3. Міжнародні економічні зв’язки в рамках регіону.
Найважливішу роль у зовнішньоекономічних зв’язках країн Африки відіграє зовнішня торгівля. В експорті переважає гірничорудна і сільськогосподарська сировина, в імпорті — готова продукція. Нафту вивозять Алжир, Нігерія, Лівія; залізні руди — Ліберія, Мавританія; алмази та золото — ПАР; мідь — Замбія, Заїр, ПАР; фосфати — Марокко; уран — Нігер, Габон; бавовну — Єгипет, Судан, Танзанія; каву — Ефіопія, Кот-д’Івуар, Кенія, Уганда, Ангола та інші; арахіс — Сенегал, Судан; оливкову олію — Туніс, Марокко.
Сучасна економіка Африканських країн, особливо країн, що розташовані на південь від Сахари, перебуває у важкому стані. Для того є багато причин як історичного, так і економічного та політичного характеру. Із закінченням «холодної війни» роль Африки у міжнародних відносинах, яка до того часу була ареною конфронтації між Сходом і Заходом, радикальним чином змінилася. Регіон втратив своє стратегічне значення в системі зовнішньополітичних координат провідних держав, а практика їх політичного та економічного співробітництва з африканськими країнами зазнала докорінної переоцінки.
За останні десятиліття в Африці відбулися серйозні якісні зміни: припинили існування більшість диктаторських режимів. Відійшла в минуле система апартеїду, у ряді країн розбудовується ринкова економіка. І все ж комплексна криза в регіоні не тільки не пом’якшилася, а й набрала системного характеру.
Соціально-економічна модернізація постколоніального Африканського континенту обтяжена успадкованою від колоніалізму економічною відсталістю країн, відсутністю достатнього власного потенціалу — коштів, кваліфікованої робочої сили, технологій, внутрішнього ринку та ін.; додаткові труднощі створює стрімке зростання населення. Сьогодні на частку Африки припадає 11 % населення Землі й лише 5 % світового виробництва. У перші півтора десятиліття політичної незалежності, завдяки сприятливій кон’юнктурі на світових ринках сировини, а також значному обсягу зовнішніх кредитів на хвилі національного підйому в регіоні були досягнуті певні економічні успіхи. Проте, незважаючи на енергійні заходи з лібералізації інвестиційного клімату, обсяг зовнішнього капіталу, що надходить у регіон, досі залишається недостатнім.
Річ у тому, що з посиленням процесів глобалізації й лібералізації міжнародний капітал дістав більш широкий спектр можливостей для розміщення інвестицій і виявляє дедалі селективніший і вимогливіший підхід до чинників, що впливають на інвестиційні рішення. Проведення ж ліберальної політики щодо залучення іноземного капіталу нині розглядається як неодмінна, але недостатня умова капіталовкладень. Сучасна диференціація африканських країн за параметрами соціально-економічного зростання набула рис поляризації.
На одному полюсі — група найменш розвинутих держав: Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі, які є фінансовими банкрутами зі зруйнованою і криміналізованою економікою та з переважанням деструктивних процесів у політико-державній сфері.
Деякі країни континенту — Ефіопія, Еритрея, Мозамбік докладають великих зусиль, щоб уникнути такого повороту подій. Їхня економіка до 90-х pp. перебувала на межі колапсу внаслідок багаторічних національних та економічних експериментів правлячої еліти. Ці країни демонструють високі темпи зростання ВВП багато в чому завдяки активній підтримці МБРР. Але надзвичайно низький стартовий рівень економічного розвитку; бідні природні ресурси; часті неврожаї, викликані поганими погодними умовами; мінливий зовнішній попит на їх сільськогосподарську сировину; політична нестабільність та ін. — усе це робить найближчі перспективи цих країн дуже проблематичними.
Інший полюс утворюють ПАР, що є індустрішіьно-аграрним гігантом Африки, а також Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д’Івуар, Сенегал, Габон, Уганда, які мають більш-менш розвинутий промисловий сектор, що базується на гірничодобувній промисловості та переробці сільськогосподарської сировини. Зафіксований у частині цих країн приріст ВВП пояснюється завищеним попитом на їхні паливно-сировинні ресурси на світових ринках. Гана й Уганда хоч і відновили свій традиційний експортний потенціал у результаті проведення структурних реформ, не можуть подолати поріг 5 % зростання ВВП (за необхідних для подальшого економічного прогресу 8—9 %).
На сьогоднішній день Африканський континент став полем суперництва провідних країн Заходу — США, Франції, Великої Британії, Японії. Будучи економічно найменш розвинутим регіоном світу з обмеженими можливостями для високоприбуткових інвестицій у промисловості, Африка привертає увагу цих країн передусім своїми унікальними природними багатствами. Левова частка інвестицій спрямовується в розробку сировинних ресурсів континенту. Прагнучи забезпечити своє виробництво сировиною, західні країни концентрують капіталовкладення в півтора десятка країн регіону, які мають значні запаси нафти, металургійної сировини, урану, алмазів, та інших цінних матеріалів, сприятливі кліматичні умови для ведення плантаційного господарства. До головних африканських партнерів можна віднести Ліберію, Зарію, Нігерію, Єгипет, Габон, Кот-д’Івуар, Зімбабве, Камерун, Марокко, Сенегал, Замбію, Гвінею.
Провідне місце серед експортерів капіталу в Африку належить західним європейським ТНК, насамперед Англії та Франції. Вони володіють солідними активами майже в усіх сферах економіки континенту. Держави-члени ЄС шляхом надання низки торговельно-економічних пільг домоглися від недавніх колоній істотних вигод і привілеїв, передусім для західноєвропейських ТНК, що діють на території цих країн. Зокрема, відповідно до Ломейської конвенції жодному регулюванню не підлягають операції ТНК у сферах передачі технології, промислового співробітництва, сільськогосподарського та інфраструктурного будівництва.
Стимулюється також виніс із Західної Європи на перифирію енергомістких та «брудних» в екологічному відношенні виробництв, включення цих підприємств у промислові комплекси ТНК. Наприклад, в ПАР частка ТНК у металургійній, металообробній та хімічній промисловості становить близько 1/3.
У стосунках Великої Британії зі своїми колишніми колоніями простежується глобалістичний підхід, хоч Африці у глобальній стратегії Лондона відводиться важлива, але не виняткова роль. Велика Британія докладає активних зусиль, щоб зберегти колишні африканські володіння у сфері свого впливу.
Опорними пунктами англійського капіталу на Африканському континенті значною мірою залишаються колишні великі британські колонії в Західній Африці, Нігерія і Гана, а також Зімбабве, Кенія та Замбія. У цих країнах зосереджено близько 80 % англійських інвестицій та приблизно 65 % усіх філій ТНК Великої Британії в регіоні.
Досить міцними є позиції французького капіталу у країнах Магриб. Тут французькі компанії відкрили значну кількість своїх африканських відділень: 19,4% — у Марокко; 6,1 % — у Тунісі; 4,7 % — в Алжирі. Особливістю експансії французьких компаній в Африці є об’єднання їх у великі багатоцільові консорціуми, що контролюють окремі промислові галузі та цілі господарські регіони. Наприклад, акціонерами консорціуму «Компанії де Девлопман де д’Африк Екато’яль» (КОДАФЕ) є монополії «Пешине—Южин—Кюльман», «Кофімер», багатонаціональний концерн «Комілог», що веде розробки марганцю в Габоні, та ін. Консорціум заснував Комерційне і промислове товариство (західного) узбережжя Африки, що має свої філії в Кот-д’Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Французьку компанію для розвитку текстильної промисловості (КФДТ), що володіє акціями у фірмах з переробки бавовни в Кот-д’Івуарі, Бенні, Буркіна-Фасо; Чаді, Сенегалі тошо.
Гостру конкуренцію європейському капіталу створюють потужні корпорації США. Сполучені Штати активно використовують експансію своїх ТНК в інтересах економічного перерозподілу світу. Форсуючи експорт капіталу в Африку, вони намагаються витиснути європейські монополії із заповідного для них регіону, розширити сферу свого впливу, взяти під контроль перспективні джерела стратегічної сировини, закріпитися на нових, донедавна малодоступних для них, ринках.
Інтереси корпорацій США не обмежуються галузями добувної промисловості африканських країн. У прагненні «зачепитися» на нових ринках, потіснити конкурентів вони поступово розширюють діапазон своїх дій у регіоні.
Країни континенту є експортерами дивних матеріалів, мінеральної сировини, металів платинової групи та кольорових, а також технічних культур, окремих продовольчих товарів. На первинні сировинні товари в експорті країн на південь від Сахари припадає 91,6%, для країн Північної Африки цей показник становить 85,9%, експорт продукції обробної промисловості вкрай незначний. Питома вага Африки в імпорті готової продукції розвинутими країнами становила 0,5% і не мала тенденції до зростання. Частка готової продукції в експорті лише у восьми країнах перевищує скромний показник у 15%. Найбільш помітні (за вартістю) позиції тут мають Єгипет, Марокко, Туніс, а також Маврикій, Кот д'Івуар, Зімбабве.
У світовому експорті країни на південь від Сахари мають такі позиції: продукти харчування - 5,4%, сільгоспсировина - 12,5, руди й метали - 15,8, мінеральне паливо 14,5, інші види сировини - 11,8%. Експорт сировини є основним джерелом валютних надходжень.
Крім сировинної спрямованості характерною рисою експорту африканських країн є його слабка диверсифікація як за номенклатурою, так і за географічними ознаками. До 3/4 загального обсягу експорту надходить до розвинутих країн, при цьому, як правило, одна, максимум дві-три країни домінують як імпортери.
Абсолютна більшість країн континенту опинилась у небезпечній залежності від кон'юнктури ринку одного-трьох товарів. Наприклад, для Алжиру паливо дає 96% вартості експорту, Бурунді - кава – 79%, Гамбії - арахіс – 71%, Нігеру - уран – 75%, Замбії - мідь – 88%, Буркіна Фасо - бавовна – 45%, золото – 35%, Єгипту - паливо – 34%, бавовна - 32%. На світовому ринкові загалом утримуються низькі ціни на необроблені сировинні товари, що значно консервує несприятливі для країн Африки умови зовнішньої торгівлі.
За рахунок експорту енергоносіїв континент в останні роки мав позитивне загальне сальдо в міжнародній торгівлі. У країнах на південь від Сахари експорт 2008 р. становив 34056 млн дол., імпорт - 32377 млн дол.; у країнах Північної Африки відповідно 40272 млн дол. і 37136 млн дол. Показники ПАР - 23612 млн дол. та 18258 млн дол. Однак позитивний баланс мають тільки Лівія, Нігерія, Габон, Ангола, Алжир, Конго, Кот д'Івуар, Зімбабве, Мавританія, Заїр та Нігер. Водночас у багатьох країнах імпорт перевищує експорт у два-чотири рази. При цьому поширеною є критична залежність від імпорту. Надходження від експорту витрачаються здебільшого на закупівлю продовольства, інших споживчих товарів першої необхідності. Окремим істотним фактором, що впливає на сучасний зовнішньоторговельний баланс країн регіону, є те, що Африка, за невеликими винятками, не є привабливим ринком збуту.
Номенклатура експорту розширюється повільно. Серед готової продукції достатню конкурентоздатність мають лише текстиль та одяг, що вироблюються головним чином у Маврикію, Марокко, Тунісі, Єгипті та частково в Кот д'Івуар. Також стримує нарощування експортного потенціалу нерозвиненість інфраструктури, високі витрати на перевезення товарів.
В останнє десятиріччя спостерігається зниження імпорту засобів виробництва. Це гальмує індустріалізацію, оновлення парку машин та обладнання, підвищення продуктивності праці.
Для сучасної політики багатьох країн регіону в сфері зовнішньої торгівлі стає характерною її лібералізація - зниження та ліквідація нетарифних бар'єрів, зниження середніх рівнів тарифів, зменшення кількісних обмежень. Окремі країни проводять політику маневрування тарифами. Масштаби, структура та динаміка зовнішньої торгівлі демонструють істотну, для більшості країн зростаючу, залежність від іноземного капіталу, зовнішньої економічної допомоги.
Африка вельми специфічна щодо економічних інтеграційних процесів. Це пов'язано, з одного боку, з вкрай низьким рівнем економічних взаємозв'язків (3 - 5% загального обсягу зовнішньої торгівлі), взаємною конкуренцією на ринках сировини та продукції тропічного землеробства, а також у питаннях отримання кредитів, а з іншого, - життєвою необхідністю об'єднання ресурсів, подолання наслідків штучного поділу континенту. Тож закономірно, що в Африці виникло багато різноманітних інтеграційних угруповань, почали свій розвиток економічні аспекти діяльності Організації африканської єдності (ОАЄ), були створені відповідні спеціалізовані органи. Координація та узгодження політики держав-членів ОАЄ в економічній сфері є однією із закріплених у Статуті цілей цієї загальноконтинентальної організації. У 1963 р. був створений Африканський банк розвитку, 1975 - Асоціація фінансових установ африканського розвитку. Серед інших інституцій назвемо Африканську комісію цивільної авіації (1969 p.), Союз організацій, зайнятих у сфері передачі та розподілу електроенергії (1971 p.), Африканський залізничний союз (1972 p.). Загалом на африканському континенті виникло кілька десятків регіональних і субрегіональних об'єднань, які охоплюють різноманітні аспекти економічного співробітництва. Серед них можна виділити загальноекономічні, валютно-кредитні та організації зі спільного використання природних ресурсів.
Організація Африканської Єдності (англ. Organization of African Unity, OAU) — міжнародна організація африканських держав, створена для подолання колоніалізму на континенті та сприяння внутрішнього і міжнародного співробітництва. Створена у 1963 році на конференції голів урядів держав, що звільнилися.
У 2001 році перейменована в Африканський союз.
Утворення Організації Африканської Єдності тісно пов’язана з еволюцією ідей Пан-Африканізму та Руху Неприєднання на африканському континенті. Пан-Африканизм став тим „позитивним націоналізмом” в континентальному масштабі, який дозволив африканським країнам та народам усвідомити необхідність єднання та взаємодії заради звільнення з-під колоніального гніту та подальшого розвитку.
Шейх Анта Діод з цього приводу зазначав, що тільки наявність федерації африканських країн з центральним демократичним урядом, від Середземноморського узбережжя до Мису Доброї Надії і від Атлантичного океану до Індійського, дозволить Африці якомога повніше розвинутися і зробити себе поважаємою в світі.
Існувала ще й інша течія панафриканського руху - Негритюд. На відміну від Пан-Африканизму, що визначається насамперед геополітичними межами континенту, Негритюд спирається на спільність негритянської раси. Ідея Негритюду була притаманна здебільше французькій Тропічній Африці і не отримала такого поширення як Пан-Африканизм.
Значний вплив на африканські країни справило також здобуття незалежності азійськими країнами, і передовсім приклад Індії. Найвпливовішими індійськими лідерами для африканців стали Махатма Ганді, який довів доцільність боротьби за незалежність, і Джавахарлал Неру, який додав якісно нового імпульсу ідеям Неприєднання.
Не слід також забувати значного внеску країн Африки в перемогу Союзників в Другій світовій війні. Власне відправною точкою широкомасштабної антиколоніальної боротьби в Африці став V Панафриканський конгрес в Манчестері в жовтні 1945 року, на якому було проголошено, що „всі країни мають бути звільненими від контролю як політичного, так і економічного”.
Наступним чинником створення ОАЄ „Холодна війна”. Після встановлення статус-кво між СРСР та США в Азії, почалася боротьба за прихильність країн Африки, де починаючи з 1950-х років дедалі частіше спалахували антиколоніальні повстання. Сполучені Штати Америки вплинули на своїх європейських союзників з метою пришвидшення надання незалежності своїм колоніям.
1960 рік став „роком Африки”, коли з-під колоніальної залежності звільнилося 18 країн. В період з 1961р. по 1963р. – ще 9 країн. Ці нові незалежні держави одразу переформувалися не лише за субрегіональною ознакою, а й за баченням подальших шляхів розвитку континенту. Проте не виникало сумнівів, що Африці потрібна загальноафриканська організація, оскільки жодна країна не подолала би колоніальний спадок самотужки.
Слід зазначити, що звільнення Африки в часових рамках збіглося з появою інтеграційних тенденцій в Європі та інституційним оформленням соціалістичного блоку, тому це підштовхнуло і щойно створені африканські країни до єднання в межах континенту.
Тринадцять країн Тропічної та Екваторіальної Африки, що сформували Браззавільську групу, схилялися до повільного руху до повної незалежності, прагнучи зберегти тісні зв’язки з Францією та європейським Спільним ринком, а також розвивати Африканську та Малагасійську Організацію Економічної Співпраці.
Монровійська група на чолі з Нігерією віддавали перевагу градуалістичній стратегії розвитку, а також функціональну кооперацію. При цьому вони прагнули створити радше консультативні органи майбутньої організації, ніж виконавчі. Лідери східноафриканських країн, що сформували Панафриканський визвольний рух Східної, Центральної та Південної Африки, також схилялися до поступового просування країн до єдності. Радикальне крило представляли Гана, Гвінея та Уганда, лідери яких виступали за широкомасштабну інтеграцію всередині континенту.
Місцем проведення конференції щодо створення загальноафриканської організації було обрано столицю Ефіопії Аддис-Абебу, тому що Ефіопія було єдиною державою на континенті, яка зберегла свою незалежність.
На самій конференції голів держав і урядів в Аддис-Абебі 22-25 травня 1963р. між африканськими лідерами не було повної згоди щодо цілей і компетенції майбутньої організації. Існувало два проекти організації. Перший, „серединний шлях” полягав у створенні такої організації, яка сприяла би подоланню міждержавних, міжетнічних та релігійних суперечностей, а також сприяти якомога швидшому звільненню решти країн що досі знаходилися під колоніальною залежністю. Один з прибічників цього проекту, сенегальський президент Леопольд Сенгор, виступив з пропозицією створення Африканського спільного ринку, для того щоб „перетворити слабкість на силу”.
Ще один прихильник „серединного шляху”, камерунський президент Ахмаду Ахідйо зазначав: „Організація Африканської Єдності повинна бути гнучкою. ... На сучасному етапі не може бути й мови ні про створення федерації, ні конфедерації”.
Цікаву пропозицію висунув президент Конго (Браззавіль) Фулберт Юлу. Він запропонував африканським лідерам проголосити „Доктрину Монро” для Африки. Тобто Африка повинна закритися від зовнішньополітичного втручання неафриканських держав та протистояти неоколоніалізму3. Проте існувало й більш радикальне крило, яке очолював президент Гани Кваме Нкрума. Незадовго до саміту вийшла його книга „Африка повинна об’єднатися”. Насамперед Нкрума пропонував широкомасштабну економічну інтеграцію, яка би дозволила пришвидшити процес розвитку та індустріалізації континенту. По-друге, він наголошував на політичній єдності континенту, що включало в себе дистанціонування від Радянського Союзу та США. Третім пунктом йшла боротьба з колоніалізмом. По-четверте він пропонував прийняти спільну військову і оборонну стратегії, а також створити Африканські збройні сили. І нарешті, африканські країни мають узгодити спільну зовнішньополітичну доктрину „щоб захистити і сприяти розвитку континенту”.
25 травня 1963 року було підписано Статут Організації Африканської Єдності головами держав та урядів 30 країн. Цей день став Днем визволення Африки. Статут набрав чинності 13 вересня 1963 р. Він складався з преамбули та 33 статей, що визначили цілі, принципи, структуру організації, а також питання пов’язані з її функціонуванням.
Цілі ОАЄ:
Укріплення єдності і солідарності африканських держав;
Координувати і посилювати співробітництво між ними, і їх зусилля спрямовані на створення кращих умов життя для народів Африки;
Захищати їх суверенітет, територіальну цілісність і незалежність;
Знищити всі види колоніалізму в Африці;
Сприяти міжнародному співробітництву згідно зі Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини.
Для досягнення поставлених цілей держави-учасниці декларували необхідність взаємної координації у сферах зовнішньої політики та дипломатії, економіки, транспорту, зв’язку, оборони та безпеки, науки й культури.
Принципи ОАЄ:
Суверенна рівність всіх держав-членів;
Невтручання у внутрішні справи держав;
Повага до суверенітету, територіальної цілісності та права кожної держави на окреме існування;
Мирне врегулювання спірних питань шляхом переговорів, посередництва, примирення та арбітражу;
Засудження всіх форм вбивства з політичних мотивів, а також підривної діяльності з боку сусідніх або будь-яких інших держав;
Відданість справі звільнення всіх африканських територій, що досі є залежними;
Підтвердження політики неприєднання до будь-якого блоку.
Членом організації може стати будь-яка незалежна африканська країна.
Статут ОАЄ передбачав створення в якості головних органів Асамблеї голів держав і урядів, Ради міністрів, Генерального секретаріату та Комісії з посередництва, примирення й арбітражу, а також створення п’яти спеціалізованих комісій: Комісії з економічних і соціальних питань; з питань освіти і культури; з питань охорони здоров’я, санітарії і харчування; з питань оборони; з питань науки, техніки й досліджень. Згодом за браком фінансування діяло лише три перші комісії.
Резолюції в Асамблеї приймалися більшістю у 2/3 голосів держав-членів (за принципом одна країна – один голос), при тому що кворум для її прийняття складав 2/3 всіх учасників засідання. Рішення з процедурних питань приймалися простою більшістю.
Діяльність ОАЄ поділяється на чотири напрямками:
Боротьба з расовою дискримінацією та колоніалізмом у всіх його проявах;
Мирне вирішення суперечок між африканськими країнами;
Утвердження держав Африки на міжнародній арені;
Сприяння економічному, культурному і соціальному співробітництву.
Боротьба з режимом апартеїду
Найжахливішим прикладом расової дискримінації в Африці був режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці. На установчий конференції ОАЄ була прийнята резолюція, яка засуджувала апартеїд, а також містила заклики як до африканських країн, так і до міжнародної спільноти ввести санкції щодо ПАР. Цікавим фактом є те, що ОАЄ домоглася недопущення збірної ПАР на Олімпійські ігри в Мюнхені 1972р1. Вже наступного 1973р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про злочин апартеїду, яка передбачала і покарання за нього. В 1976р. в м. Порт-Луї відбулася 13-та сесія Асамблеї ОАЄ, яка прийняла резолюцію про законність збройної боротьби проти колоніальних і расистських режимів, а отже була збільшена військова допомога Народно-визвольній організації Південно-Західної Африки (СВАПО), яка вважалася єдиним представником намібійського народу, і Африканському Національному Конгресу (АНК), який боровся з режимом апартеїду в ПАР. І лише в 1977р. Рада Безпеки ООН схвалила резолюцію про введення санкцій щодо ПАР. Це пов’язано з тим, що найбільшими торговельними партнерами ПАР були члени Ради Безпеки - Великобританія та Сполучені Штати Америки, на які припадало близько 70% експорту і близько 60% імпорту ПАР2. Хоча фактично ПАР і опинилася в міжнародній ізоляції, проте режим апартеїду було скасовано лише з приходом до влади Нельсона Мандели в червні 1991р., проте ОАЄ сприяла цьому військово і, насамперед дипломатично.
Участь у врегулюванні міждержавних конфліктів
Перший міждержавний африканський конфлікт з яким зіштовхнулася ОАЄ була прикордонна суперечка між Марокко і Алжиром в жовтні 1963р., яка стала першим випробуванням організації щодо виконання своїх функцій примирення та арбітражу. Для її вирішення Рада Міністрів ОАЄ на своєму надзвичайному засіданні сформувала місію ad hoc (варто зазначити, що такий принцип використовувався і для врегулювання майбутніх конфліктів). Посередники від ОАЄ в особах імператора Хайле Селассіе та президента Модібо Кейти прискорили зустріч ворогуючих сторін, яка відбулася в Бамако 26 жовтня.
Вже 30 жовтня президент Бен Белла та король Гасан ІІ підписали угоду про припинення вогню, а в листопаді в рамках ОАЄ було створено комісію з визначення кордонів. І хоча остаточно конфлікт було вичерпано лише в 1972р., не варто применшувати дипломатичного внеску ОАЄ у його врегулювання. Також ОАЄ спромоглася успішно вирішити суперечки між Кенією і Сомалі, Руандою і Бурунді, Малі і Буркіна-Фасо. ОАЄ різко засуджувала й агресію Ізраїлю проти Єгипту в 1967р. Проте поруч з успішно вирішеними конфліктами існують такі, що в різних фазах тривають і до сьогодні (зокрема конфлікти в Сомалі, Нігерії тощо). Проте компетенція ОАЄ була вкрай обмежена щодо вирішення внутрішніх конфліктів. Декларуючи принцип невтручання у внутрішні справи, ОАЄ залишалася осторонь громадянських воєн і державних переворотів, за що її прозвали „клубом диктаторів”. Іншим чинником низької ефективності ОАЄ був чинник блокового протистояння, оскільки континент став ареною боротьби СРСР та США за вплив у "третьому світі".
Багатосторонні ініціативи
Рада Безпеки ООН визнала ОАЄ регіональною організацією резолюцією від 30 грудня 1964р. Оскільки всі члени ОАЄ були членами ООН, то відповідно сформувалася „африканська група”, яка відстоювала суто спільні африканські інтереси. Завдяки тісній співпраці ОАЄ з ООН, африканські країни змогли налагодити зв’язки як з її спеціалізованими установами, так і з іншими міжнародними інституціями, такими як Міжнародний Валютний Фонд, Міжнародний Банк Реконструкції та Розвитку тощо.
Заслуговують на увагу також ініціативи ОАЄ щодо перетворення Африки на без’ядерну зону в контексті поширення режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Перша сесія Ради Міністрів ОАЄ в 1963р. ухвалила резолюцію „Роззброєння та ядерні випробування”, згідно з якою майже всі африканські країни відмовилися надавати свою територію для ядерних випробувань. Перша сесія Асамблеї ОАЄ (Каїр, 1964) прийняла резолюцію про перетворення Африки на без'ядерну зону, відому також як Договір Пеліндаба. Також африканські держави приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968р. Цікавою є ініціатива ОАЄ про перетворення Індійського океану в зону миру. Йдеться зокрема про повернення Маврикію о. Дієго-Гарсія, який в 1965р. було перетворено на базу військового флоту і військово-морських сил США.
Економічні здобутки
Економічні здобутки ОАЄ є вельми скромними. Про те може свідчити той факт, що ВВП країн Африки починаючи з 60-х рр. постійно зменшувався. Але якщо в період з 1965р. по 1980р. середньорічні темпи зростання становили 4,8%, то починаючи з 1980р. вони були вже на рівні 1,6%1. Негативним чином на економічну ситуацію в африканських країнах вплинула світова економічна криза на зламі 1970-х – 1980-х років. Організація прийняла немало економічних декларацій та програм, таких як Декларація про співробітництво, розвиток та економічну незалежність 1975 року, Монровійська декларація про економічний розвиток 1979 року, Лаоський план дій 1980 року, Першочергова програма підйому економіки африканських країн, проте всі ці ініціативи так і залишилися на папері.
В 1991 році ОАЄ здійснила ще одну широкомасштабну спробу економічної інтеграції континенту шляхом створення Африканської Економічної Спільноти, яку було засновано Абуджійським договором від 3 червня 1991 року. Договір передбачав становлення спільного ринку, спільної тарифної політики, спільної торгівельної та митної політики стосовно третіх країн, поступове скасування перешкод для руху робочої сили, ведення спільної сільськогосподарської, промислової та енергетичної політики тощо.
Структура Співтовариства повторювала структуру Організації Африканської Єдності і розміщувалася в її штаб квартирі в Аддис-Абебі, Ефіопія. Практичною основою діяльності АЕС став прийнятий в 1995 році в Каїрі План економічного та соціального розвитку Африки.
Закінчення “холодної війни” мало важкі довгострокові наслідки для переважної більшості країн Африки.
По-перше вони залишилися сам-на-сам з перед обличчям глибоких політичних, економічних та соціальних проблем. По-друге це спричинило нову хвилю насильства на континенті, пов’язану передовсім з етнічними, економічними та релігійними чинниками, оскільки континент перестав бути ареною двобою СРСР та США.
Виявилося, що джерела конфліктів мають внутрішнє, а не зовнішнє походження. І по-третє до африканських лідерів прийшло розуміння того, що необхідно власноруч вирішувати власні проблеми. Цей період також характеризується значним зниженням і міжнародної уваги до проблем континенту. На початку 90-х років з’явилося поняття «афропесимізму», що позначило неспроможність африканських країн власними силами вийти з перманентної кризи. На цей же період припадає й найнищий показник іноземної допомоги континенту.
Стала зрозумілою і неспроможність Організації Африканської Єдності протистояти новим викликам постбіполярного світу.
На Надзвичайному самміті ОАЄ в місті Сірті (Лівія) 9 вересня 1999 року лідер Лівії Муаммар Каддафі виголосив ініціативу щодо створення „Сполучених Штатів Африки” за принципом конфедерації, а також про створення Пан-Африканського Парламенту.
Трансформація ОАЄ в Африканський Союз, що закінчилася на саміті ОАЄ в Дурбані (ПАР) 6-11 липня 2002 року надала якісно нового імпульсу розвитку системи міжнародних відносин на континенті, а також поклало початок еволюції відносин країн Африки з провідними акторами світової політики.
Африканський Союз, АС (African Union, AU) - регіональна міжнародна міжурядова організація, об'єднуюча 52 держави Африки. Створена 26 травня 2001 р. на базі Організації африканської єдності (ОАЄ). Об'єктивними причинами створення АС, що замінив ОАЄ, - найбільше політичне об'єднання держав Африканського континенту - стали кардинальні зміни в розстановці політичних сил у світі за час її існування (1963-2001) і досягнення на рубежі нового тисячоліття частини задач, поставлених перед ОАЄ в якості першочергових.
Рішення про створення Африканського союзу було ухвалено на надзвичайній зустрічі на вищому рівні ОАЄ у вересні 1999 в м. Сирті (Лівія). Воно відображало прагнення африканських лідерів до більш високого рівня єдності, ніж це було в рамках ОАЄ. Глави держав континенту схвалили Установчий акт Африканського союзу на саміті ОАЄ в липні 2000 в м. Ломі (Того), тоді ж було офіційно оголошено про створення АС. На 37-й сесії Асамблеї ОАЄ в столиці Замбії м. Лусака (липень 2001 р.) був затверджений пакет документів, визначальних структуру і правову базу нової організації. До цього моменту Акт був ратифікований 51 африканською країною. Він замінив Статут ОАЄ, який, проте, продовжував діяти ще рік протягом перехідного періоду від ОАЄ до АС. Перший саміт Африканського Союзу відбувся 9-10 липня 2002 в м. Дурбане (ЮАР). Головою АС був вибраний президент Південно-Африканської Республіки Табо Мбекі. Оперативною економічною програмою щойно створеної всеафриканської організації була названа програма НЕПАД («Нове партнерство для розвитку Африки» - New Partnership for Africa's Development) - нова масштабна програма стратегії розвитку Африки, в якій визначається її місце в сучасному світі, міститься конкретний комплекс заходів у сфері економіки держав континенту, а також виражається надія на партнерство глобального рівня в процесі її реалізації. В 2003 р. членами АС були всі держави континенту, крім Королівства Марокко, яке припинило свою участь в роботі ОАЄ після прийняття в її члени Сахарської Арабської Демократичної Республіки. Штаб-квартира АС розташована в м. Аддис-Абеба (Ефіопія).
Основна відмінність АС від ОАЄ полягає в тому, що основним пріоритетом діяльності нової організації проголошується економічна інтеграція. ОАЄ є в якості головної задачі для вживання колективних заходів по захисту національної незалежності і територіальної цілісності молодих африканських держав розглядала політичну інтеграцію. В світовій історії немало прикладів інтеграції, заснованої на зближенні економічних інтересів, і такий шлях представляється найбільш ефективним для вирішення численних проблем африканської дійсності. Ухвалене Союзом рішення сприяти розвитку інтеграційних процесів, спираючись на вже діючі політико-адміністративні об'єднання півдня і півночі континенту, Західної і Східної Африки, свідчить про розуміння главами держав проблем, з якими доведеться зіткнутися на довгому і нелегкому шляху і готовності до їх подолання.
Найвищий орган Африканського союзу - Асамблея глав держав і урядів. Найвищим виконавським органом є Комісія АС. Голови АС і Комісії АС обираються на річний термін. В Установчому акті закріплена традиція, що склалася ще в ОАЄ, обрання на пост голови всеафриканської організації на наступний термін президента держави, де проводився саміт. Окрім Асамблеї АС, передбачено створення Всеафриканського парламенту (ВАП) і Суду союзу. В структуру АС входять також Африканський валютний фонд, Африканський центральний банк, Африканський інвестиційний банк, а також утворювані Асамблеєю спеціалізовані технічні комітети, Союз із питань економіки, соціальної політики і культури.
Отже, основними завданнями інтеграційних процесів в регіоні можна назвати боротьбу з бідністю, тобто економічний чинник інтеграції, боротьбу зі збройними конфліктами, тобто соціальний чинник інтеграції. Спадкоємність нової організації, підкреслена в Установчому акті АС, виражається в готовності глав держав і урядів країн-членів сприяти єдності, солідарності, згуртованості і співпраці між народами і державами Африки. Основними задачами АС проголошені ведення діалогу зі світовою спільнотою з єдиних позицій, захист суверенітету, територіальної цілісності держав-членів, сприяння підтримці миру, безпеки і стабільності на континенті, ефективний дозвіл регіональних конфліктів.
Економічне співтовариство країн Західної Африки (ЕКОВАС) (англ. The Economic Community of West African States (ECOWAS)) — регіональний союз країн Західної Африки. Блок має власні колективні збройні сили ECOMOG.
Штаб-квартира розташована в Абуджі (Нігерія).
До складу товариства входять 15 країн:
Бенін
Буркіна Фасо
Гамбія
Гана
Гвінея
Гвінея-Бісау
Кот-д'Івуар
Кабо-Верде
Ліберія
Малі
Нігер
Нігерія
Сенегал
С'єрра-Леоне
Того
Економічне співтовариство країн Західної Африки було засновано 28 травня 1975 року, коли 16 країн Західної Африки підписали Лагоську умову. Метою створення Співтовариства є просування економічної інтеграції країн регіону. 2002 року склад ЕКОВАС покинула Мавританія.
2004 року міністрами оборони Співтовариства були схвалені пропозиції щодо створення до 2010 року боєздатного миротворчого контингенту ЕКОВАС, до якого увійдуть сили постійної готовності (1,5 тис. чол.) іІ основна миротворча бригада (5 тис.чол.).
Фактично перебувають на стадії формування зони вільної торгівлі.
Структура
Вищим органом управління є Конференція глав держав і урядів. Також ЕКОВАС має Парламент, Суд, Екобанк, Економічну та соціальну ради, комісії (з торгівлі, митної політики і т. д.)
Цілі
боротьба з бідністю;
забезпечення миру та безпеки в «гарячих точках» (Ліберія, Гвінея-Бісау), боротьба зі злочинністю та незаконним розповсюдженням легкої стрілецької зброї, роззброєння, боротьба з контрабандою. Для цього була створена Група моніторингу.
Було зроблено
створення транспортної та енергетичної інфраструктури (будівництво залізничної лінії, автомагістралі, газопроводу);
мораторій на імпорт, експорт і виробництво легкої стрілецької зброї;
введення туристських чеків, прийнятих до оплати усіма банками спільноти, вартістю 5, 10, 20, 50 і 100 ЗОРІ (західноафриканської розрахункова одиниця).
У перспективі
створення федерації західноафриканських держав;
введення уніфікованого паспорта (єдиного громадянства);
запровадження єдиної валюти «еко»;
стандартизація дипломів про освіту;
морська, наземна та рибальська інфраструктура (створення енергетичного пулу).
Основні проблеми на шляху до розвитку
головна перешкода — відсутність ефективної системи платежів;
неузгодженість митних інструкцій (що призводить до контрабанди);
багато вимог союзу (наприклад, приведення дефіциту бюджету до рівня ВВП менше 4%) є для більшості країн-членів важкодосяжним;
нестабільність політичної обстановки;
громадянські війни;
невизначеність регіонально-правового статусу організації.
В даний час рівень і обсяг торгівлі між країнами гранично низький.
Для Африки характерне створення валютних союзів. Для країн — членів зони франка характерні такі риси:
1) встановлення твердого курсу валюти щодо франка;
2) гарантування цих курсів французьким казначейством;
3) вільний переказ валютних коштів всередині зони франка.
У 1994 р. було створено Західноафриканський економічний і валютний союз (УЕМОА) на правах наступника Західноафриканського валютного союзу, який проіснував до 1973 р. Держави — члени УЕМОА (Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д'Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того) поставили за мету введення спільних митних тарифів і проведення спільної торговельної політики, створення спільного ринку на основі вільного руху робочої сили, товарів і послуг, координацію національної секторальної політики, гармонізацію законодавства.
Важливу роль щодо розвитку інтеграційних процесів на африканському континенті відіграє Спільний ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА). Він почав діяти в 1994 році замість Преференційної зони торгівлі держав Східної та Південної Африки. Членами об'єднання є Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Зімбабве, Кенія, Коморські Острови, Лосото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Руанда, Свазіленд, Судан, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія.
Основними цілями діяльності КОМЕСА проголошені:
співробітництво в галузі лібералізації торгівлі і розвитку шляхом створення митного союзу, в якому повинні бути ліквідовані митні тарифи і нетарифні перешкоди в торгівлі, запровадження єдиних тарифів на імпорт з третіх країн;
валютно-фінансове співробітництво з метою врегулювання платежів, створення спільної валютної одиниці в якості розрахункової одиниці країн-членів, створення платіжного союзу, узгодження валютної і податкової політики, досягнення валютної конвертованості, розвитку банківської справи, вільного руху капіталу; співробітництво в галузі розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, енергетики, науки і техніки;
забезпечення умов для вільного руху робочої сили; співробітництво в розвитку природних ресурсів та охороні навколишнього середовища. Керівними органами об'єднання є зустріч глав держав та урядів (найвищий орган), Рада міністрів, Суд, Комітети і Секретаріат. Учасники об'єднання мають на меті з часом замість Спільного ринку утворити Економічне співтовариство (Економічний союз). Це може статися лише тоді, коли Спільний ринок як форма економічної інтеграції вичерпає себе.
Фінансується КОМЕСА за рахунок щорічних внесків країн-членів. Розміри внесків визначає Рада міністрів. За рішенням Ради міністрів можуть залучатися й інші джерела.
Починаючи з 1966 року на континенті діє Митний та економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК). Його членами є Габон, Камерун, Конго, Центральноафриканська республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея.
Основними цілями діяльності цього інтеграційного об'єднання проголошено:
утворення спільного ринку шляхом усунення обмежень у взаємній торгівлі;
узгодження економічних програм та уніфікація податкових систем; будівництво спільних підприємств;
фінансова взаємодопомога і створення пільгових митних умов для країн-членів, які не мають виходу до моря.
В рамках об'єднання функціонує Фонд солідарності, Банк розвитку, Банк держав Центральної Африки.
Найвищий орган - Рада глав держав. Крім неї, діють Керівний комітет і Генеральний секретаріат. Вони намагаються активізувати інтеграційні процеси в регіоні, однак є чимало причин, які стоять на перешкоді. Серед них найбільш типовими є загальний низький рівень розвитку країн-членів, однотипність їх спеціалізації в міжнародному поділі праці, відсутність розвинутої транспортної мережі. Головою ЮДЕАК призначається президент однієї з країн-учасниць на рік. Штаб-квартира ЮДЕАК знаходиться в Бангі (ЦАР).
У ЮДЕАК зберігаються численні перешкоди на шляху міжкраїнного руху товарів, капіталів і робочої с. До основних причин, що перешкоджають розширенню внутрішньорегіональної торгівлі, у першу чергу варто віднести:
загальний низький рівень розвитку її учасників;
однотипність їхньої спеціалізації в міжнародному поділі праці;
відсутність розвинутої транспортної мережі в регіоні.
Південноафриканське Співтовариство Розвитку було утворене в 1992 р. Воно об’єднує 14 держав: Анголу, Бот-свану, Замбію, Зімбабве, Демократичну Республіку Конго, Лесото, Маврикій, Малаві, Мозамбік, Намібію, Свазіленд, Сейшели, Танза-нію, Південноафриканську Республіку (ПАР). У рівнях економічно-го розвитку цих країн спостерігається значний перепад: ПАР, Замбія і Зімбабве входять до числа відносно розвинутих країн Африки, тоді як Ангола, Мозамбік і Танзанія — до найбільших. САДК є одним з найкрупніших і найбільш впливових субрегіональных об’єднань Африки. Загальна чисельність населення країн-членів САДК становить близько 248 млн чол., сумарний ВВП — 432 млрд дол. США. Бюджет організації — майже 50 млн дол. США.
Головною метою організації є економічне зростання й підвищен-ня добробуту населення країн регіону. Її досягнення передбачається за рахунок самозабезпечення й взаємодоповнення національних еко-номік. Конкретними цілями є лібералізація торгівлі, забезпечення вільного руху капіталу, робочої сили й технології.
Одним з першочергових завдань САДК визначено утворення єдиної енергосистеми країн Південної Африки та ефективне вико-ристання водних ресурсів.
Лідерами держав, що входять до САДК, була підписана угода про створення в Південній Африці зони вільної торгівлі з метою підви-щення конкурентоспроможності африканських товарів на світовому ринку. Угода передбачає поступове зняття митних бар’єрів у півден-ній частині Африканського континенту. Строки створення зони вільної торгівлі — 2008 р., митного союзу — 2010 р. В 2015 р. повинен бути створений спільний ринок країн Союзу.
У 2005 р. голова Центробанку ПАР Тіто Мбовені заявив, що до 2016 р. у світі може з'явитися нова валюта Співтовариства розвитку Південної Африки (САДК). Основне забезпечення новій валюті дадуть Південна Африка й Ботсвана — ці дві «алмазні» країни забез-печують, за деякими оцінками, до 90% ВВП співтовариства (з них 2/3 — південноафриканські). На нову валюту, яку у світі заздалегідь прозвали «афро», можуть перейти всі 14 країн—учасниць САДК. При створенні єдиної валюти САДК буде враховано досвід Європейсько-го співтовариства по створенню євро.
САДК у своїй діяльності орієнтується на співробітництво із за-хідними країнами, на допомогу з їхнього боку. Основними донорами є Скандинавські країни (50% зовнішнього фінансування), а також ЄС і США.
Висновки
Країни Північної Африки є найбільш розвинутими серед африканських країн. Але існує ряд проблем, що стримують подальший розвиток країн Африки: демографічний вибух, відплив кваліфікованої робочої сили в інші регіони світу, ринки мінеральної сировини перебувають в стані депресії через коливання цін, загроза дестабілізації стану, в окремих регіонах і на континенті в цілому, внаслідок міждержавних конфліктів, надто марнотратний і корумпований державний сектор, нерозвинута економічна інфраструктура, технологічна залежність від розвинутих країн, скорочення обсягів іноземних інвестицій, проблемність виходу на зовнішні ринки, наростаючий зовнішній борг, звуження самостійності в економічній політиці через необхідність суворо дотримуватися рекомендацій МВФ.
Країни Північної Африки, а також всієї Африки загалом дотримуються таких загальних принципів економічної політики: лібералізація господарської діяльності, відмова від активного державного втручання з економіку, стабілізація фінансової системи, всебічний розвиток ринкового господарювання, стимулювання експортного виробництва, удосконалення апарату управління, підвищення ефективності виробництва.
Дотримання цих принципів призвело до ряду наслідків, зокрема:
Позитивні:
• інвестиційне пожвавлення, основні напрямки інвестування гірничо і нафтодобувна промисловість;
• зняття розвинутими країнами обмежень на імпорт деяких товарів африканської обробної промисловості, у результаті - зростання в 1,5 разу експорту регіону;
• закладення основ приватно-підприємшщької діяльності, посилення приватного сектора у провідних галузях господарства;
• активна політика міжнародних фінансових інститутів щодо списання і реструктуризації зовнішнього боргу країн;
Негативні:
• маргінатізація соціально-економічної ситуації в регіоні (чисельність найменш розвинутих країн в Африці зросла за 10 років з 21 до 32);
• асиметрія участі країн регіону у світових інтеграційних процесах глибоке проникнення у світові фінансові потоки при маргіналізації позицій у міжнародному поділі праці (МПП).
Перед Африканськими країнами гостро постала необхідність дотримання таких основних напрямків та завдань: приватизація державних підприємств та банків, подальша лібералізація господарської діяльності, стабілізація фінансової сфери, приріст загальноекономічних показників, скорочення ареалу бідності, покращання продовольчого раціону населення, доступу до безпечної для здоров'я питної води, послаблення загрози найбільш небезпечних захворювань, у тому числі Сніду, припинення деградації сільського господарства, диверсифікація експорту з врахуванням зміни попиту світового ринку, інтеграція на субрегіональному і регіональному рівнях, розвиток екотуризму міжнародного масштабу тощо.