Період „соцреалізму”

У кінці 40-х -на початку 50-х років з успіхом йшли вистави у постановці Олексія Глаголіна: здійснені разом з худ. С. Йоффе – “Підступність і кохання” Ф. Шіллера (1948), “Мірандоліна” К.Гольдоні (1949), “З коханням не жартують” П. Кальдерона (1952); у співпраці з худ. В. Греченком – “Отелло” В.Шекспіра (1952), “Легенда про любов” Н. Хікмета (1953).

Режисер Феоктіст Александрін тяжів до драматургії, що відтворювала народне життя. Найкращі його постановки – “Безталанна” І. Карпенка-Карого (1969), “Трибунал” А. Макайонка (1970).

Протягом 1970-х років трупа театру поповнилася такими акторами, як О.Качан, П. Рачинський, В. Петров, О. Гава, Ю. Головін, С.Соловйова, Г. Плохотнюк. З 1971 до 1974 року головним режисером театру був Броніслав Мешкіс, з 1974 до 1978 – Анатолій Литко. Вихованець корифеїв театру, А. Литко здійснив вистави “Живий труп” Л.Толстого (1974), “Російські люди” К. Симонова (1975), “Річард Ш” В. Шекспіра, “Не стріляйте в білих лебедів” за однойменною повістю Б. Васильєва (у співрежисурі з В. Івченком, 1977), які мали резонанс не лише у Харкові.

Наступне десятиліття ознаменувалося працею головних режисерів театру Михайла Гіляровського (1979–1981), який тяжів до поетичного театру (вистави “Дума про Сухомлинського”, “Соловейко-Сольвейг” І. Драча, 1980), та Олександра Бєляцького (1983–1989), до кращих вистав якого належать “Шлях” за його власною п’єсою у співавторстві з З.Сагаловим (1984), “П’ять діамантів Тев’є-молочника” за повістю Шолом-Алейхема (1986), “Воронячий гай” О.Вампілова (1987), прем’єрою котрої було відзначено відкриття малої сцени “Березіль”.

1982 року режисер Володимир Петров здійснив доленосну для театру виставу – “Млин щастя” В. Мережка, – в якій відбилися кращі риси творчості шевченківців: гостра зовнішня форма, глибокий психологізм, романтична піднесеність, ансамблевість акторського виконання, органічне сполучення всіх компонентів вистави, висока ідейна спрямованість. У той же період в театрі працювали режисери О.Аркадін-Школьник, М. Нестантінер, В. Мажурін.

Період 1980-1990-х рр.

Протягом вісімдесятих років у театрі відбулося чимало подій. 7 травня 1987 року виставою „Воронячий гай” О. Вампілова у постановці головного на той час режисера Олександра Бєляцького було відкрито малу сцену „Березіль”. Головні ролі в цьому спектаклі виконували Леонід Тарабаринов і Василь Висовень. Майстерна й психологічно витончена гра цих акторів, в першу чергу, й довела необхідність створення камерної сцени, яка передбачає для глядачів сприйняття непідробного життя героїв вистави „на відстані простягнутої руки.”

1989 року на малій сцені, що одержала першоназву театру, було здійснено комедійну виставу „Мина Мазайло” М. Куліша /режисери – О. Бєляцький і А. Стародуб/. Крім голосного успіху цього спектаклю-пародії на шовінізм усіх мастей прем’єра вистави ознаменувалася приходом до театру когорти акторів /тоді ще студентів Харківського інституту мистецтв ім. І. П. Котляревського/, серед яких пломеніли таланти Олега Стефанова, Ігоря Арнаутова, Олени Приступ, Оксани Стеценко, Тетяни Турки, Тетяни Грінік та інш.

Але ж тріумфальний успіх випав на постановки 1982 року, коли одна за другою вийшли на підмостки основної сцени театру вистави „Моя професія – синьйор з вищого світу” Дж. Скарначчі та Р. Тарабузі /режисер Володимир Оглоблін/ і „Млин щастя” В. Мережка /режисер Володимир Петров/. Ці різні за жанрами спектаклі, що довгий час залишалися у репертуарі театру, свідчили про найголовніші творчі якості харківських шевченківців: ансамблевість, яскравість форми, глибокий внутрішній зміст, романтичне забарвлення кожної окремої ролі та вистави в цілому, високу акторську майстерність.

Доречно згадати ще про три вистави цього періоду для визначення тогочасних творчих пошуків театру. Це „Політ над гніздом зозулі” Д. Васермана у постановці режисера Марка Нестантінера – мистецьки вишукана вистава за ритмом і внутрішнім напруженням у розвитку дії, вистава, в якій головну роль Макмерфі на високому рівні майстерності зіграв Володимир Маляр, висловивши таким чином своє громадянське кредо про гідність людини. Тонкими психологічними вмотивуваннями вчинків героїв приваблювала вистава „Хтось спить, а хтось плаче” за п’єсою О. Гельмана „Лавка” у постановці режисера Володимира Буніна на малій сцені. У цій виставі високий клас сценічної гри виявили актори Василь Висовень і Галина Євсюкова. Якщо вистава „Хтось спить…” була цікавою насамперед проривом до глибин людської душі, то спектакль „Оперета” В. Гомбровича в постановці групи польських митців на чолі з режисером Г. Мрувчинським свідчила про здобутки в плані суто умовного театру, що на той час було новиною і сприймалося деякими театральними критиками в штики.

У першій половині дев’яностих років найголоснішими виставами театру виявилися „Украдене щастя” І. Франка у постановці тодішнього головного режисера театру Ігоря Бориса та „Гроші /Сто тисяч/” І. Карпенка-Карого у здійсненні режисера Миколи Яремкова. Творці „Украденого щастя” занурювалися у філософські проблеми буття людини, у розбіжність між законами людськими та „космічними”. Ця вистава-„полотно” була характерною для шевченківців в ансамблевому звучанні масових фрагментів і в гостропсихологічних сценах між Задорожним, Анною і Гурманом з їхнім „любовним трикутником”. Найкращі виконавці цих головних ролей – Леонід Тарабаринов, Агнеса Дзвонарчук і Володимир Маляр. Спектакль „Гроші” привертав увагу глядачів перш за все винахідливою режисерською формою, динамічними декораціями, сатирою на „діловара” Калитку у виконанні Олександра Гави, міцним слобожанським гумором. Обидві вистави стали лауреатами міжнародних театральних фестивалів і збереглися у репертуарі театру. У поновленому 2000 року спектаклі „Украдене щастя” головні ролі „за естафетою” перейшли до акторів Сергія Бережка /Микола Задорожний/, Оксани Стеценко /Анна/, Валерія Брильова /Михайло Гурман/.

Для другої половини дев’яностих років у творчості шевченківців є характерним підкреслене використання сценічних знаків і об’ємних метафор у сценографічному рішенні вистав, а також зміна ставлення до класики. Дві вистави за п’єсами А. Чехова – „Три сестри” на малій сцені у постановці режисера Ігоря Бориса та „Вишневий сад” у режисурі Володимира Кучинського на великій сцені – довели, що театр на зламі століть здатний розвінчувати ореол духовності Вершиніна – Сергія Бережка, здатний представляти Лопахіна – Юрія Євсюкова не гіршим від Ранєвської. Цю роль на запрошення театральної дирекції виконувала іменита київська акторка Ада Роговцева. То були дуже різні за стильовими ознаками вистави. Але в кожній з них лунав протест проти міщанства і перемагала поетичність життя, що виявлялося в складному переплетенні підтекстів у „Трьох сестрах” і в „соборному звучанні” окремих персонажів-„голосів” у „Вишневому саду”.

На зламі століть режисер Анатолій Литко, який очолював з 1996 до 2001 року художнє керівництво театром, здійснив на основній сцені у співтворчості з головним художником театру Тетяною Медвідь виставу-ґротеск „Макбетт” Е. Йонеско та драму „Хто винен?”, віддаючи перевагу першоназві відомої п’єси І. Карпенка-Карого „Безталанна”. Це був ризикований режисерський експеримент з метою сполучення прийомів „театру абсурду” з традиційним для шевченківців психологізмом /у „Макбетті”/ та об’єднання надмірної умовності у грі акторів з опануванням сценічними засобами трагедійних пластів класичної драми.

З 2002 до 2005 року обов’язки директора та художнього керівника театру виконував „режисер-скандал” Андрій Жолдак. Чотири вистави, які він нафантазував „за мотивами” відомих літературних творів –„Гамлет. Сни” за трагедією В. Шекспіра „Гамлет”, „Місяць кохання” за п’єсою І. Тургенєва „Місяць на селі”, „Один день Івана Денисовича” за однойменною повістю О. Солженіцина та своєрідна вистава-диптих „Гольдоні. Венеція” і „Чотири з половиною” за комедією К. Гольдоні „Слуга двом панам” – підтверджують висновок театрознавця Неллі Корнієнко щодо актуальних проблем розвитку художньої культури початку ХХІ століття: „Розпочалась експансія культури у позакультурні, „лінійні” шари.” /Див.: Н. Корнієнко. „Сни” культури сучасної про культуру класичну. – Г. „Культура і життя”, К., № 26-27, 13 липня 2005 р., с. 5-6./ З погляду цієї ж авторки, „Жолдак – дуже точний сейсмограф сучасних процесів”, а новим героєм у Жолдакових виставах стає сам режисер як автор сценічної версії.

Можна погоджуватися з Н. Корнієнко у тому, що „Семантика цих вистав витісняє слово, довіряючи передусім ритму, жесту, музиці, пластиці простору, монтажу речей.” Але ж її порівняння Жолдака з відомим литовським режисером Еймунтасом Някрошюсом здається спірним. Адже Някрошюс на відміну від українського режисера ніколи не намагався відверто епатувати глядача.

На цьому „огляд” творчості Жолдака можна було б припинити. Проте, зважаючи на широку „географію” закордонних гастролів харківських шевченківців з виставами в його постановці, хочу навести цитати з виступів діячів болгарського театру на прес-конференції, що відбулася влітку 2003 року у Варні, де демонструвалася вистава „Гамлет. Сни”.

Отже, вибрані відгуки про виставу „Гамлет. Сни”: Сія Папазова, драматург Варненського драмтеатру ім. Стояна Бичварова: „Один глибокий алхімічний експеримент у колбі. /…/ Це представлення іншої цивілізації про наше життя.” Дімітр Червнєв, драматург: „”Гамлет. Сни” – казка про героя, схожого з Маленьким принцем.” Ромео Попільєв, театральний критик: „Ця вистава є прикладом того, що мистецтво може бути логічно мовчазним.” Свєтла Бєнєва, театральний критик: „Конфлікту у виставі нема. Є випручання всіх енергій.” Ніколай Йорданов, арт-директор міжнародного театрального фестивалю „Варненське літо – 2003”: „Вистава вільна від будь-яких концепцій.” Міліца Матєєва, діяч театру: „Чи нема небезпеки у тому, що драматичні актори можуть з часом перетворитися на „маріонеток”?” Молодий соліст Софійського оперного театру: „У кожного глядача буде своя інтерпретація вистави, зовсім не схожа з іншими спробами якось інтерпретувати побачене на кону.” Ведуча прес-конференції: „Я щиро забавлялася виставою.” Цвєтана Манєва, актриса-корифей Варненського драмтеатру ім. Стояна Бичварова: „У прозі Гарсіа Маркеса, що побудована на основі давньокитайських легенд, мені запам’ятався герой, якому наснилося, ніби він – метелик. За аналогією з цим персонажем я намагаюсь зараз розмірковувати, яка головна думка просякає виставу. Наше життя – сновидіння. Але яку роль мені як глядачу відведено в цьому сновидінні? Чи я – людина, якій ввижається, що вона – метелик? Чи навпаки?.. Вистава все ж таки провокує мене на думку, що я – метелик, якому лише ввижається, що він є людиною.”

2006 року Степан Пасічник – лауреат Муніципальної премії ім. Мар’яна Крушельницького – став спочатку головним режисером театру, а згодом його худкером. На новій посаді він поставив із молодими акторами трупи спектакль „Віолончель” за однойменною п’єсою 23-річного автора, студента Харківської державної академії культури Євгена Шинкаренка. Приємно, що у цієї вистави є „свій” глядач – молодь. Того ж року вийшла прем’єра вистави „РеVIзоP. Містична комедія” за п’єсою М. Гоголя „Ревізор” у постановці київського режисера Юрія Одинокого. Про незвичного „Ревізора” шевченківців у пресі писали багато і різне. З приводу цієї вистави сперечалися навіть акули пера. Що доводить: сьогодні Харківський державний академічний драматичний театр імені Т. Г. Шевченка є живим творчим організмом, який спроможний йти своїм непротореним шляхом у мистецтві, не припиняючи пошукової роботи.