Військове виховання у новій історії

Розвиток теорії та практики військового виховання нової історії тісно пов’язаний з іменами видатних полководців і флотоводців, багато з яких були не лише великими стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність Румянцева П.О., Cуворова О.В, Кутузова М.І., Драгомирова М.І., Макарова С.О. та багатьох інших воєначальників минулого мали велике значення для розвитку теорії та практики виховання військовослужбовців. Завдяки їх плідної, творчої, наполегливої діяльності вітчизняна військова педагогіка змогла зайняти одне з провідних місць у світі.

Перші значні кроки в розробці змісту й методики військового виховання зробив генерал-фельдмаршал Румянцев П.О. (1725-1796) - видатний полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його роботах "Обряд служби", "Думка", в підготовлених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі "Інструкція піхотного полку полковнику", "Правила навчання єгерей", "Настанова батарейним командирам". Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Основними завданнями морального виховання, на його думку, є формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, безперечної виконливості, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров'я. Румянцев вимагав від офіцерів ставитися до солдатів таким чином, щоб у них не виникало почуття страху перед начальниками. Особливу увагу у вихованні військовослужбовців він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога. Він суворо застерігав не чинити "ніякого насильства, жорстокості" до людей, не допускати крадіжок, грабування та розбою. Румянцев пишався тим, що війська, якими він керував, саме так і поводилися з мирним населенням, підтримуючи тим самим "його любов і довіру".

У ХУІІІ ст. на основних положеннях військового мистецтва Петра І та його послідовника П.Румянцева і на глибоко національних коріннях в Росії поступово формується одна з кращих систем виховання і навчання - суворовська система.

Підгрунтя системи закладалося з юнацького віку полководця. 7 років Суворов О.В. (1730 - 1800) проходив солдатську службу, вивчав її з основ, із самого низу. Він відчував позитивний вплив військових реформ Петра І, вивчав солдатське життя, психологію, мову, закріплював у собі почуття любові та поваги до солдата, які зберіг на все своє життя.

Ці знання та почуття покладені в основу системи, а здійснення її почало відбуватися з 1763 року, коли тридцятитрьохрічний Суворов отримав у командування спочатку Астраханський, а потім - Суздальський піхотний полк.

Процес навчання складався з стройової та вогневої підготовки. Стройова підготовка розділялася на індивідуальну і спільну. Індивідуальну підготовку проходили рекрути. Її завдання полягало в засвоєнні елементів строю: як стояти, як повертатися, як виконувати перешикування тощо. Знання стройової служби давало рекрутам “сміливий і військовий вигляд..., справність і бадьорість”. Наступним етапом було спільне навчання, яке полягало в перетворенні підрозділу і частини в єдиний організм, здатний одночасно виконувати команди як на стройовому плацу, так і на полі бою.

Значне місце займала вогнева підготовка. Багато уваги приділялося швидкому виконання прийомів зарядження зброї. Але головним було вміння влучно стріляти, не витрачати кулі даремно.

У “Полковій установі” Суворов ставив на початку не виконання шикувань на варту, на плече, але перед усім повороти, потім різні марширування, а потім вже різні прийоми, швидке зарядження і нарешті - удар багнетом. Суворов працював з кожним воїном і наказував йому, щоб він нічого вивченого не забував. У цьому полягала основа надійності та хоробрості солдата.

Таким чином Суворов добивався поєднання стройової, тактичної, вогневої та маршової підготовки. Метою навчання вважав готовність “до битви з будь-яким неприятелем”, тому все навчання пов‘язував з практикою - навчати тільки тому, що необхідно на війні. Суворов вимагав проведення навчання за принципами послідовності, систематичності та свідомого засвоєння.

Надзвичайне значення Суворов надавав вихованню воїнів. У ті часи призивали на військову службу в основному російських селян. З моменту зарахування до армії, рекрут ставав “царським слугою”. Але Суворов підкреслював, що солдати служать Батьківщині, тому звання солдата є одним з вищих.

Полководець казав, що не руки, не ноги, не людське тіло отримує перемогу, а безсмертна душа, яка править і руками, і ногами, і зброєю, - і якщо душа воїна велика і могутня, не піддається страху, і людина не падає духом на війні, то перемога безсумнівна, а тому потрібно виховувати і загартовувати серце воїна так, щоб воно не лякалося ніякої небезпеки і завжди було безстрашним. Виховання відбувалося в єдності з навчанням. Суворов ненавидів “неможузнайство” і переслідував цей порок в усіх його проявах.

З отриманням суздальців у підпорядкування Суворов жваво прийнявся виховувати свій полк. Він збудував школу, поділив на класи - для дворянських і солдатських дітей - і сам був у них викладачем. Він навчав початковим правилам арифметики і написав підручник. Можливо, він вчив і Закону Божому, так як склав молитовник і короткий катехізис.

Значну увагу приділяв Суворов підготовці унтер-офіцерів як головних помічників командира частини. Навчання і виховання проходили й офіцери, від яких Суворов вимагав, щоб вони не доручали підлеглих молодшим командирам, які не мають необхідних знань та вмінь, а самі безпосередньо займалися вихованням і навчанням своїх солдатів. “Будь добрим солдатом, якщо бажаєш бути добрим фельдмаршалом, ретельно вивчай підлеглих тобі солдатів і надавай їм приклад” - радив полководець.

Він наказував виховувати солдат, розвиваючи їх свідомість. Більш за все він турбувався, щоб у кожного солдата була “своя голова на плечах”, і він міг робити усе з зрозумінням. Сам постійно бував на заняттях і повторював: “Перше - хоробрість”. На полкових навчання неодноразово проводились атаки “наскрізь”. У швидкому темпі рухалися одна на одну колони піхоти та кінноти, які шикувалися з певними інтервалами. На певній відстані за командою солдати піднімали багнети або клинки, аби не поранити один одного при русі через стрій. Але не сліпа хоробрість дає перемогу над неприятелем, а “єдино змішане з нею військове мистецтво”.

Першорядне значення він надавав вихованню солдатів у дусі бойової дружби, товариства, взаємодопомоги. Хрестоматійною є його вимога до воїнів: “Сам загибай, а товариша рятуй!”

Суворов привчав своїх солдатів до винахідливості та кмітливості. Так, він несподівано запитував: скільки грибів у лісі або зірок на небі. “Якщо хто губиться від єдиного слова, то на що він буде здатний при несподіваній атаці неприятелів” - казав полководець. І був дуже задоволений, коли на запитання “Яка відстань до луни?” - солдат відповідав: “Три суворовських переходи”.

Особливого значення Суворов надавав методу змагань і формуванню честолюбності шляхом заохочення заподатливих солдатів. При нагоді Суворов підкреслював, що сміливих і кращих солдатів очікують пошана і слава, а недбайливих - покарання та ганьба. Якщо в поході Суворов минав який-небудь батальйон чи полк не зупиняючись, це означало, що він полком за щось незадоволений. Слова “відступ”, “відхід” були заборонені Суворовим для використання. Про це навіть і думати забороняв. Всі шикування та рівняння мали відбуватися тільки по передніх рядах. Таким чином в свідомості закріплювався рух тільки вперед.

Невід`ємним елементом процесу формування воїна було трудове виховання. Суворов ненавидів неробство і постійну працю солдат вважав обов‘язковою умовою для досягнення кращого виконання вимог служби. Він намагався залучити солдат до будування і церкви, і школи, і до розведення саду на неродючій землі. Олександр Васильович казав: “Без старання до найкращого виконання служби, послуху та доброго норову немає і справного солдата”.

На цьому будувалася дисципліна в полку. “Дисципліна - мати перемоги, а субординація та слухняність - мати дисципліни. Вся твердість військового управління базується на послуху, який повинен бути утриманий свято”. Складовими дисциплінованості солдатів є бездоганний зовнішній вигляд воїна, швидке і точне виконання наказів і розпоряджень командирів, розпорядку дня, сумлінне ставлення до військової служби, вміння сміливо і мужньо діяти на полі бою.

Твердості дисципліни Суворов добивався моральним вихованням.

На навчаннях марші проводилися з веселою солдатською піснею. Проходили дороги, пашні, болота. Річка - командир перший входить у воду. Змокли, треба обігрітися - полковник командує: “Бігом на стіни фортеці, на приступ! Ура!” Сам показує, як потрібно збиратися на стіни, допомагаючи один одному. Після 60 верст переходу зупинялися на ночівлю. Час підйому Суворов завчасно не призначав, але очікував, поки солдати достатньо відпочинуть. Сигналом підйому був бій барабану. Іноді замість барабану був крик півня - солдати збиралися у зворотній путь.

Виявляючи вимогливість до солдатів Суворов, не був дріб‘язковий і придирливий у своїх вимогах. Ніколи не піддавав він суду, коли бачив у підлеглих розкаяння, і часто платив гроші, що були витрачені або загублені за необережністю його підлеглими.

Суворов був проти зміцнення дисципліни за допомогою жорстоких покарань солдатів за ті чи інші порушення та провини. На його думку, це лише викликало у військовослужбовців почуття страху перед начальниками, механічне, сліпе виконання їх наказів, придушувало ініціативу, самостійність у бойовій діяльності. Він рекомендував офіцерам та унтер-офіцерам впливати на підлеглих насамперед “добрим ставленням, порадами та напученнями” і тільки в крайніх, надзвичайних випадках застосовувати стягнення. Він учив командирів бути вимогливими, помірно суворими, чуйними і дбайливими, поводитися з підлеглими без жорстокості та грубості. “При суворості потрібна милість, інакше суворість буде тиранством”, - казав він і запевняв, що солдати ніколи не будуть ображатися на суворість начальника, якщо вона справедлива, не принижує людської гідності.

Суворов знав і любив солдата, тому що пліч-о-пліч з ним пройшов довгий шлях військової служби - від капрала до головнокомандувача. Це не означає, що тримаючись з ними на рівних, Суворов дозволяв панібратське відношення до себе. У суворовських військах існувала сувора дисципліна, але базувалася вона на почутті глибокої поваги до гідності людини. “Солдат дорогий”, - вчив Суворов, наставляючи офіцерів уважно ставитися до кожного рядового окремо, молодих рекрутів привчати до служби поступово, “зі старими не рівняти”, поки не одужають. Так здійснювався індивідуальний підхід у вихованні.

Суворов піклувався і про здоров‘я солдатів. “Іноземні ліки здалеку, російський солдат до них не звик”, - і наказував боятися шпиталів. Лікувалися травами, коріннями “А хто не береже людей: офіцеру - арешт, унтер-офіцеру і єфрейтору - палички, та і самому палички, хто себе не береже”.

Виховання і навчання солдатів було невід‘ємним від того, що Суворов поклав в основі своєї системи - розвиток релігійного і морального почуття у солдата. В 1771 році він писав: “... цих мужиків у солдатській сукні вчили у мене деякім молитвам. Так пізнавали вони, що в усіх справах Бог з ними і прямували до чесності”.

Наші предки знали, що віра в Бога, тверда на нього надія впливає на підйом духу, мужності та енергії армії. Вони говорили: “Хто боїться Бога, той неприятеля не боїться”. І дійсно, людина віруюча, яка повністю покладається на промисел Божій, терпеливо переносить всі позбавлення і випробування, спокійно, сміливо йде назустріч будь-якій небезпеці. Для неї не жахлива смерть, тому що “немає більшої любові, коли хто покладе душу свою за друзів своїх”.

Суворов усвідомлював це. Він казав: “Безвірне військо вчити, що перепалене залізо точити”. “Що дерево без коріння, те шанування до влади земної без шанування влади небесної. Надай честь Небу, а потім - землі. Дух укріпляй в вірі батьківській, Православній.” А в заповіті нащадкам пише: “Все починайте з благословення Божого й до останнього подиху будьте вірні Государю і Батьківщині”. І в бій солдати шли під гаслом: “За віру, царя і Батьківщину!”

Після досягнення успіху в бою, Суворов зупинявся в полках, дякував за отриману перемогу і коротким але палким словом надихав на майбутні перемоги. Звичайно свою промову він закінчував декількома улюбленими висловленнями : “Справа майстра боїться”, “Учення світ, неучення - тьма” тощо. Після повернення справляли загальну панахиду, і Суворов казав коротке слово на пам‘ять загиблих.

Суворов навчав солдатів і офіцерів ставитися до мирного населення чемно, миролюбно. “Солдат не розбійник”, - казав він. З полоненими Суворов поводився милостиво. Якщо озброєного ворога він бив нещадно, то коли противник кидав зброю, він не проявляв до нього жорстокості. Полонених наказував добре годувати і перев‘язувати рани пораненим. Таке добре ставлення до них приносить більше користі нашим інтересам, чим пролиття їх крові. Ворог був тільки тоді ворогом, доки він не склав зброю. Переможеним “давай помилування, вони також люди, гріх даремно вбивати! Соромитись варварства!” - записано в його солдатському катехізисі.

Серця солдатів Суворов завойовував у першу чергу особистим прикладом. Це був основний принцип навчання і виховання військ: роби як я. Все, чому він вчив і що від них вимагав, було пройдене ним самим. Кожного навчити міг. Ніякої чорної роботи не соромився.

Не можна повністю осягнути цю струнку систему навчання і виховання, не маючи чіткого уявлення про особистість її творця. Олександр Васильович був дуже скромною в своїх потребах людиною. Сам вів просте життя солдата, не любив розкоші та комфорту. Він вважав, що розкіш розтліває людей, і вірив у те, що велика кількість майна забирає у воїна мужність.

Прокидався він на зорі. Камердинеру Прохору було наказано тягнути за ногу, якщо буде лінуватися вставати. Незважаючи ні на яку погоду, обливався холодною водою, робив пробіжку, робив різні гімнастичні вправи. Обідав він о 8 годині ранку. Обід був легкий, у поході іноді найпоганіший. Одягав він звичайну куртку з грубого солдатського сукна. В жарку погоду в поході або в бою він був у сорочці, до якої іноді пришпилював деякі зі своїх орденів. Велику важку шаблю возив за ним козак, навіть у бою. Була у Суворова звичайна козацька кобила. Лягав спати рано, частину ночі присвячував молитвам і співу.

Історик Антинг, сучасник Суворова, в своїй книзі про полководця писав: “Не дивлячись на рани, має бадьорий вигляд і моложавий. За суворістю життя хвороби йому не відомі. Статура міцна. Внутрішніх ліків ніколи не вживає”. За характером відомий як людина чесна, привітна, чемна, тверда у справах, яка виконувала свої обіцянки навіть неприятелю. “Його нічим підкупити не можна. Любов до Батьківщини і ревність битися за її славу слугують найміцнішими спонуканнями його невтомної діяльності, і він приносить жертву їй всіма іншими почуттями, не шкодуючи ні свого здоров‘я, ні життя.”

Суворов завжди відмічався високоморальним життям. Милосердя, благодійність, любов до правди, цнотливість були його чеснотами, які прикрашали його. Він вважав сувору моральність обов‘язком християнина і воїна, не дозволяв вживати навіть двозначних слів у своїй присутності. День починав і закінчував молитвою. Особливу ревність мав до церковної служби.

Суттєві додатки у розуміння особистості Суворова та його системи навчання і виховання містяться в листах полководця. Так, у листі до свого хрещеного сина Олександра Карачая Суворов виклав своє уявлення про істинного героя: “Гідність військова є: відвага для солдата, хоробрість для офіцера, мужність для генерала, але вони повинні керуватися порядком і дисципліною, невтомністю і прозорливістю.

Будь чистий серцем з друзями, помірний у своїх потребах і безкорисливий у поведінці. Проявляй щиру ревність до служби своєму Государю, люби істинну славу, відрізняй зарозумілість і гордість, привчайся з малку прощати погрішності інших і ніколи не прощай їх самому собі.

Ретельно навчай своїх підлеглих і у всьому надавай їм приклад. Тренуй безперервно своє око - тільки так станеш великим полководцем. Вмій користуватися положенням місця. Будь терплячий у військових працях не сумуй від невдач. Умій попередити випадкові обставини швидкістю. Розрізняй предмети істинні, сумнівні та хибні. Стережися невчасної запальності. Бережи в пам‘яті імена великих мужів і наслідуй їм з розумом у військових працях.

Неприятеля не зневажай, який би він не був. Намагайся знати його зброю і спосіб, як він діє і б‘ється: знай, чим він сильний і чим слабкий. Привчай себе до діяльності невтомної, володій вдачею, єдина мить іноді приносить перемогу. Щастя підкорюй собі швидкістю Цезаря, який і за день міг своїх неприятелів ловити і охоплювати, і нападати на них, коли і де хотів. Не упускай відсікати життєві припаси, а своєму війську вчися завжди доставляти харчування уволю.”

В іншому листі молодому офіцерові П.М. Скріпицину Суворов пише: “...Герой, про якого я говорю, доволі сміливий без запальності, швидкий без неоглядності, діяльний без марності, підкоряється без приниження, начальствує без показовості, перемагає без гордості, лагідний без підступності, грунтовний без педантства, приємний без легкодумності, відвертий без панібратства, послужливий без зажерливості, рішучий, уникає невідомості.

Грунтовному міркуванню надає перевагу перед дотепністю, він ворог заздрості, ненависті та помсти, скидає своїх ворогів великодушністю і панує над друзями своєю вірністю.

Він втомлює своє тіло, щоб укріпити його; сором‘язливість і помірність - закон його; він живе, як наказує релігія. Сповнений щиросердності, цурається обману; прямий душею, руйнує задуми лукавих; водить знайомство тільки з добрими людьми; честь і чесність складають його особливі якості; він ласкавий, люб‘язний своєму командирові і всьому війську, всі йому віддані і сповнені йому довіри. В день битви або походу розмірює все наступне, бере всі потрібні міри і доручає себе повністю Промислу Вищого. Він ніколи не віддає себе на волю випадку, навпаки, підкорює собі всі обставини по причині прозорливості своєї, він в усяку мить невтомний.”

Таким чином, можна виділити такі елементи суворовської системи виховання:

моральне і релігійне виховання;

виховання патріотичних почуттів;

сувора дисципліна і військовий порядок;

навчання військ діяти в складних умовах;

трудове виховання;

гуманістичний підхід (начальникові слід ставитися до підлеглого як батьку до сина і бути взірцем високої моралі; розвиток почуття військової честі та взаємопідтримки);

військова освіта.

Про якість цієї системи можна судити по її результатах: непереможність, армія несла мінімальні втрати навіть у наступальних діях та при чисельній перевазі противника, стійкість і витривалість воїнів у найважчих обставинах. Крім того, не останнє значення має те, що формувала у солдата не “звіряче”, а справжнє людське обличчя, прищеплювала йому найвищі людські цінності: поваги до людини, любові до Батьківщини, вірного служіння Богові та своєму народові.

2.2.

Військове виховання в історії українського суспільства

25 хв.

Військове виховання українського війська має глибокі коріння, що сягають глибини сто­літь. Перші паростки військового виховання можна знайти у давніх слов’ян, у яких навчання військовій справі було необхідним для виховання повноцінного чоловіка. В процесі свого роз­витку система військового виховання пройшла кілька етапів, пов’язаних із історичними умо­вами та тогочасним рівнем військової думки того часу. Можна виділити три основні етапи розвитку військового виховання в Україні. Перший етап – доба Київської Русі – поділяється на такі періоди: додержавницький (до ІХ ст.), період існування єдиної держави (Х-ХІ ст.), період роздробленості та існування Галицько-Волинської держави (від ХІІ до першої половини ХІV ст.).

Другий етап – козацький – поділяється на період зародження та становлення (від кінця XV до першої половини ХVІІ ст.), період України-Гетьманщини (від середини ХVІІ до другої половини XVIII ст.). Перехідною добою між цими двома етапами є литовсько-польська, під час якої українські військові формування хоч і не мали державницького характеру, все ж існу­вали у складі армій Великого Князівства Литовського і Польщі. У XIX ст. на східноукраїнських землях поширилась єдина для всієї Російській імперії система виховання, на заході України – австро-угорська система. Однак це не змогло знищити українські військові традиції, які були відроджені під час Визвольних змагань 1917-1921 років.

Третій етап, який розпочався напередодні Першої світової війни та охопив першу поло­вину ХХ ст. також поділяється на кілька періодів: переддержавницький період – військовий рух у Східній Галичині, створення легіону Українських Січових Стрільців (1911-1917), період існування українських державних урядів УНР, ЗУНР, Гетьманату і Директорії (1917-1920) та період 40-х–50-х років, коли існували українські національні збройні формування, які боролись за українську державність. Отже, традиції військового виховання в Україні пройшли тривалий і складний шлях впродовж багатьох століть.