26.Проаналізуйте більшовицькі судилища,що позначилися на долі українських письменників.

країну затопили потужні хвилі «червоного терору». Було знищено три чверті українських письменників: одні підлягали негайному розстрілові, інші – засланню на острів Соловки, що в Білому морі, ще когось замели колимські сніги… Про справжню творчість, про дух відродження вже ніде не йшлося. Зникла фахова критика. її місце посіла марксистсько-ленінська, керована ідеологами ВКП(б) та КП(б) У. Вона вдавалася до неприйнятних для мистецтва політичних звинувачень, жорстких інтонацій, висловлюваних переважно від імені компартії. Хворобливу атмосферу суцільних підозр і кошмарів із тьмою-тьменною «ворогів народу» підігрівали постійно фабриковані чекістами галасливі судові процеси. Це була глибоко продумана акція, спрямована на винищення національної творчої інтелігенції. Однією з перших масштабних розправ був так званий процес над вигаданою органами ДПУ. Притягнений у справі СВУ, не витримав наруги слідчих і заподіяв собі смерть в Одеській в'язниці А. Казка. Невдовзі більшовики на подібних судилищах уже не вважали за потрібне дотримуватися юридичних формальностей, особливо після провокаційного вбивства свого соратника С. Кірова. Відтоді репресії було узаконено. Судові справи розглядалися без прокурора та захисників. Підсудні позбавлялися права на оскарження. Майже ніхто не витримував «вишуканих» тортур і «зізнавався» у ніколи ним не скоєних злочинах. У Києві колишній Інститут шляхетних дівчат, привласнив республіканський НКВС. Там 13–14 грудня 1934 р. виїзна колегія Верховного суду СРСР звинуватила 28 представників української культури у вигаданій більшовиками «організації підготовки терористичних актів проти діячів радянської влади». На підставі цієї фальшивки було винесено безапеляційний вирок: розстріл. Згодом, 27–28 березня 1935 р., в цьому ж приміщенні відбувся новий знущальний «процес» над Є. Плужником, В. Підмогильним, В. Поліщуком, В. Вражливим, Г. Майфетом, О. Ковінькою. їм простелився тяжкий шлях заслання, для більшості – безповоротного.

27.Охарактеризуйте, якою постає в творі м. Хвильового жінка революційного часу (на прикладі вивченого твору).

Саме жінка може взяти на свої плечі важкий хрест заблуканої на революційних дорогах української нації,вивести її на шлях прозріння(яким він буде- митець так і не зміг усвідомити) – і саме вона мусить це зробити. Про такий погляд на жінку свідчить оповідання М.Хвильового «Мати». Сини матері Остап і Андрій стали по різні боки революційних барикад – типова для тих часів ситуація. Єднає Андрія і Остапа єдине,чому їх мати не навчала, - жорстокість,засліпленість псевдо цінностями,відсутність родових,братерських почуттів заради «громадського обов язку». Щоб брат не вбив брата,під сокиру мати лягає сама. «Матері вже не було» - читаємо в новелі,а перед очима наче стоїть розіп ята на хресті Україна

28.Творчість письменників рідного краю: чільні постаті й найвизначніші набутки

Григорій Косинка почав писати із віршів. У газеті «Боротьба» він дебютував 11 лютого 1919 року із невеличкою заміткою «З робітничого життя», вперше використавши псевдонім «Косинка». Невдовзі більш-менш стабільний заробіток дали йому короткі нариси, памфлети, статті, які друкувались у київській газеті «Боротьба», «Більшовик». Протягом того року там з'явилася ціла низка його публікацій, переважно публіцистичного характеру («Уривок з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці»). У них піднімає актуальні проблеми «молодої Країни Рад», проповідує соціалістичні ідеї. Скоріш за все це було наслідком щирих власних переконань автора. Саме у газеті «Боротьба» з'явився 4 травня 1919 року перший його художній твір — невеликий автобіографічний етюд «На буряки», підписаний «Косинка». Цей псевдонім Григорій Стрілець взяв за назвою скромних польових квітів — червоних косинців. Проза Косинки відзначається правдивістю і гостротою відтворюваних життєвих конфліктів. Косинка вважається продовжувачем традицій імпресіоністичної новели в українській літературі. За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. Серед них, окрім першої «На золотих богів» (1922), найприкметніші «В житах», «Політика», «Вибрані оповідання», «Серце». На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останню «Перевесло», що була закінчена саме напередодні арешту.

На початку 30-х рр., коли вже насувалася хвиля репресій, митець перекладав А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» М. Гоголя є одним із найцікавіших. Реабiлiтацiя художнiх i публiцистичних творiв письменника вiдбувалася в кiлька етапiв. У часи хрущовської «вiдлиги», були виданi чотирнадцять новел, якi нiбито не суперечили своїм змiстом радянськiй кон'юнктурi i мали, як писав у передмовi до збiрника М. Рильський, «велике пiзнавальне значення… безперечну iдейно-естетичну цiннiсть». Пiзнiше, в 70-х роках, до них у рiзних виданнях долучалися «Троєкутний бiй» (1921), «Анкета» (1924) i «Темна нiч», а вся художня i публiцистична спадщина письменника (без «Фавста» (1923) i «Зустрiчi») опублiкована лише в 1988 роцi під назвою «Гармонія»[7]. Вагоме мiсце там займали твори (вiсiм новел), якi радянська критика вважала найбiльш «ворожими» — бандитськими, не просвiтленими iдейно i т.iн. Насправдi в них iшлося про драму тих заблуканих «лицарiв темної ночi», якi не могли «вхопити тропи», творили ґрунт для отаманщини, мiжгрупових чвар тощо. Такими явищами, як вiдомо, завжди (а в Українi — особливо) супроводжувались значнi суспiльнi злами та потрясiння, i письменник цiлком закономiрно вiдтворив їх з великою художньою силою i з великим людським болем.Разом з iншими новелами та публiцистичними зарисовками цi «ворожi» твори письменника дають якщо не епопею революцiї та громадянської вiйни (про що писав у згадуванiй передмовi М. Рильський), то справдi широку картину народного лиха, яке принесене на українську землю бiльшовицькою революцiєю i спробою вiрних марксистiв-ленiнцiв загнати людей в утопiчну, карцерного типу комуну. Водночас новелiстика Г. Косинки — показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття просувалася (рухалася) вiд «старого» реалiзму до модерних форм естетичного мислення. Найбiльших успiхiв тут досягли В. Стефаник i О. Кобилянська, В. Винниченко i В. Пiдмогильний та Г. Косинка.