форма об’єктивізації (втілення) юридичного змісту у вигляді кодифікованого нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу і є правовою основою для прийняття інших нормативно-правових актів¹.

Конституція – це основа всього законодавства держави. Сьогодні у світі є близько 200 державних і 300 федеральних конституцій. Відомий правник Е.В. Спекторський, відповідаючи на питання: «Що таке конституція?», писав, що конституція – це сукупність юридичних обмежень для держави, що опосередковує перетворення держави в конституційну².

Російський вчений А.Д. Градовський, ще в 1895 р. у своїй праці «Государственное право важнейших европейских государств» наголошував, що основною заслугою та водночас ознакою конституційних форм є самообмеження державної влади, у силу чого ця влада позбавляється абсолютизму, в яких би руках вона не знаходилася – народу чи монарха³. Подібної точки зору дотримуються й інші вчені, які стверджують, що конституція – це хартія, яка обмежує владу в рамках держави і владу держави в рамках суспільства¹. Конституція – це основний статут держави і нації, який забороняє будь-яку узурпацію влади².

Значно ширше трактування поняття конституції пропонують сучасні російські вчені, які стверджують, що конституція – це основний закон держави, який визначає межі здійснення державної влади і становить систему правових норм, які регламентують державний устрій держави, принципи правової системи держави і основи її взаємовідносин з населенням³.

У сучасній вітчизняній науці конституційного права спостерігається досить різнобічне трактування терміна «конституція». На думку М.І. Козюбри, конституція – це система загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між державою, з одного боку, і людиною і суспільством – з другого, а також визначають базові засади організації самої держави та її відносин зі світовим товариством⁴.

Змістовно близьким є визначення терміна «конституція», яке запропонував інший відомий вітчизняний правник О.Ф. Фрицький, конституція – це сукупність конституційно-правових норм і принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідносини з суспільством, людиною і громадянином⁵.

Значно ширше тлумачить поняття «конституція» О.В. Оніщенко, яка стверджує, що Конституція України – це основне джерело конституційного права України, єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру, а також пряму дію на всій території України¹.

Таким, що заслуговує на увагу, є визначення Конституції України, запропоноване знаним правником Ю.М. Тодикою, – єдиний, наділений особливими юридичними властивостями, акт, за допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, затверджує основні принципи устрою суспільства і держави, визначає систему й структуру державної влади і місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави².

Крім того, конституційно-правова доктрина розрізняє поняття формальної і матеріальної конституції:

1) конституція у формальному значенні визначається як один чи декілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів. Конституція – це закон законів, який приймається і змінюється в особливому, зазвичай встановленому ним, порядку;

2) конституція у матеріальному значенні визначається двояко:

– як система юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини та громадянина, визначають форми державного правління і устрою, основні засади суспільного ладу, основи організації і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, державні символи і столицю;

– як система не лише юридичних норм, які регулюють вищезазначені відносини, але й фактичний порядок цих відносин. Реальний порядок суспільних відносин має збігатися з тим порядком, який встановлений формальною конституцією, проте може й різнитися. У тих державах, де спостерігається значне розходження між проголошеними в конституції положеннями і реальною практикою їх реалізації, існують, як стверджує М.І. Козюбра, фіктивні конституції³.

У цілому конституцію можна розглядати як мікро модель суспільства, його юридичний каркас, на основі якого функціонує механізм державної влади і визначаються політико-правові умови формування громадянського суспільства..

Конституція України – це один нормативно-правовий акт, який має найвищу юридичну силу, приймається й змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру, а також пряму дію норм на всій території держави, дотримання яких гарантується і забезпечується державою.

Конституція є, по суті, програмним документом, який визначає цілі та принципи подальшого розвитку держави, тому конституція приймається з метою:

– визначення конституційної системи органів державної влади (законодавча, виконавча, судова), а також органів місцевого самоврядування;

– регламентування механізму системи стримувань і противаг у державі;

– визначення меж повноважень органів державної влади;

– встановлення та регламентування прав і свобод людини та громадянина;

– закріплення певного співвідношення політичних сил у державі і суспільстві.

Ознаки Конституції України – це основні кваліфікуючі характеристики, які визначають її сутність і зміст, мету і призначення конституції у суспільстві і державі.

1. Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона є юридичним вираженням суверенної волі Українського народу, який є єдиним джерелом влади у державі. Закони та інші нормативно-правові акти, які приймаються у державі, не можуть суперечити Конституції України, тому повинні відповідати їй.

2. Конституція України є кодифікованим нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили.

3. Конституція України є юридичною основою законодавства України, оскільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і покликані конкретизувати конституційно-правові норми і принципи.

4. Конституція України є основним законом держави, оскільки регламентує найважливіші і найзагальніші відносини у державі і суспільстві. Якщо, скажімо, Кримінальний кодекс України регламентує правовідносини, які виникають між державою і фізичною особою, що скоїла правопорушення, то Конституція України регламентує відносини в політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній та інших сферах суспільного життя.

5. Конституція України є головним джерелом конституційного права, тому й визначає назву даної галузі права. Проте не менш значущими, з огляду на їхню юридичну силу, є й інші джерела конституційного права, зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р.

6. Постійний характер Конституції України, означає, що строк її дії не визначений, тобто не обмежений у часі. Проте строк дії конституційно-правових норм Перехідних положень Конституції України розрахований загалом на 3 – 5 років після набрання нею чинності.

7. Пряма дія норм Конституції України, означає що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

8. Конституція України є парламентською, оскільки прийнята спеціально уповноваженим суб’єктом – парламентом, тобто Верховною Радою України.

9. Підвищена стабільність Конституції України забезпечується відповідною системою державно-правових гарантій. Конституція має чіткий законодавчо визначений порядок прийняття і внесення до неї змін, який регламентований Розділом ХІІІ Конституції України. Гарантом Конституції України є глава Української держави. Функціональна діяльність Конституційного Суду України спрямована на забезпечення гарантій Основного Закону.

Наведений перелік ознак Конституції України є базовим, проте не вичерпним, що опосередковує необхідність наукових пошуків.

Предмет Конституції – це ті суспільні відносини, які нею регулюються та охороняються. Загалом предмет Конституції співпадає з предметом конституційного права. Разом з тим, предмет конституційного права України є дещо навіть ширшим від предмету конституційного права, оскільки Конституція України регулює та охороняє:

а) порядок набуття нею чинності (розділ 14);

б) порядок набуття чинності окремих конституційних положень (розділ 15);

в) порядок внесення змін до Конституції України (розділ 13).

Структура Конституції – це внутрішні її складові до яких належать: преамбула, основна частина, прикінцеві і перехідні положення. Конституція України містить преамбулу, 15 розділів, які поділяються на 161 статтю.

Преамбула (від лат. той, що передує) – це вступна частина, в якій зазначається мета, завдання, історичні умови прийняття Конституції, проголошуються основні принципи, що були покладені в основу Конституції, інколи декларуються права і свободи людини. Преамбула може бути великою (Конституція Японії від 3 травня 1947 р., Конституція Канади від 17 квітня 1982 р.), короткою (Конституція Вірменії 1995 р., Конституція Естонії від 28 червня 1992 р., Конституція ФРН від 23 травня 1949 р.), відсутньою (Конституція Греції від 11 червня 1975 р.).

Преамбула Конституції України є невеликою за обсягом і має такий зміст: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року ( 1427-12 ), схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України».

Спільним для всіх преамбул є те, що вони містять ідеологічну настанову.

Основна частина – у ній викладаються розділи, глави, статті, пункти, які безпосередньо регулюють та охороняють суспільні відносини, закріплюють форму держави, права і свободи людини та громадянина і т.д. Основна частина конституції розкриває її зміст і політико-правове призначення у суспільстві і державі.

Прикінцеві положення Конституції України визначають порядок набуття нею чинності. Наприклад, Конституція України набуває чинності з дня її прийняття (ст. 160 Конституції України). Варто зауважити, що така регламентація визначення моменту набрання чинності Конституцією України є нечіткою. Доктринальна позиція визначає, що Конституція України – це Основний Закон України. У свою чергу, закон набирає чинності:

1. з моменту ухвалення;

2. з моменту, який визначений у самому законі;

3. з моменту опублікування;

4. через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо

інше не передбачено самим законом (ч. 5 ст. 94 Конституції України). Закон має бути опублікований не пізніше ніж через 15 днів після його підписання і ухвалення до виконання Президентом України¹.

Проте в будь-якому випадку закон вступає в дію не раніше дати його опублікування. З огляду на це, виникає питання: з якого моменту Конституція України набула чинності. Конституційний Суд України, розглянувши «Справу про набуття чинності Конституцією України», прийняв рішення (№ 4-зп від 3 жовтня 1997 р.). Конституційний Суд України регламентував: «Моментом набуття чинності Конституцією України є момент оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України»².

У Прикінцевих положеннях Конституції України (ст. 161) визначено, що день прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України. У всіх демократичних державах світу День Конституції є загальнонаціональним святом, яке покликане не лише об’єднати суспільство, але й консолідувати державу на основі тих принципів, що закладені в Основному Законі.

Перехідні положення Конституції України (розділ ХV) приймаються для врегулювання питання щодо визначення відповідності новій Конституції тих нормативно-правових актів, які діяли на момент прийняття Основного Закону держави.

У Перехідних положеннях Конституції України (ч. 1) визначено: «Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України». У таких положеннях може визначатися строк дії відповідних нормативно-правових актів, правовий режим регулювання відповідних суспільних відносин. Наприклад, протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією України зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи (ч. 13 Перехідних положень Конституції України).

Перехідні положення Конституції України покликані забезпечити правонаступність державної влади, визначають строки зміни повноважень конкретних посадових осіб або відповідних органів державної влади. Наприклад, Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 Конституції України, але не довше ніж п’ять років (ч. 12 Перехідних положень Конституції України).

У Перехідних положеннях може міститися вказівка на введення в дію конкретної конституційної норми. Наприклад, у ч. 11 Перехідних положень зазначено, що ч. 1 ст. 99 Конституції України вводиться в дію після введення національної грошової одиниці – гривні¹.

Таким чином, у Перехідних положеннях встановлюється порядок набрання чинності Конституції, містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил. На сьогодні Перехідні положення Конституції України фактично втратили свою актуальність. Вони вичерпали себе, тому що були розраховані на три – п’ять наступних років після прийняття Конституції.