§3. MitjMipo превентивну війну Гітлера

ПОХОДЖЕННЯ МІФУ

Впродовж усього існування радянської історіографії Великої Вітчизняної війни нав'язливою ідеєю було утвердження тези про рап­товість віроломної агресії Гітлера проти СРСР. В очах радянських істориків вона не здавалася очевидною та неспростовною з огляду на існування альтернативної версії — про так звану превентивну (випе­реджальну) війну Німеччини проти Радянського Союзу.

Незважаючи на те, що автором цієї останньої був ніхто інший, як найбільший міжнародний авантюрист і провокатор Адольф Гітлер, версія прижилася серед його однодумців. Нагадаємо, що за кілька годин до фатального вступу в свою останню війну Гітлер звернувся з відозвою до "армії вторгнення". Вона називалася "До солдатів східно­го фронту". У ній твердилося, що виступ проти Радянського Союзу є відповіддю на "дії російських льотчиків", які нібито в ніч із 17 на 18 червня 1941 р. порушили німецький кордон (жодних документаль­них підтверджень цього не було й немає).

У світлі навіть неповних знань про низьку боєготовність Червоної армії, нездатність її до будь-якої війни — як оборонної, так і насту­пальної, а також з огляду на "поступливість приреченого", яку виявляв Сталін щодо Гітлера, неупереджені німецькі дослідники, передусім представники школи відомого вченого, професора Боннського універ­ситету Якобсена, в повоєнний період практично нейтралізували версію превентивної війни Гітлера. Нейтралізували, проте не розвінчали, покладаючись на очевидну її неспроможність.

Неймовірно, але на зламі 80-х-90-х pp., в обстановці політичної кризи в СРСР та процесу перегляду й переоцінок, що розгорнувся в історіографії, вже призабута версія випереджальної війни, до якої начебто Німеччину примусив Радянський Союз своїми діями, знову виринула з небуття.

Чим же можна пояснити несподівану реанімацію не підтвердженої історією гіпотези про превентивну війну? Відповідь має бути однознач­ною. Після об'єднання двох німецьких держав відбувається повернен­ня до традиційних пангерманістських ідей і концепцій. Робляться спро­би заново переглянути давно вже вичерпані та з'ясовані версії, скасува­ти усталені погляди на "східну проблему" Німеччини. У цьому зв'язку й слід розглядати новітні спроби реанімувати версію превентивної війни (праці Вернера-Мазера, Іоахіма Хофмана, Ернста Топича та ін.). Коротку, але влучну характеристику їм дає дослідник історії Другої світової війни, професор Тель-Авівського університету, директор Цен­тру вивчення Росії та Східної Європи Габрієль Городецький. Він пише: "Спільним для Хофмана і Топича, як і для цих дебатів узагалі, є нездатність подати нові докази для обґрунтування голослівних тверд­жень, наведених ними" [Габриель Городецкий. Миф "Ледокола". Накануне войны. — М., 1995, с.11].

Очевидно, що не кожний професійний історик, який шанує себе, візьметься за невдячну роль спростовувача загальновизнаних істин. За такі сумнівні справи беруться зазвичай диваки-дилетанти, коли не пройдисвіти, які до часу перебувають у тіні науки та для яких незапе­речні висновки офіційної науки не є законом.

У нашому випадку подібну роль взявся грати аматор із неординар­ним життєвим шляхом — Володимир Резун, який обрав собі гучний цсевдонім Віктор (тобто, "переможець") Суворов (дефініції зайві). Його сурогатні опуси "Криголам", "День М' та інші стали бестселле­рами для невтаємничених у загальнодоступну інформацію з історії війни Німеччини проти СРСР, виданими одинадцятьма мовами. Останньою за часом — дванадцятою — стала російська. Суворов не прагне, як це випливає з тексту книжки, дослідити в "Криголамі тему в прямому розумінні цього слова. Його мета — будь-що "пробити', довести власну, наперед розроблену версію.

Автор "Криголама" вдається до спритного прийому: загальновідо­му істину, відкрито проголошену в радянській воєнній доктрині — будь-яка війна повинна вестися Червоною армією на чужій терито­рії, — він намагається подати як цілеспрямовану підготовку аґресії СРСР проти Німеччини. Але ж де, в яких радянських документах територію театру воєнних дій конкретизовано? На це запитання Суворов відповіді не дає, оскільки воно є для нього найважчим...

44

45

ДОКУМЕНТИ ПРОТИ СУВОРОВА

У "прокрустове ложе" своєї версії Суворов втискує ті дані, котрі, як йому здається, її підтверджують. Але що це за "факти?" В.Суворов не використовує загальновживаних історичних джерел. "Я цілком свідомо архівні матеріали майже не використовую ... Моє головне джерело — відкриті радянські публікації", — хизується він [Виктор Суворов. Ледокол. Кто начал вторую мировую войну. — М., 1992, с.13]. Що ж це за публікації? Переважно — мемуари радянських воєначальників, тобто, найненадійніше з усіх імовірних джерел. До всього, навіть із цим неповноцінним джерелом він поводиться досить безцеремонно: довільно вихоплює з контексту потрібні йому фрази, навіть уривки фраз, супроводжуючи їх нав'язливими тенденційними тлумаченнями. Практично кожен із його аргументів довір'я у вдумливого дослідника не викликає й потребує експертизи більш надійними джерелами, якими є архівні документи.

Якби, скажімо, автор "Криголама" та інших праць на тему "превен­тивної війни" Гітлера звернувся до архівів, він знайшов би такий доку­мент, як "Записка з плану оборони Київського особливого військового округу на 1941 p.", де 'чорним по білому" сказано: "Не допустити вторгнення як наземного, так і повітряного противника на територію округу. Впертою обороною укріплень уздовж лінії держкордону щільно прикрити від мобілізування, зосередження та розгортання військ окру­гу... За сприятливих умов усім тим, хто обороняється, й резервам армій та округу бути готовими за вказівкою Головного Командування завда­ти навальних ударів для розгрому угруповань противника, перенесення бойових дій на його територію та захоплення вигідних рубежів" [Воен­но-исторический журнал, 1996, №4, с.З]. Отже, ніяке багатослів'я не замінить незаперечних документальних свідчень.

Для "творчої лабораторії" В.Суворова характерними є свідомі перекручення. Кілька разів у книжці "Криголам' він торкається будівництва на новому західному кордоні оборонних укріплень ("лінії Молотова"). При цьому всіляко наголошує на тому, що, мовляв, ці споруди були бутафорними, ну, такі собі "потьомкінські селища". Автор твердить, що ці "легкі споруди, розташовані рідким ланцюжком, яким не потрібно було багато озброєнь", мали єдину мету — ввести в оману Гітлера [Виктор Суворов. Ледокол. Кто начал вторую мировую войну. — М., 1992, ее. 94-95, 218].

Наскільки відповідають дійсності ці твердження, бачимо з доку­ментів групи армій "Південь", що зберігаються в Центральному дер-

жавному архіві вищих органів управління у Києві. В одному з повідом­лень із місць боїв ідеться про здобуття дотів на дорозі Салюж-Санок. 27 червня група військ на чолі з полковником Коретті, до складу якої входила моторизована словацька частина, здобула шість дотів, розта­шованих обіч дороги, атакувавши їх із тилу. У доповідній відзначається, що це споруди найсучаснішої конструкції, які будувалися протягом останніх років. Доти найвигіднішим чином розташовані на місцевості й цілковито домінують над дорогою Салюж-Санок та низиною, що лежить перед нею — аж до Сану. Тут є протитанковий рів кількамет­рової глибини та ширини. Бетонне покриття дотів завтовшки до двох метрів, стіни приблизно такої ж товщини. Доти зачиняються іззовні одними або кількома ґратчастими дверима, що їх не спроможна ушко­дити вибухова хвиля. Всередині доту є ще кілька дверей, котрі вигото­влені зі сталі й відокремлюють внутрішні приміщення. Частина дотів мала по дві 76 мм гармати, частина — по кілька важких кулеметів. Тан­кові та протитанкові гармати й скорострільні кулемети розташовано за товстими сталевими амбразурами, надзвичайно стійкими проти артобстрілів. Наведення гармат відбувається з допомогою прицільного пристрою, який убезпечує навідників від виведення з ладу внаслідок обстрілу противника. Кулемети майже повністю сховані в амбразурі, що робить їх невразливими для нападу іззовні. Стволи гармат захищені за межами дотів броньованими кожухами. Під гарматами є вивідні труби, крізь які викидаються стріляні гільзи. Перед гарматними або кулеметними амбразурами — обнесене бетонним муром заглиблення до 1,5 м, котре, враховуваючи наявність придатних для кидання гранат вивідних труб, робить заглушення або підрив амбразури неможливим чи, принаймні, дуже утрудненим. Для кожної гармати в дотах є спеціальне місце з тим, щоб у разі виходу її з ладу не виключалося за­стосування іншої гармати. Під бойовим казематом є нижній поверх, який править в основному за житлове приміщення для обслуги. Доти мають між собою підземний зв'язок. Гарнізон кожного доту — мінімум 5-6 чоловік. Вадою, як зазначається в доповідній, є лише слабке мас­кування цих споруд. Воно складається з дерев'яного паркана, який оточує деякі доти і який поставлено, очевидно, незадовго до початку бойових дій, та колючого дроту.

Вигадки Суворова легко спростовуються й іншими документами німецької групи армій "Південь', в яких детально описано бої на "лінії Молотова". Візьмімо, для прикладу, донесення в штаб 17-ї армії з місць боїв у районі Леско на р.Санок, де розміщувалося близько 100 дотів, частина з яких була недобудована. З цього документа випливає, що тимчасом як передові німецькі частини пройшли крізь радянську

46

47

оборону й заглибилися на українську територію, запеклі бої за оволо­діння дотами тривали принаймні до 3 липня (цим числом датовано останнє донесення). Суворов наполягає на тому, що всі ці оборонні споруди були розчавлені ще в перші години війни. Документи спросто­вують цю вигадку. Укріплення "лінії Молотова" день і ніч штурмували спеціальні охоронні дивізії, створені в переддень агресії, — 444-а й 454-а. Поміж документів є доповідна розвідвідділу командування фронтового тилу "Південь" від 1 липня 1941 p., адресована Генераль­ному штабу вермахту. В ній ідеться про те, що здобуті доти є споруда­ми "найсучаснішої конструкції", що вони "вигідно розміщені на місце­вості", що це "робить честь як їхнім будівникам, так і тим, хто здобув їх у бою" [Центральний державний архів вищих органів управління (далі — ЦДАВОУ), ф.КМФ-8, оп.2, спр.147, арк.67].

У вказаних документах детально описано сенсаційні для німецьких спеціалістів різноманітні конструкторські новинки, потужне озброєння, вказується й на те, що бетонне покриття їх сягало 1,5-2,0 м (Суворов подає вдесятеро меншу цифру). У документах наведено такі викладки: щоб придушити дот на лінії Мажіно, артилерії 17-ї німецької армії потрібно було 4-5 снарядів, тоді як у районі Леско тій же армії з тією ж метою потрібно було 150 бронебійних снарядів, випущених із потуж­них зенітних гармат.

Інша теза суворовської аргументації — буцімто "найчисельніші й наймогутніші" повітряно-десантні війська Червоної армії були ударною силою наступальної війни проти Німеччини та Європи. їм присвячено не одну сторінку праць Суворова. Цілком протилежну думку з цього приводу знаходимо в огляді бойових дій на радянсько-німецькому фронті, складеному начальником абвера оперативного тилового району групи армій "Південь" доктором Перцборном. Він пише буквально таке: "Кілька слів про російські парашутно-десантні війська. Росія — це, як відомо, країна, де вперше з'явилися парашутно-десантні війська, і, якщо вірити російській пропаганді, у росіян є парашутно-десантні з'єднання принаймні на рівні армійських корпусів. Нічого подібного. Є маленькі групи чисельністю хіба що по 8 чоловік, більшість із яких навіть не одержала парашутно-десантної підготовки" [ЦДАВОУ, КМФ-8, т.501, р.7, к.420-426].

Навіть поверхове ознайомлення з планом "Барбаросса" переконує, що це був документ, розрахований на що завгодно, тільки не на опера­тивно-тактичне реагування для запобігання ймовірній загрозі. А якщо врахувати те, що спеціальні служби Німеччини ще з середини 30-х pp. здійснювали широку розшукову роботу щодо встановлення багатьох тисяч комуністичних і радянських функціонерів на території СРСР,

а також складання докладних каталогів предметів мистецтва й інших цінних музейних експонатів, то можна вже говорити не тільки про прямі, а й про побічні докази відомого факту: агресія замислювалася й готувалася задовго до її початку. Всього цього Суворов не захотів помі­тити. А може, й не зміг, ставши добровільною жертвою містифікацій сталінської пропаганди й пізнішої радянської мемуаристики.

Прихильники версії превентивної війни за браком прямих її доку­ментальних обґрунтувань вхопилися було за знайдений у московському архіві й опублікований у російській пресі план запобіжного удару радян­ських військ по німецькому угрупованню, зосередженому на західному кордоні Радянського Союзу. Проте цей документ, складений, до речі, начальником Генерального штабу ГЖуковим, навряд чи може служити прибічникам версії превентивної війни. Переконує в цьому просте зіставлення: план "блискавичної" війни проти СРСР "Барбаросса" датовано 18 грудня 1940 р., а "план Жукова" — ... 15 травня 1941 р. От якби було навпаки! Але це саме той випадок, коли коментарі є зайві. На превеликий жаль, "план Жукова" так і залишився планом. А скіль­ки мільйонів життів наших співвітчизників було б урятовано, якби його своєчасно реалізували!

Отже, в документальних першоджерелах йдеться про те саме, що й у Суворова, але з точністю "до навпаки". Так само не витримують дотику фактів й інші сюжети "славетної" праці В.Суворова. Очевидно, за таких якостей вона аж ніяк не заслуговує на те, щоб бути предметом більш ґрунтовного наукового розгляду.

І все ж, попри цілковитий брак "живильного середовища", версія превентивної війни, на жаль, продовжує поширюватися. Суворовська полуничка й далі мелькає на сторінках окремих органів преси, зокре­ма й в Україні.

ГІТЛЕР ПРОТИ СУВОРОВА

Вітчизняного читача неодмінно мусить зацікавити точка зору чільних представників західної історіографії щодо превентивної війни Гітлера. Автор тритомної праці "Гітлер. Біографія", один із найвідо-міших німецьких істориків Іоахім Фест, зовсім не переймається наміра­ми Сталіна розпочати війну проти Німеччини й проблемою доцільності випереджальних дій Гітлера. Зосереджує свою увагу на іншому: що робив Гітлер "для здійснення мрії свого життя — великого походу на Радянський Союз" — і що говорив, намагаючись спонукати англійців

48

49

здатися. "Щоб примусити їх укласти мир, треба було, отже, забрати в них надію протиставити нам на континенті противника нашого рангу, тобто, Червону Армію. У нас не було вибору, це було для нас незапе­речною необхідністю — усунути російську фігуру з європейської шахо­вої дошки".

Про агресію з боку СРСР Гітлер говорить як про суто гіпоте­тичну: "Але тут була ще й друга, так само вагома причина, котрої вистачило б і самої по собі: та колосальна небезпека, що її стано­вила для нас Росія уже самим фактом свого існування. Вона стала б нашою загибеллю, коли б вирішила одного разу напасти на нас" [И.Фест. Гитлер. Биография, т.З. Перевод с немецкого. — Пермь,

1993, с.231].

На противагу Фесту його британський колега, сер Алан Буллок, якого називають найзнаменитішим серед нині живих англійських істо­риків , у двотомній праці "Гітлер і Сталін" приділив спеціальну увагу версії превентивної війни й ... не залишив від неї "каменя на камені'. Важливо, що, спростовуючи згадану версію, Буллок оперує аргумен­тацією ... самого ж фюрера. Як пише англійський історик, фюрер у лютому 1945 p., відчуваючи близький кінець, у думках повертався до свого найважчого рішення" — про початок наступу на Радянський Союз. Крім аргументу, що це, мовляв, був єдиний спосіб примусити британців укласти мир, Гітлер, за словами сера Буллока, причиною нападу називає те, що Сталін нібито постійно зменшував поставки сировини, від яких залежала Німеччина. На це А.Буллок зауважує: "Як німецькі, так і російські свідчення наводять на зовсім протилежні висновки. Сталін не тільки не зменшував, а навіть збільшував постав­ки до Німеччини, зокрема нафти й зерна, причому саме тоді, коли Росія навряд чи могла це собі дозволити "[Алан Буллок. Гитлер и Сталин. Жизнь и власть, кн.2. Перевод с английского. — Смоленск,

1994, с.327].

Далі Буллок пише: "Документальні свідчення підтверджують, що детальне розроблення операції "Барбаросса" не передбачало можли­вості протистояння російському наступові... Командування вермахту розглядало перекидання радянських військ до кордону як суто оборонні кроки. У німецькому таборі панували впевненість та спокій, тому що всі дані говорили: росіяни погано підготовлені до власної оборони, не кажучи вже про наступ" [Там само, с.328]. Розвиваючи цю тему, Буллок нагадує про те, що Гітлер, "далекий від того, щоб бачити в Росії загрозу для Німеччини" [Там само, с.343], 9 січня 1941 р. під час наради з вищим військовим командуванням сказав: "Сталін, хазяїн Росії, — розумний хлопець. Він не стане відкрито виступати проти

Німеччини, але слід чекати, що він створюватиме дедалі більші труд­нощі ... для неї" [Там само]. І додав: "Хоча нині російські збройні _сили — це обезголовлений колос на глиняних ногах, неможливо перед­бачити їхній майбутній розвиток. Якщо вже Росія повинна бути роз­громленою, краще зробити це тепер, коли російські війська не мають доброго керівництва, погано оснащені й коли росіяни відчувають великі труднощі у воєнній промисловості" [Там само]. Ну як не сказати тут, що Гітлер створює алібі Сталінові як імовірному агресору!

Так само "не помітив" Суворов-Різун того, як реагували нацистські воєначальники на уявний план превентивної війни Гітлера. Дізнавшись про намір фюрера напасти на Радянський Союз, начальник штабу вер­ховного командування вермахту, генерал-фельдмаршал Кейтель не на жарт стривожився, пішов із запереченнями до Гітлера й навіть подав у відставку. Фюрер, одначе, її не прийняв, а наполіг на тому, що війна з СРСР є неминучою і тому Німеччина зобов язана вдарити саме тепер, поки на її боці перевага" [С.Митчел, Д.Мюллер. Командиры третьего рейха. — Смоленск, 1995, с.24].

Як і Кейтель, не вбачав необхідності в превентивній війні проти СРСР начальник оперативного відділу штабу головного командування вермахту, генерал Иодль. Проти вторгнення відкрито висловлювалися й вищі військові авторитети Німеччини — генерал-фельдмаршали фон Леєб і фон Бек. Начальник Генерального штабу Гальдер у щоденнику зробив запис: "Немає ніяких ознак агресивних намірів росіян щодо нас... Великий наступ росіян є малоймовірним". А його помічник, один із авторів плану "Барбаросса", генерал Маркс навіть скаламбурив: "Росіяни не зроблять нам люб'язності своїм нападом" [За рубежом, 1982, № 26, С.19].

"Невідомою" для автора "Криголама" виявилася й опублікова­на свого часу на Заході телеграма японського посла в Москві Тате-кави японському посланнику в Софії, надіслана 9 червня 1941 р. Ось її зміст: "Обстановка в Москві досить спокійна, непомітні також ознаки підготовки до війни... Позавчора, 7-го числа, німець­кий посол у розмові зі мною сказав, що... немає ознак підготовки до війни з боку Радянського Союзу' [Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. док, т.1, кн.2. - М., 1995, с.212].

50

51

ЛОГІКА ПРАВДИ ПРОТИ СУВОРОВА

Звичайно, політичні реалії Європи та світу в 90-і pp. разюче зміни­лися проти 50-х-60-х, коли гітлерівське обгрунтування випереджальної війни майже не знаходило прибічників. Але хіба це дає підстави для докорінного перегляду відомих істин, зокрема тієї з них, що агресія проти Радянського Союзу була війною Гітлера й тих верств німецько­го суспільства, наміри яких він відбивав, за життєвий простір на Сході, а також проти начебто пануючого в СРСР "єврейсько-більшовицько­го" режиму?

Хіба сьогодні вже втратила силу та об'єктивна істина, згідно з якою агресія нацистської Німеччини проти Радянського Союзу була бороть­бою за життєвий простір на Сході за сценарієм, розробленим ще німецькими королями та юнкерами?

Хіба нині вже не так визивно, як 70 років тому, звучить кредо головного виконавця колонізаторських планів, що сягають глибин німецької історії, Адольфа Гітлера: "Ми покінчуємо, нарешті, з коло­ніальною та торговельною політикою довоєнного часу й переходимо до територіальної політики майбутнього. Коли ми сьогодні говоримо в Європі про нові землі, ми можемо насамперед думати тільки про Росію та підлеглі їй прикордонні держави" [Война Германии протав Советского Союза. 1941-1945. — Берлин, 1998, с.З].

Хіба менш переконливими стали відвертості, висловлені "великим фюрером німецького народу" в розмові з швейцарським комісаром Ліги Націй Карлом Якобом Буркгардтом: "Усе, до чого я вдаюся, спрямо­вано проти Росії. Якщо Захід настільки дурний і сліпий, щоб зрозуміти це, то я буду змушений домовитися з росіянами для удару по Заходу, а потім, після його розгрому, я спрямую всі свої об'єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб нас знову не замори­ли голодом, як в останній війні" [Там само, с.32]?

Нарешті, хіба в когось викликає сумніви офіційний, навіть доктри-нально-директивний документ, пройнятий тими ж "ідеями"? У додатку № 2 до інструкції щодо розгортання військ та ведення бойових дій згідно з планом Барбаросса" про характер війни говорилося: "Війна проти Росії — один із найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це давня битва германців проти слов'янства, захист європейської культури від московитсько-азіатського нашестя, оборона проти єврейського більшовизму. Мета цієї війни — розгром сьогод­нішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю" [Там само, с.51].

Наведені програмні документи експансіоністського змісту були розраховані, так би мовити, на перспективу. Реальна ситуація 1940-1941 pp. могла обернутися на безпосередню загрозу для Німеччини. Але ж у тім то й річ, що аж до самого нападу на СРСР Гітлер та його генерали не відчували жодних ознак такої загрози. Якби було інакше, Суворов, безсумнівно, не забарився б із цього скористатися й приго­ломшив би готового до всього читача новою неймовірною сенсацією.

Живучість міфу щодо превентивної війни Німеччини проти СРСР цілком заснована на спорідненій природі обох тоталітарних режимів, на шакалячих звичках двох диктаторів. З цього погляду цілком мож­на погодитися з Суворовим, який зауважує, що коли Гітлер був людо­жером, то з цього аж ніяк не випливає, нібито Сталін був вегетаріан­цем. Сумнівів немає: Сталін також готувався до війни. І не тільки до війни оборонної... Не виключено, що він розв'язав би її, зрештою, але, ясна річ, не влітку 1941 p., коли Червона армія не була готовою до будь-яких бойових дій. Сталін розумів це, форсуючи її реорганізацію та переозброєння, всіма способами намагаючись не кинути її у вир світової війни.

Війна була вже на порозі, а Сталін відхиляв усі наполягання війсь­кового керівництва щодо мобілізації до армії півмільйона резервістів. І на приведення прикордонних військових округів у стан найвищої бо­йової готовності так і не дав згоди... "Ніхто і ніщо в історії, — писав Д.Волкогонов, — не спростує вічного факту: 22 червня 1941 р. не радянські війська завдали свого удару, а саме вони, захоплені фактич­но зненацька, відчули міць залізного кулака вермахту" [Русская мысль (Париж), 1995, 11-17 мая .

Отже, ми зіставили різні, навіть протилежні погляди на, можливо, найгостріше, найболючіше питання історії війни між Радянським Сою­зом і Німеччиною: яка ж із сторін винна в її виникненні? Читачеві надається можливість самому зробити висновки.

А зробити це буде непросто без з'ясування точки зору сучасної офіційної німецької історіографії. Ось вона: "Хоча радянське війсь­кове керівництво готувало плани превентивного удару, воно ясно усвідомлювало свою нездатність до проведення широких воєнних операцій у той час. Тому дії радянської сторони в період до 22 червня 1941 р. характеризуються нерішучістю [Museum Berlin-Karlshorst. — Berlin, 1995, с. 13].

Сучасна німецька історіографія, і це очевидно, також не на боці Суворова. Спроби безпідставного перегляду положень та концепцій, усталених у світовій науці, факти свідомих пересмикувань та перекру­чень, уперте заперечення правди в ім'я кон'юнктурних інтересів

52

53

не сприяють процесові демократизації історичної науки, ускладнюють становище її творців, які стали на шлях відмови од політизації та ідеологізації історичних знань, примушують вітчизняних істориків знову ставати в окопи "холодної війни", щоб цього разу захистити правду історії.

Галасливий "успіх" книжок Суворова-Різуна красномовно засвід­чує, якою химерою може бути поєднання науки та політики. Автор їх

зайвий раз переконує в тому, що від такого симбіозу зазвичай

програє наука. Що ж, будемо вдячні

йому за цей урок.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКИЙ ФРОНТ: ВИСТОЯЛИ Й ПЕРЕМОГЛИ

§1.1941-1942 pp.: